Інвестиційні банки і роль в інвестиційній діяльності України

     Як  правило, розрахунок ціни облігації  складніший, ніж у наведеній формулі. При її визначення можуть додатково  враховуватись такі фактори:

     • скільки разів протягом року нараховуються  відсотки купонного доходу;

     • за якою ставкою оподатковується  купонний дохід за облігацією та очікуваний дохід за облігацією при її погашенні;

     • за який час до отримання наступного купонного доходу купується облігація.

     Якщо  купонний дохід нараховується m разів  протягом року, то тоді замість річної ставки дисконту використовується ставка K1, розрахована на менший інтервал часу, що дає змогу врахувати реінвестування відсотків протяком року: K1 = K/m

     Здебільшого у біржових зведеннях наводять не ринкову ціну облігації, а її курс, що дорівнює відсотковому співвідношенню ринкової ціни та номіналу. Це роблять для того, щоб відбити попит на певну облігацію і очікуваний дисконт. Наприклад, облігація номіналом 1000 грн. продається за курсом 85. Це означає, що її ринкова ціна складає 850 грн.

     Найважливішою характеристикою облігації є  її дохідність. Розрізняють такі види дохідності: купонну, поточну та повну.

     Купонна дохідність визначається відносно номіналу і показує, який відсоток нараховується  щорічно власникові облігації. Ця ставка встановлюється згідно з умовами випуску.

     Поточна дохідність визначає відсоток, який щорічно  одержує власник облігації на інвестований капітал. Вона розраховується як відсоткове співвідношення між річним купонним доходом від облігації  і тією ціною, за якою інвестор її придбав. Слід розрізняти дохідність, що наводиться у біржових зведеннях, і дохідність для певного інвестора: у першому випадку використовується поточний курс цінного паперу, у другому випадку у знаменнику записують курс, за яким облігацію купив інвестор.

     Повна дохідність характеризує не тільки поточний дохід за облігацією, а й виграш (збиток), що його одержує інвестор, погашаючи облігацію за ціною, вищою  або нижчою за ціну купівлі.

     Активні операції комерційних банків включають  також облік і дисконт векселів.

     Вексель - це цінний папір, який засвідчує безумовне  грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання терміну  визначену суму грошей власнику векселя.

     Якщо  векселедержатель зацікавлений у достроковому поверненні коштів, відвернених у розрахунках, він може продати боргове зобов'язання комерційному банку. Вексель передається банку при наявності повного передаточного напису - індосаменту, який означає перехід права одержання платежу по векселю до банка.

     За  достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується із знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримав за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням або дисконтом.

     Нарахування суми дисконту здійснюється за формулою:

     де  Д - сума дисконту;

     Н - номінальна сума векселя;

     к - річна ставка дисконту;

     n - строк у днях від дня обліку  до дня платежу; 

     Т - максимальна кількість днів у  році за умовами договору.

     Сума  дисконту стягується банком ніби наперед, але зараховується на дохідний рахунок  банку тільки після отримання  платежу за векселем.

     Враховуючи  вексель, банк отримує його у своє розпорядження, стає кредитором - векселедержателем  з усіма правами і обов'язками останнього згідно з Положенням про вексель.

     Інвестиційні  операції, як і кредитні, приносять  основну частину доходів банку, також підлягають ризикам. Банківським  інвестиціям властиві такі ризики:

     1. Кредитний ризик. Пов'язаний з  імовірністю того, що фінансові можливості емітента знизяться настільки, що він виявиться неспроможним виконати свої зобов'язання щодо сплати основного боргу та доходів по цінних паперах.

     2. Ринковий ризик. Випливає з  того, що за непередбачуваних  обставин на ринку цінних паперів або в економіці привабливість цінних паперів як об'єкта грошових вкладень може бути частково втрачена, внаслідок чого їх продаж стане можливим лише за умови великої знижки.

     3. Процентний ризик. Пов'язаний  з тим, що зростання чи зниження  процентних ставок негативно вплине на різницю між процентними доходами і процентними витратами. Наприклад, зростання процентних ставок веде до зниження ринкової ціни раніше емітованих зобов'язань.

     4. Інфляційний ризик. Імовірність  того, що ціни на товари і  послуги, що придбаваються банком, збільшаться або вартість активів банку буде зведена до нуля через зростання цін.

     З метою підвищення доходів, зменшення  ризику втрати ліквідності в нинішніх умовах комерційні банки застосовують дійові методи управління інвестиційним портфелем, а саме:

     1. Метод короткострокового акцепту.  Цей метод відноситься до найбільш  обережних. Інвестиційний портфель  банку повністю формується з  короткострокових цінних паперів  (2 - 3 роки), що підвищує банківську  ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.

     2. Метод рівномірного розподілу  коштів. Дозволяє зменшувати коливання  в доходах від цінних паперів  і, хоча не приносить великих  доходів, гарантує відсутність  значних втрат.

     3. Метод довгострокового акцепту.  Цей метод є протилежністю  методу короткострокового акцепту.  Доцільний в період падіння  ринкових норм процента. На практиці  є доступною переважно великим  банкам, які мають доступ до  ліквідних коштів.

     4. Метод процентних очікувань. Застосування цього методу пов'язане з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.

     5. Метод "штанги". Цей метод  є найбільш доцільним для комерційних  банків. При такому підході основна  частина інвестиційного портфеля складається з довгострокових зобов'язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.

     Основним  засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.

     При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля. Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим.

     Балансу можна досягнути за допомогою  включення до інвестиційного портфеля оборонних цінних паперів (облігацій, простих і привілейованих акцій), що забезпечить надійність вкладень і стабільний дохід, та агресивних цінних паперів (простих акцій), що забезпечують швидке зростання капіталу.  

     Список  використаної літератури  

     1. Банки и банковское дело. / Под  ред. Балабанова И.Т. - СПб.: Питер, 2003., 658 с. 

     2. Батракова Л.Г. Экономический  анализ деятельности коммерческого  банка. — М.: Логос, 2004 - 34 с.;

     3. Банки и банковское дело. / Под  ред. Балабанова И.Т. - СПб.: Питер, 2003 - 567 с. 

     4. Ценные бумаги: Учебник /Под ред.  В.И. Колесникова, В.С. Торкановского.  – М.: Финансы и статистика, 1998. – 416 с. 

     5. Банковское дело. Учебник / Под. Ред. Г.Н. Белоглазовой, Л.П, Кроливецкой. – 5-е изд., перераб и доп - М.: Финансы и статистика, 2004. – 592с.