Методи керуванн ресурсами комерційних банків на макрорівні

Використання залучених й позичених коштів для покриття поточних збитків з економічної точки зору не припустимо,оскільки вони самі є боргом банку перед кредиторами і вкладниками.

Роль захисної функції власного капіталу банку змінюється під дією низки факторів: загальноекономічного та фінансового стану країни, а також стабільності грошової сфери; стану гарантування вкладів у країні; стратегії і тактики банків, насамперед у галузі підпорядкування їх забезпеченню ліквідності й фінансової стійкості.

Чим вищий у країні рівень розвитку гарантування вкладів та здійснення активних операцій, тим менші вимоги до захисної функції власного капіталу і тим менша його сума може знаходитися в обороті банку. Однак надмірне захоплення ліквідними та безризиковими активами призводить до зниження прибутковості банку, втрати його позицій на грошовому ринку та ринку банківських операцій і послуг.

Наступна функція власного капіталу - забезпечення оперативної діяльності комерційного банку. Порівняно з іншими сферами підпри-ємницької діяльності ця функція у банківській діяльності другорядна (у порівнянні із захисною функцією) для власного капіталу банку. Проте недооцінювати чи ігнорувати її не слід, особливо на перших кроках створення та діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура і розгортається банківська діяльність.

Відчутна роль цієї функції власного капіталу при подальшому розширенні й структурному розвитку банку, розробці й запровадженні нових банківських технологій та продуктів.

Сутність регулюючої функції полягає в тому, що через фіксацію розміру власного капіталу (або окремих його складових) регулюючі та наглядові органи впливають на діяльність комерційного банку в цілому.

Зокрема, встановлення нормативу платоспроможності має на меті не допустити надмірної мінімізації комерційними банками власного капіталу заради максимізації отримуваних доходів, знизити ризик банкрутства комерційних банків та підвищити рівень захисту інтересів вкладників і кредиторів.

Краще зрозуміти сутність власного капіталу дає змогу класифікація його за різними ознаками.

Залежно від організаційно-правової форми діяльності комерційного банку його власний капітал поділяється на акціонерний та пайовий.

Акціонерний формується початково від випуску та розміщення акцій. У разі продажу акцій за ціною, вищою за номінальну вартість, засновники (акціонери) комерційного банку одержують емісійний дохід, який є складовою частиною власного капіталу. Подальше зростання акціонерного капіталу відбувається як за рахунок капіталізації частки прибутку та деяких інших коштів, так і шляхом додаткової емісії акцій. Необхідно зауважити, що в цьому разі акціонерним називається власний капітал, який належить акціонерному банку на правах власності, а отже, і його акціонерам. Іноді акціонерний капітал в економічній літературі розглядається у вузькому значенні - як мобілізований шляхом емісії акцій .

Пайовий власний капітал формується початково за рахунок внесків коштів та майна (паїв) у статутний капітал банку. Пайові комерційні банки організуються на засадах товариств з обмеженою відповідальністю, у яких відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску. При виході учасника з пайового комерційного банку йому виплачується вартість частини майна банку, пропорційна його частці у статутному капіталі.

Виходячи із форми інвестування виокремлюють формування власного капіталу в грошовій, матеріально-речовій формі та у формі фінансових активів. Чинним законодавством України передбачено формування власного капіталу комерційних банків лише у грошовій формі в національній та вільноконвертованій іноземній валюті (для засновників чи акціонерів банків - нерезидентів). Грошова форма найбільш розповсюджена, універсальна і ліквідна, тобто легко трансформується в інші форми. Власний капітал у матеріально-речовій формі фінансових активів формується у вигляді внесків до нього акцій, облігацій тощо. У вітчизняній банківській практиці формування власного капіталу комерційних банків у цій формі не здійснюється.

Залежно від форми власності розрізняють такі види власного капіталу комерційного банку: приватний, заснований на власності фізичної особи; колективний, заснований на власності колективу, різних видів господарських товариств і підприємств; державний, який на правах власності належить державі.

Виходячи із резидентності розрізняють власний капітал національний, що сформований і належить за правом власності юридичним і фізичним особам - резидентам України, та іноземний, що сформрваний і належить на правах власності юридичним і фізичним особам - нерезидентам.

За характером використання власниками розрізняють власний капітал, що нагромаджується та що споживається. Перший використовується у виробничих цілях, тобто для здійснення банківських операцій і надання послуг, другий - споживається, тобто використовується, зокрема, на матеріальне стимулювання й соціальний розвиток колективу комерційного банку.

Відповідно до характеру використання у банківській діяльності власний капітал комерційного банку поділяється на робочий і неробочий ("мертвий"). Робочим є власний капітал, який приносить банку дохід, неробочим - капітал, вкладений в активи, що не тільки не приносять банку доходів, а іноді фактично збиткові.

Залежно від способу розрахунку виокремлюють балансовий і нормативний власний капітал. Балансовий капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів та зобов’язань банку. Нормативний власний капітал використовується органами банківського нагляду для обчислення економічних нормативів діяльності комерційних банків і деяких інших потреб. Обчислення нормативного власного капіталу проводиться за досить складною формулою, яка постійно коригується Національним банком України. За основу беруть показник балансового власного капіталу, який потім коригується (як правило, зменшується) на різноманітні банківські ризики.

Виходячи з порядку і джерела формування розрізняють: статутний капітал; резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви; нерозподілений прибуток; субординований капітал.

Таким чином, різниця в поняттях "ресурси комерційного банку" і "ресурсний потенціал комерційного банку" полягає в тимчасовому характері управління фінансовими ресурсами. З іншого боку, банківські ресурси комерційного банку - це реальні фінансові ресурси, ресурсний потенціал комерційного банку - це реальні (і які можна або приростити, або втратити) і потенційно можливі фінансові ресурси комерційного банку.

Керуючись наведеним вище, можна сформулювати таке визначення банківських ресурсів комерційного банку. Банківські ресурси комерційного банку - це сукупність власних, залучених та цільових фінансових коштів банку, що перебувають у безпосередньому його розпорядженні і використовуються на його розсуд для здійснення повномасштабної банковської діяльності.

Під терміном "ресурсний потенціал комерційного комерційного банку" пропонується розуміти сукупність усіх фінансових коштів банку, що перебувають у його безпосередньому розпорядженні, і коштів, які може бути потенційно залучено банком унаслідок проведення ефективної повномасштабної банковської діяльності або прирощено чи втрачено в разі проведення активних операцій.

Деякою мірою близьким до терміна "ресурсний потенціал комерційного банку" є поняття банківського портфеля ресурсів, яке розглядає активи і зобов’язання банку в сукупності.

Таке трактування сприяє конкретизації суті стратегічних і тактичних завдань у сфері банківської діяльності і, зокрема, у сфері управління всіх (наявних і тих, що може бути потенційно залучено) фінансових ресурсів комерційного банку, які зводяться до управління його активними та пасив-ними операціями на різних тимчасових інтервалах.

2. Управління ресурсами комерційних банків на макроекономічному рівні

Однією з найважливіших функцій НБУ є реалізація грошово-кредитної політики, її основні завдання досягаються на двох рівнях:

- макроекономічний - регулювання маси грошей в обігу, вплив на темпи інфляції, фінансова підтримка реалізації пріоритетних економічних заходів;

- мікроекономічний - регулювання ресурсної бази комерційних банків з метою обмеження або збільшення їхнього кредитного потенціалу.

Основними серед інструментів для регулювання ресурсів комерційних банків є обов'язкові резерви, рефінансування комерційних банків (облікова політика) та операції з цінними паперами на відкритому ринку (політика відкритого ринку).

Рефінансування комерційних банків, як інструмент грошово-кредитної політики, тісно пов'язане з процентною (обліковою) політикою. При проведені процентної політики НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними та обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.

2.1. Облікова політика

Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, то він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. При протилежній політиці, спрямованій на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позики, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Таким чином основою механізму дії інструмента рефінансування є визначення та зміна НБУ облікової процентної ставки. Сам інструмент рефінансування базується на функції НБУ як "кредитора в останній інстанції".

За допомогою рефінансування комерційні банки одержують позики в НБУ, як правило, на короткий термін у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на коррахунку в НБУ) у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, відповідно-обліковий та ломбардний кредит.

Регулюючи процес облікового та ломбардного рефінансування НБУ може не лише змінювати облікову та ломбардні ставки, а й проводити лімітування кредитування в процесі рефінансування (кількісні обмеження) та визначати окремі групи векселів чи інших цінних паперів, що рефінансуються на пільгових умовах (якісні обмеження).

Ломбардне кредитування може здійснюватись із застосуванням механізму операцій РЕПО з метою підтримки короткострокової ліквідності банківської системи.

2.2. Політика відкритого ринку

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ державних цінних паперів.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж - вилучення їх з обігу. Політика відкритого ринку реалізується за допомогою здійснення НБУ операцій із державними цінними паперами лише на вторинному ринку. Операції на первинному ринку не належать до неї, а є формою кредитування уряду.

Проведення політики відкритого ринку характеризується здійсненням різноманітних операцій із цінними паперами НБУ, які різняться певними параметрами, а саме:

- формою угоди - звичайна купівля чи продаж ЦП НБУ або угода на умовах зворотної купівлі ЦП (РЕПО);

- об'єктом угоди (державні чи корпоративні цінні папери);

- терміновістю угоди.;

- учасниками угоди (тільки банки чи банки і небанківські дилери фінансового ринку).

Операція РЕПО - фінансова операція, що складається з двох частин. У першій (стандартне РЕПО) одна сторона продає ЦП іншій. Водночас перша сторона бере на себе зобов'язання викупити вказані цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони.

З точки зору переміщення й зберігання ЦП операції РЕПО виконуються трьома основними способами: звичайне РЕПО, тристороннє РЕПО та довірче РЕПО.

НБУ операції РЕПО залежно від терміну дії і порядку встановлення процентної ставки поділяє на три види:

- нічне РЕПО. Термін дії становить 1 день, процентна ставка фіксована;

- відкрите РЕПО. Термін операції в угоді не визначається, а кожен з учасників може через повідомлення вимагати її проведення, процентна ставка не фіксується;

- строкове РЕПО. Термін операції визначено в угоді, ставка є постійною.

При операції РЕПО визначають дві ціни:

- ціна продажу, визначається як середньозважена ціна того аукціону, на якому були придбані ЦП;

- ціна зворотного викупу визначається в результаті торгів між учасниками угоди.

Регулювання норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів встановлюється в процентному співвідношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в НБУ, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

2.3. Регулювання обов'язкових резервів

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, основні з яких:

- порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог;

- база, що використовується для обчислення обов'язкових резервів;

- банківські активи, які НБУ дозволяє використовувати для задоволення резервних вимог;

- величина норми резервування та критерії її диференціації;

- розрахунковий період дотримання резервних вимог і порядок регулювання резервних вимог.

Комерційні банки України зобов'язані формувати резерви на будь-які залучені кошти незалежно від джерел і строків залучення валюти. Резерви формуються лише у національній валюті за єдиною процентною ставкою. НБУ відмовився від практики зарахування певних активів банку у якості виконання норми резервування.

Сума залишків залучених коштів для розрахунку обов'язкових резервів визначається за формулою середньоарифметичної за звітний період.