Интернационализация капитала

1.3. Закономірності розвитку  світового господарства.

Для світового  господарства, як єдиної цілісної системи, властиві й свої специфічні закономірності Насамперед - це тенденція до інтернаціоналізації господарського життя, яка протистоїть тенденції до національного відокремлення. З розвитком світового господарства перша тенденція бере верх над другою: неухильно зростає зовнішньоторговельний оборот усіх країн, збільшуються масштаби міжнародного руху капіталу, швидко зростають обсяги виробництва на закордонних філіях ТНК, все більше переплітається міжнародна діяльність великих банків і т. д.

Важливою  закономірністю сучасного світового господарства с нерівномірність розвитку його окремих частин і загострення суперництва між ними на цій основі Так, сучасне світове господарство чітко поділяється на дві історичні спільноти: "високорозвинутий центр" і "периферія, що розвивається".

2. Міжнародні економічні відносини в системі світового господарства.

У підручнику "Основи економічної теорії: політекономічний аспект" за редакцією Г.Климка стверджується, що "сучасне світове господарство є складною частиною національних господарств  окремих країн та їхніх угруповань, що взаємозв'язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці"

2.1. Умови та основні  фактори розвитку  міжнародних економічних  відносин.

Світове господарство характеризується:

• зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

• створенням багатогранної системи міжнародних  економічних відносин;

• формування міжнаціональних механізмів регулювання  економічних взаємовідносин між  країнами.

Економічними  засадами функціонування світового господарства є:

• міжнародний  поділ праці (МПП);

• інтернаціоналізація  економіки;

• міжнародна конкуренція.

Міжнародний поділ праці - спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов.

Існує три  форми міжнародного поділу праці (Додаток 1).

Сучасний  етап розвитку МПП  характеризується:

- розвитком  спеціалізації та кооперування  виробницт-ва наукомісткої продукції,  прогресивних технологій, що зумовлює  деіндустріалізацію промислове розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);

- поглибленням  спеціалізації у сфері науково-техніч-них  знань та інформації;

- інтернаціоналізацією  сфери послуг, тісним перепле-тінням  продажу послуг з виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

- загостренням  конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням  значення інтернаціо-нальних конкурентних  переваг.

Інтернаціоналізація економіки - формування, розви-ток та поглиблення економічних взаємозв'язків між краї-нами завдяки відкритості національних економік.

Міжнародні  економічні відносини (МЕВ) - внутрішня організація світового господарства, законів його розвитку та функціонування, притаманних як світовому господарству загалом, так і окремим формам міжнародних економічних відносин.

До умов розвитку міжнародних економічних  відносин належать:

1) більша  віддаленість (порівняно з національною  економікою) суб'єктів МЕВ, тобто  покупців і продавців - учасників  міжнародного поділу праці, а отже, значно більші транспортні витрати;

2) зростаюча  залежність від природних, географічних, демографічних, національних, правових, політичних, релігійних, етнічних та  інших факторів;

3) використання  у сфері МЕВ різних національних  валют, що зумовлює появу валютного ризику, ускладнює розрахунки при зовнішньоекономічній діяльності. Це, в свою чергу, передбачає наявність валютного ринку, валютного регулювання;

4) значно  більший економічний потенціал  суб'єктів МЕВ (ТНК, держав, міжнародних  фінансово-кредитних організацій та ін.) порівняно з суб'єктами національних економічних відносин (серед них кількісно переважають дрібні та середні підприємства й підприємці, які їх очолюють);

5)зростання  ролі і складності проведення  маркетингових досліджень, оскільки для успішного просування товару на зовнішній ринок необхідно знати природно-кліматичні, екологічні, економічні, правові, соціальні, політичні, культурні, психологічні, релігійні, морально-етичні умови в іншій країні, позиції конкурентів;

6) збільшення валютного, соціального, політичного, транспортного, інформаційного ризиків. Найбільшою мірою це стосується створення спільних підприємств, міжнародної виробничої спеціалізації, кооперування, проведення спільних науково-технічних, проектно-конструкторських розробок та ін;

7) раціональне  поєднання державного та наддержавного  регулювання, транснаціональної  планомірності та ринкових важелів  при формуванні господарського  механізму в межах світового  господарства.

До основних факторів розвитку МЕВ належать:

• неоднорідність природних, географічних, демографічних, економіч-них умов, різна забезпеченість матеріальними, трудовими, фінансовими та іншими ресурсами;

• поглиблення  міжнародного суспільного поділу праці  в загальній, особ-ливій та одиничній  формах, зокрема міжнародної спеціалізації, значне роз-ширення номенклатури продукції;

• підвищення ефективності національного виробництва, зумовлене впли-вом зовнішньоекономічної діяльності (зокрема, міжнародною торгівлею);

- необхідність  хоча б часткового подолання  зростаючого розриву між високорозвинутими і слаборозвинутими країнами при формуванні цілісного світового господарства;

• поглиблення  глобальної екологічної кризи, послабити  або подолати яку можна лише спільними  зусиллями всіх країн;

• зростання  могутності і посилення ролі міжнародних економічних та

громадських партій з їх вимогами на поглиблення  співробітництва між різними  країнами.

2.2. Форми міжнародних  економічних відносин.

Основними формами міжнародних економічних  відносин, через які проявляється функціонування світової системи господарства, є: міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний обмін технологіями, міжнародні валютні та кредитні відносини.

Міжнародна  торгівля - це форма відносин між товаровиробниками і споживачами різних країн, що виникла на базі міжнародного поділу праці. Міжнародна торгівля передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її можна трактувати як відносини країн з метою вивезення та ввезення товарів та послуг. До товарів, крім матеріальної продукції, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці - патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів. До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші «невидимі» блага. В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Розвиток  інформаційної інфраструктури залежить від рівня розвитку промисловості. Але і конкурентноздатність самої  промисловості здебільшого визначається інформаційною складовою. Інформаційна ситуація в країні, її підключеність до каналів світових мереж інформаційних комунікацій стала багато в чому визначати роль і місце країни в міжнародному поділі праці і у всесвітнім господарстві.

Для регулювання  своєї зовнішньої торгівлі кожна  держава законодавче встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними вона намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Таким чином, держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин. Залежно від масштабів втручання у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики держави :

* політика вільної торгівлі;

* політика  протекціонізму.

Політика  вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю. Вона базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, коли місцеві підприємці мають змогу витримувати конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава, з одного боку, захищає національних вироб-ників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, в свою чергу, веде до падіння конкурентоспро-можності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Протекціонізм у менш розвитих країнах - спроба вистояти в боротьбі зі світовими економічними силами, здатними законсервувати відсталу неефективну структуру національної економіки. В цьому випадку свідомо жертвують майбутніми економічними виграшами: захист молодих перспек-тивних галузей як основи структурної перебудови економіки виявляється цілком виправданим. У більшій чи меншій мірі протекціонізм необхідний для збереження і посилення галузей, що випускають стратегічні товари і матеріали, необхідні для оборони країни, для збереження і підтримки виробництва й зайнятості, особливо в умовах кризи (хоча ці аргументи, з погляду науки, не безперечні), для протистояння демпінгу - продажу товарів за цінами нижче витрат. У деяких випадках мито - основне джерело доходу держбюджету, і лібералізм просто неможливий. Зрештою, економічна політика держави може визначатися неекономічними пріоритетами, і протекціонізм виявляється вимушеним при повному розумінні його несприятливих наслідків.

Однією  з основних форм міжнародних економічних  відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формах веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати І отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним із основних джерел фінансування імпорту.

Державний капітал -це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду _чиміжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та piзні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал - це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це - інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

Підприємницький капітал - це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни. Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою - 10%, а за австралійською та канадською - 50%.

Портфельні  інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий термін для отримання відсотка.

Державні  капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вини містять  більш або менш суттєвий елемент  субсидії. На вивезений позиковий  капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.