Еволюція банківської справи в українських землях

Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, підпорядкований Міністерству фінансів, який займався емісією кредитних  білетів і здійснював цілий ряд комерційних операцій. В Україні було відкрито його контори (в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві). Крім того, в цей період в Україні функціонують філії або відділення ряду великих комерційних банків Російської імперії (Дворянський, Селянський, Промисловий) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення, засновуються банки органами місцевого самоврядування та меценатами.

Після реформи 1861 р. в Україні  було створено ряд місцевих банків: 20 травня 1864 р. утворено Херсонський  земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання  довгострокових позик під заставу  поземельної власності, 4 травня 1871 р. – Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях.

У 1868 р. розпочав операції Київський  приватний комерційний банк. Трохи пізніше засновано Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів.

У 1883 р. Селянський поземельний  банк Російської імперії відкрив  у 7 губерніях України (Київській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській та ін.) свої відділення. Вони надавали кредити  для придбання землі, здійснювали  управління земельними масивами, що належали Селянському банку, а також самі мали право купувати землю за власні кошти і перепродавати її селянам.

Поступове формування кредитних  установ в Україні сприяло  розвитку товарно-грошових відносин та зумовило виникнення промислового капіталу.

Стрімкий розвиток економіки  і накопичення капіталів у  країні наприкінці XIX ст. забезпечили  умови розвитку банківської системи  Росії в цілому, і в Україні  зокрема.

На початку XX ст. в Україні  фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних  банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім цього функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість виключно банківських операцій.

Під час Першої світової війни банківська система в Україні  зазнає серйозної кризи. Внаслідок  падіння виробництва і загального економічного занепаду господарський  обіг знизився, банківські операції різко  скоротились, а грошовий обіг украй  розладнався.

Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення  Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради була реорганізація банківської системи  та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український Державний банк». Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного банку, Дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку.

5 січня 1918 р. почався  випуск перших українських грошей (введено в обіг державний кредитний  білет вартістю 100 крб.). 10 серпня 1918 р. було підписано Закон «Про затвердження Статуту Українського Державного банку і асигнування коштів до його основного капіталу», в якому окреслювалось його призначення: «Український Державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредитування державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення сталості грошової системи».

Для задоволення потреб землевласників у позиках 23 серпня 1918 р. було засновано  Державний земельний банк, метою  якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшенню справ  у сільському господарстві.

У радянський період банківська система зазнала радикальних  змін, а правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретом ВЦВК «Про націоналізацію банків» від 14 грудня 1917 р. та Декретом Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу оголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак, у зв'язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові  Всеукраїнської контори Держбанку  Росії (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори і філії інших  банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

Серйозні зміни у правовому  становищі банків відбулись у  результаті кредитної реформи 1930-1932 рр.

Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі  власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою  і складалась із Державного банку  СРСР, який став єдиним розрахунковим  центром і займався концентрацією  короткострокового кредитування та платіжного обігу, а також чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цеком-банк). Крім того, функціонував Зовнішньоторгівельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками, та система ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредитну установу, яка обслуговувала широкі верстви населення шляхом залучення вільних коштів, оплати послуг та розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни  зберігалося централізоване державне управління кредитною системою і  всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської  системи. Діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного  банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, довгий час в колишньому СРСР банківська система була надто обмежена, неефективна і пристосована до вимог адміністративної системи.

1987 р. у СРСР було  проведено банківську реформу,  яка зумовила реорганізацію банківської  системи: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки – Агропромбанк СРСР; Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР), які підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, що займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської  реформи правовий статус банків істотно  не змінився.

Фундамент нової банківської  системи в Україні було закладено  створенням перших кооперативних комерційних  банків на підставі Закону СРСР «Про кооперацію» (1988). Перший кооперативний банк «Таврія» зареєстровано в листопаді 1988 p., а перший комерційний банк – Український інноваційний банк засновано в січні 1989 р. в Києві. До кінця 1990 р., тобто всього за півтора роки, число комерційних банків в країні зросло за тисячу [1].

По мірі розвитку ринкових відносин, зросту чисельності кооперативних  і, особливо, комерційних банків та підвищення їх ролі у господарстві країни ставала очевидною неспроможність діючої в країні державної системи  спеціалізованих банків вирішувати фінансово-кредитні питання, а отже, необхідність подальшого вдосконалення  існуючої банківської системи, та створення  спеціалізованого банківського законодавства.

Вирішення цих завдань  стало змістом нового етапу банківської  реформи в країні, який почався  з ухвалення Верховною Радою  СРСР у грудні 1990 р. Закону «Про державний банк СРСР» та Закону «Про банки та банківську діяльність в СРСР», які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні. На відміну від них аналогічні закони прийняті в союзних республіках, мали історичне значення, оскільки стали початком процесу формування банківської системи і банківського законодавства, адекватних ринковій економіці.

Самостійна банківська система  в Україні складалася тільки з  набуттям Україною державного суверенітету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ З РОКIВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДО НАШОГО ЧАСУ

 

 

Декларація  про державний суверенітет України та Закон «Про економічну самостійність Української РСР», які законодавче закріпили за державою право на самостійне формування власної банківської системи, стали фундаментом для появи українських комерційних банків. Упродовж 1989-1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти українських банків.

Формування сучасної банківської системи України відбувалося в шiсть етапів.

І етап (1991-1992рр.):процеси перереєстрації та реорганізації.

2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комерційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період «міністерський» капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієнтів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.

II етап (1992-1993 роки): поява банків «другої хвилі»

На засадах різних бюджетних та позабюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кредитів) виникає ціла низка нових комерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків; 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки.

На цьому етапі відповідно до Постанови Кабінету Міністрів «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України» у комерційних банках дедалі зменшувалася частка «міністерського» капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, це не влаштовувало колишніх власників акцій, і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.

На цьому ж етапі  спостерігалося масове утворення дрібних малопотужних «кишенькових» банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири. Ці банки непогано зростали на гіперінфляції, примітивно експлуатуючи цей зовнішній, незалежний від них фактор.

III етап (1994-1996 роки): перші банкрутства.

Активна побудова Національним банком України чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків збіглася в часі із призупиненням інфляційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків; 1995 року – 20, серед яких і найбільші («Інко», «Відродження», Економбанк, Лісбанк); 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існування. Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функціонування всієї банківської системи.

У цей період на структуру вітчизняної банківської системи істотно впливали й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні представництва – всього їх було зареєстровано 14. З’явилися також ще 5 нових українських комерційних банків.

Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.

Протягом  перших п’яти років існування  незалежної держави в Україні:

створено основи дворівневої банківської  системи, валютного ринку та первинного ринку цінних паперів (вторинний  так і не запрацював);

пройдено перший етап реформування грошової системи країни, введено проміжну валюту – український карбованець;

створено національну платіжну систему, запроваджено нові прогресивні технології перерахування коштів на основі електронних платежів, що дало змогу досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, введено в дію потужності з друкування банкнот та карбування монет;

розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності у банках;

 НБУ напрацьовано нормативну  базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду; вдосконалено інструменти регулювання банківської системи;

завдяки зусиллям НБУ, його монетарній політиці подолано гіперінфляцію, керованими стали інфляційні процеси.

IV етап (1996-1999рр.): стабілізація банків та впровадження національної валюти – гривні.

На  етапі стабілізації продовжують  діяти 227-229 банків, серед яких: два  – державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) – у формі акціонерних товариств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) – у формі товариств із обмеженою відповідальністю.