Еволюція банківської справи в українських землях

 

ВСТУП

 

 

Історія не залишила досить повних відомостей про те, коли виникли  банки, які операції вони виконують, що впливало на їх розвиток. Сьогодні бiльше відомо про перші гроші давніх народів. Сучасна історія зібрала чимало інформації про грошовий обіг в давні часи. Але роль кредитних установ у цьому процесі не знайшла свого відображення. Більше того, розмірковування в економічній літературі про процес виникнення банків настільки суперечливі, що залишаються незрозумілими їх справжня природа і початкове функціонування.

Поняття першого банку, як відомо, ототожнюється з міняйлами Стародавньої Греції. Ці люди розкладали монети на спеціальному столі і перевіряли їхню якість. Перші банки виникли на основі контор міняйл та крамниць ювелірі.

На території України  грошовий обіг з'явився ще за скіфів, велась активна внутрішня та зовнішня торгівля, що відповідно зумовило появу зачатків банківської справи.

Розпад Радянського Союзу, зокрема, прийняття Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою, відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховна Рада прийняла перший банківський Закон України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з ним на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривнi. Подальший розвиток банківської справи пройшов шiсть етапiв з моменту проголошення України незалежною державою та до нашого часу.

1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

 

 

Історія не залишила достовірних  відомостей про виникнення перших кредитних  установ та характер здійснюваних ними позикових операцій. Однак, історичні  дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої  ери у Стародавній Греції (IV ст. до н. а), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н. е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Певний інтерес становить  етимологія слова «банк». Термін «банк» походить від італійського означає «конторка», «стіл», за яким міняйло здійснював обмін грошей. Французьке слово «bangue» означає «скриня», тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

На багатьох мовах світу слово «банк» завдяки його єдиному кореню має аналогічне значення: bank (англ.), banco (італ., ісп.), banguе (франц.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійснювалися  у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались гроші однієї держави  на гроші іншої, а й практикувалося прийняття вкладів та видання за ними певних відсотків [1].

Проте, не треба пов'язувати природу банку з операціями обміну валют, оскільки така операція є відображенням товарного обміну, і в ній ще немає кредитної основи, яка визначає головний напрямок діяльності банків більш пізнього періоду. На думку істориків, ще у 2300 р. до н.е. існували торговельні компанії, які, поряд з виконанням своїх безпосередніх функцій, видавали позики. Згадки про перші відокремлені кредитні операції стосуються до VI ст. до н.е [2].

Зародження і подальший розвиток банківської справи дістали поширення і в Стародавній Греції (Елладі), де банківську справу було започатковано понад дві з половиною тисячі років у давньогрецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів. Починаючи з VI ст. до н. е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля велася з використанням різноманітних монет, які карбувалися як державами, так і містами, а це зумовило виникнення таких учасників торгових операцій, які розбиралися б у монетах, що були в обігу. В цих умовах виникла професія міняли. Ці люди розкладали монети на спеціальному столі (від грецького «трапеза») і перевіряли їхню якість. Звідси з'явилася грецька назва міняйли – трапедзит. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової системи на іншу й перевіряли їхню якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзит можна було внести короткостроковий або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н. е. трапеза – лавка міняйли, в якій працювало декілька людей, перетворилася на прототип сучасного банку [1].

Ернст Куртіус (німецький археолог, історик) у книзі «Історія Греції» пише, що «зі всіма провідними храмами було пов'язане управління фінансами. Жерці намагались збільшити доходи шляхом вмілого управління, дохідної здачі землі в оренду, надання позик для накопичення скарбів, яких вистачило б не тільки на здійснення обрядів, але й на укріплення могутності храму» [2].

Відносно висока стабільність храмового господарства була важливою

умовою підтримки грошового  обігу. Вона сприяла зміцненню та постійному

здійсненню храмами грошових операцій, зберіганню товарних грошей. Зниження якості, природне псування, необхідність поновлення товарних грошей обумовили  закріплення за храмовими господарствами функції регулювання грошового обігу (касові операції). Виконання цих функцій вимагало додаткових грошових операцій – облікової та розрахункової. Таким чином, храми здійснювали основні грошові операції, сприяли зародженню кредитних операцій, здійснювали розрахунково-касове обслуговування, вдосконалювали платіжний обіг [3].

Перші банкіри розуміли, що нагромаджені кошти потребують обігу. Віддаючи грошові кошти у тимчасове користування чи самостійно відкриваючи торговельні та ремісничі підприємства, можна отримати від них користь. Таким чином, з'являються класичні банківські активні операції. Заставою при цьому, в основному, виступали кораблі чи товари, а у деяких випадках – будинки, дорогоцінності та раби. Необхідність та корисність середньовічних мінял у своїх працях доводить С. Сорочан [4].

Деякі вчені доводять, що міняли несли певні контрольно-інспекційні функції, пов'язані зі забезпеченням нормального функціонування імперського монетного обігу [5].

Відомо, що у 351 р. до н.е. з'явились  прообрази банків, які надавали у позику вільні державні кошти та брали вклади населення на зберігання, а також виконували податкові функції [6].

Сфера грошового обігу  античного світу (торговельні угоди між полюсами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів) поширилася і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташувалося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор'я).

Зародження діяльності банкірів і банків відноситься до XII ст. Пізніше  банківська справа поширилась на Північну Європу.

У XVI ст. з'явилися перші  банкірські доми (Медичі в Італії), купецькі гільдії Амстердаму, Венеції, Генуї, Мілану створили навіть спеціалізовані банки – «жиро-банки», які здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями .

Банківська справа у сучасному  вигляді зародилася в період мануфактурної  стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим  і торговим капіталістам під помірний процент.

Поява першого російського  банку відноситься до 1733 р., коли указом імператриці Ганни Іоанівни було створено Державний позичковий банк, який значною мірою функціонував як казенний ломбард [1].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ВИНИКНЕННЯ ТА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК БАНКIВСЬКОЇ СПРАВИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

 

 

Завдяки жвавій торгівлі Афін з Босфорським царством, яке розташовувалося на Керченському й Таманському півостровах, грошовий обіг античного світу поширився і на південні землі України. Із двох його великих гаваней – Пантікапею (сучасна Керч, а тоді столиця держави) і Феодосії вивозилася величезна кількість хліба в різні міста Еллади. До Босфору ж із Греції йшли судна, навантажені амфорами з вином та оливковою олією, чудовими афінськими розписними вазами, книжками, парфумами та іншими предметами розкоші.

За часів Київської  Русі велася розвинута активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з  них – злотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші  в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових [9].

В ті часи відсотки, що брали  з грошей та інших цінностей мали назву рези, рости, лихва, взвиття. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені  потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило  певні правила (вимоги) до кредитної  діяльності в економіці Київської  Русі. Запровадження законів, що формували  та регулювали систему майнових відносин, мало назву Руська правда.

У первісному списку Руської  правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені  три правила щодо позики майна  під відсотки: 1) договір про віддачу  майна із прибутку чи грошей із відсотків  мав укладатися при свідках, тобто  здійснення купецьких угод потребувало  свідків (послухів); 2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні  договору не було поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення. Але якщо позика бралась у купця і «для гостьби», то свідків могло не бути; 3) якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили  вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший  за терміном – місячний відсоток –  дозволялося брати на невелику кількість  днів, тобто гроші давались на короткий строк. Місячний відсоток (рез) вважався найтяжчим. Наступним за терміном був  третной рез, який дозволявся при  запозиченні грошей  на рік, при  цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третной  рез і брався у разі запозичення більше [9].

На початку ХІІ ст. у  зв’язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в  кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. Кредити видавались під відсотки, в деяких випадках вони були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку ХІІ ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Він надавав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичів. Після смерті Святополка в 1113 р., коли Володимир Мономах посів Київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди декілька змін і уточнень, що свідчить про велику увагу до цього питання [10].

З розвитком торгівлі за часів Київської Русі кредитна діяльність стала поширюватись у відносинах з купцями інших країн. Зокрема  між новгородцями і німцями, між  русичами та балтійцями. Торгівля між  ними регулювалась торговими договорами – перший 1189-1199 р.р., другий 1257-1263 р.р. Розвитку кредитних відносин між  руськими новгородцями німцями та балтійцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених  ними товарів (хутро, віск).

Окрім того, умови кредиту  часто порушувались боржниками та поручителями за них, які нерідко ховалися в  інших областях. Через це в договорах  між руськими областями та іноземцями містилися умова про те, щоб  боржників і їх поручників видавали справно. Все це свідчить про розвинуту  кредитну діяльність і про існування  елементів її регулювання в Київській Русі [9].

Після татарської навали середини ХІІІ ст. економічне життя Київської  Русі занепало. Влада Золотої орди охоплювала майже всю територію  України до Галицько-Волинського  князівства. Тому центр економічного життя перемістився в Західну  Україну, Галицько-Волинське князівство почало орієнтувати свою економіку  на відносини з Польщею та Литвою. Обіг київських монет суттєво  зменшився, а кредитні відносини майже припинилися [11].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ І СРСР (У XVIII – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ)

 

 

Банківська система України  виникла й розвивалася як складова російської, що робило її несамостійною  й цілковито залежною від економічних  процесів у Росії. Через це банківська система України була провінційною. Провінційність проявилась передусім  у тому, що в Україні не існувало власних державних банківських  установ. На її території діяли лише контори, філії або відділення державних  банків Росії.

Необхідно вiдмiтити, що в літературі або зовсім не згадується, коли була започаткована банківська система в Україні або ж зазначається, що вона була започаткована в 1839 р. Однак, найбiльш розповсюдженою є думка, що банківська система в Україні була започаткована у 1781 р., коли у Санкт-Петербурзі був створений Державний асигнаційний банк. Того ж року були засновані його контори в ряді міст Росії, в Києві та Харкові на Україні [12].

В подальшому у 1806 р. в Одесі  і Феодосії почали працювати філії  Дисконтної контори, розташованої в  Петербурзі. Після відкриття у 1817 р. Державного комерційного банку в  Росії його контори з’явились  в декількох містах України: в  Одесі (1819 р.), Києві (1839 р.), Харкові (1843 р.), відділення в Полтаві (1852 р.). У Бердичеві  з 1839 р. діяло агентство Польського банку (Варшава). Слід відмітити, що Бердичів в дореформений період був значним банківським центром України. Він вигідно відрізнявся від інших міст України своїм фінансово-економічним життям. Там було 8 банківських домів, які обслуговували Київський контрактовий ярмарок, обліковували переведені векселі на Петербург, Москву, Одесу та інші міста, якi мали зв’язки з російськими і закордонними домами [13].