Банківська система України

    Центральний банк, який є елементом Федеральної  резервної системи США (ФРС), складається  з Ради керуючих, 12 федеральних резервних  банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної  ради [14, с. 145].

    Рада  керуючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається Президентом  США після консультацій і за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керуючі виконують свої обов'язки протягом чотирнадцятирічного строку, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих обирається Президентом з її членів на чотирирічний строк і може бути обраний вдруге.

    Рада  керуючих визначає і реалізує монетарну  політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльності та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов'язкових резервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо.

    Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроекономічних показників і грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.

    Федеральні  резервні банки є у 12 округах, деякі  з банків мають відділення. Сфера  діяльності банків не відповідає адміністративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки – це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу – члени ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обігу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, являють собою для комерційних банків свого округу розрахункову палату, тобто організують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички комерційним банкам, досліджують проблеми, пов'язані з проведенням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федеральних резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибуток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перераховують до державного бюджету [19, с. 234].

    Метою монетарної політики Банку є збалансований  розвиток національної економіки шляхом підтримки цінової стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність. 

    2.3 Функції Центрального банку 

    Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності). Одні з них поступово були делеговані іншими банками, а інші він сам взяв на себе з огляду на своє специфічне положення в банківській системі. Основними з них є функції:

    1) емісійного центру готівкового обігу;

    2) банку банків;

    3) органу банківського регулювання та нагляду;

    4) банкіра і фінансового агента уряду;

    5) провідника монетарної політики.

    Емісійний центр готівкового обігу. Емісія банкнот в історичному плані  – найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку.

    У XX ст. емісійна функція центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обігу – розширенням сфери використання депозитних грошей.

    З початком Першої світової війни країни, що воювали, припинили обмін банкнот на золото. Після війни деякі країни відновили золотий стандарт, проте в обмежених формах – золото зливковій і золото девізній. Центральні банки відповідно до форми золотого стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) або на зливки золота, або на іноземну валюту (девізи), яка конвертувалась у золото.

    Сьогодні  в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній  грошовій масі (пропозиції) незначну частку – 5–10% [23, с. 606]. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку. Центральний банк, як правило, має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети. Він зазвичай організовує виготовлення грошей, регулює їх обіг, вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію.

    Готівка, що імітується центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на території країни. Згідно з умовами створення Європейського економічного і валютного союзу не пізніше 1 січня 2002 р. на території країн, які запровадили євро, будуть емітовані в готівковий обіг євро банкноти і євро монети. Європейська система центральних банків протягом першого півріччя 2002 р. буде поступово вилучати з обігу національні монети і банкноти та заміняти їх на євро гроші. З 1 липня 2002 р. євро стало єдиною валютою на території країн Європейського союзу.

    В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу виконує Національний банк України, який із завершенням у 1996 р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту – гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу.

    Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

    Участь  центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої. Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

    1) через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

    2) через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

    У багатьох країнах світу, крім централізованої  платіжної системи, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч  з централізованою платіжною  системою Fed Wire, що належить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є водночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціонує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків – CHIPS (Clearing House Interbank Payments System).

    Незалежно від характеру і структури  платіжної системи центральний  банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

    1) розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

    2) організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

    3) наданні комерційним банкам над коротких кредитів (внутрішньо денних – daylight overdrafts і нічних – overnights) на завершення міжбанківських розрахунків;

    4) ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбанківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

    5) проведенні остаточних-розрахунків за операціями між учасниками розрахунково-клірингових центрів.

    Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у  міжбанківських розрахунках, забезпечує:

    1) мінімізацію банківських ризиків;

    2) концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

    3) належний рівень безпеки системи розрахунків;

    4) ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

    5) нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

    6) оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілізації фінансового стану банків-учасників ринку платіжних послуг;

    7) взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

    Центральний банк, користуючись підтримкою держави, має можливість забезпечувати платіжну систему потужними засобами телекомунікацій  і впроваджувати у міжбанківські  розрахунки системи термінових переказів великих сум у режимі реального часу класу RTGS (Real–Time Gross Settlement).

 

     3 Робота комерційних банків у складі сучасної кредитної системи україни 

    3.1 Комерційні банки як основна  ланка кредитної системи 

    Комерційні  банки – кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді .внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

    1) фінансування капітальних вкладень за дорученням власників, або розпорядників капіталів, що інвестуються;

    2) випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);

    3) купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

    4) видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

    5) касове виконання державного бюджету;

    6) придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

    7) купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

    8) купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

    9) довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

    10) надання консультативних та інших послуг, пов'язаних з банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

    Комерційним банкам в Україні забороняється займатися діяльністю у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування, їм забороняється використовувати свої союзи та інші об'єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

    Комерційні  банки класифікуються за різними  критеріями: формою власності, організаційною формою, розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують.

    За  формою власності комерційні банки  поділяються на унітарні і колективні. Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної  особи. В Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні комерційні банки – це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35% статутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб [20, с. 479]. Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).