Західноєвропейське та українське бароко

В образотворчому мистецтві бароко виявилося у гіперболізмі образів, контрастності й водночас колористичній єдності цілого. Художники розробляють релігійні та міфологічні сюжети, надаючи їм алегоричного змісту: Велику увагу митці приділяли світлотіні, прийомам розширення простору. Вони віддавали перевагу широким мазкам, вільній темпераментній манері письма. З полотен великих майстрів бароко дивляться люди, що живуть складним духовним життям, охоплені пристрастями й суперечностями. Значний внесок у культуру зробили такі видатні художники бароко, як Караваджо (Італія) ,Рубенс (Фландрія),Рембрандт (Голландія) …

У скульптурі бароко привертає увагу живописність композицій, їхній динамізм, плинність ліній, що створює враження мінливості й постійного руху образів .

Бароко в музиці представляють Г. Ф. Гендель та Й. С. Бах, хоча їхня творчість виходить за межі цього напряму. Для музикального бароко характерні сильні образи, прагнення відобразити внутрішній світ людини, драматизм її почуттів, спеціальні засоби виразності, що створюють велич, пишність, декоративність, емоційність музичних картин .

Літературне бароко відзначається поліфонізмом, ускладненням форм, поєднанням релігійних і світських мотивів і образів, тяжінням до різних контрастів, алегоризму й емблематичності, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. Бароко багато взяло від стилю маньєризму, що сформувався наприкінці XVI — на початку XVII ст. (відтворення стихії ірраціонального, метафорична насиченість тексту, актуалізація тропів, мотиви самотності людини в безмежному космосі, та ін.). Прикладами бароко є преціозна література у Франції, гонгоризм в Іспанії, марінізм в Італії, «метафізична поезія» в Англії та ін. Яскравими представниками бароко в Західній Європі були Л. Гонгора, П. Кальдерон, Т. де Моліна (Іспанія), Т. Тассо і Дж. Маріно (Італія), Дж. Мільтон і Дж. Донн (Англія), Г. Гріммельсгаузен (Німеччина). Бароко розцвіло пишним квітом і в українській літературі .

Найяскравішим представником  епохи бароко є Кальдерон, який у  своїй творчості втілив найважливіші риси цієї доби.

Творчість Педро Кальдерона де ла Барки, безсумнівно, сьогодні визнана  вершиною не лише іспанського, а й  європейського бароко. Його п’єси  вражають і захоплюють не тільки стильовою  довершеністю, а й надзвичайною філософською глибиною і цілим спектром морально-етичних  проблем .

Доля Кальдерона відбиває суперечності його епохи. Письменник починав  свій шлях як абсолютно світська людина, а завершував як палкий прихильник віри, служитель церкви. Живучи напруженим і складним життям своєї доби, митець усвідомив марність земного існування, що змусило його віддати перевагу духовним потребам. Це зумовило й етапи  творчої еволюції Кальдерона .

П'єсу «Життя — це сон» Кальдерон писав у 1632—1635 рр. На сцені  вона була вперше поставлена в Мадриді  в 1635 р.

Від часу її створення минули сотні літ, а  знаменитий монолог Сехисмундо(«Ох, горе тут мені...») до цього часу вивчається в іспанських школах. П'єса й нині ставиться в найкращих театрах країни, зокрема на мадридській сцені, а найталановитіші іспанські актори вважають за честь грати роль Сехисмундо. Іноді дослідники оцінювали літературні твори Кальдерона вище шекспірівських (як це робили романтики).

“Життя – це сон” –  саме той твір, який акумулював усю  складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною  і які вона будь-що прагнула осягнути. Його мотиви та образи мають складні  зв’язки із тогочасним культурним контекстом і сягають своїм корінням древніх релігійних легенд, фольклорних  сюжетів, філософських концепцій та конкретно-історичних фактів .

П'єса «Життя — це сон» є взірцевою драмою барочного  мистецтва; в ній образи та мотиви бароко знаходять яскраве й оригінальне  втілення .

Кальдерон відтворив напружену  духовну атмосферу епохи, намагаючись  осмислити сенс життя особистості, її стосунки зі світом, Богом, долею. Час і простір у таких п'єсах досить умовні. Твори відзначаються високим ступенем алегоричності й метафоричністю мовлення. Дійсне і уявне, реальне і фантастичне сплітаються настільки тісно, що життя постає у вигляді «сну», де немає нічого певного, сталого, справжнього.

Земний світ у Кальдерона нагадує  то хаос, де діють стихійні сили, то галасливий ярмарок, де все вирує і продається, то театру, де люди постійно грають якісь ролі, а головним режисером життя виступає вища сила, не доступна розумінню .

Людина у філософських творах іспанського драматурга охоплена неясною тривогою, бо знаходиться у полоні різних пристрастей і протиріч, блукає без дороги в мінливому й непевному світі, постійно борючись сама із собою. Шлях героїв Кальдерона до усвідомлення сенсу буття тяжкий і тернистий, сповнений втрат, розчарувань і сумнівів, але письменник вірить, що людина здатна перемогти себе і вистояти перед лицем невблаганноїдолі .

“Життя – це сон” –  саме той твір, який акумулював усю  складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною  і які вона будь-що прагнула осягнути .

Одна з важливих філософських проблем доби бароко – чи здатна людина перемогти в собі зло (звіра) і як це зробити? — прямо пов'язана з вирішенням провідного філософсько-морального конфлікту драми «Життя — це сон» — конфлікту між, з одного боку, пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого — його справжньою долею .

Дійсно, доля Сехисмундо є своєрідною моделлю вирішення згаданого  барокового конфлікту, а можливо, і своєрідним «рецептом», «кодексом поведінки» людини на шляху від зла до добра («від звіра до людини»). Так, цікавим є питання про еволюцію образу Сехисмундо.

Сехисмундо на початку і наприкінці твору — це взагалі дві різні  людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання  задовольняти перший ліпший свій інстинкт або бажання), так і зовнішньо  — не випадково він постійно з'являється  у звірячій шкурі .

Проте чи не тому Сехисмундо й перетворився на звіра, і надзвичайно важливим є те, що ніхто й ніщо (ані церква, хоча Клотальдо і вчив його «католицького закону»; ані в'язниця, де він перебував із дитинства; ані спокуса владою, блага якої він відчув під час свого першого перебування в палаці) не перетворило Сехисмундо зі звіра на людину. Це зробив він сам, подолавши звіра в собі!

Отже, постійне прагнення робити добро  є необхідною умовою того, щоб людина була людиною, здолала шлях від зла  до добра — ось перший «рецепт» Кальдерона й одна з провідних  думок твору .

Друга філософська проблема доби бароко —  чи здатна людина перемогти долю, фатум? Ця проблема також тісно пов'язана  з конфліктом драми Кальдерона: пророцтво  про долю Сехисмундо не відповідає його справжній долі. То чи може людина впливати на свою долю, чи вона приречена  жити за схемою фаталістів: «Хто долі скорився, той за нею іде, а хто ні —  того вона тягне за собою силоміць»?

Кальдерон усе-таки залишає ледь помітні шпаринки в чорній запоні фаталізму, тим самим  інтригуючи читача. Час від часу герої (хай побіжно й несміливо), але припускають, що долю можна здолати, принаймні на неї можна вплинути.

Через усю п'єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка: людина може й  повинна долати не присуди долі, а себе — шляхом духовного й  морального вдосконалення, це й є  той істинний шлях, що веде до добра. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму.

Однак усе-таки Кальдерон вважав, що на долю вплинути можна, що й утілив у філософській драмі «Життя — це сон».

Третя провідна проблема бароко, утілена  в драмі, — як свобода волі людини співвідноситься з волею Бога (долі)?

Звісно, тут є також  алегорія — «неволя Сехисмундо —  це модель неволі людини і людства  взагалі». Нехай Басиліо, доки був  у змозі, ув'язнював свого сина, але хіба він уник своєї долі? Ні, адже його таки скинуто з трону, він схиляє голову до ніг Сехисмундо. Отже, доля, фатум, усе одно торжествує! А те, що колишній в'язень не став мститися батькові, шляхетно визнавши його королем, зовсім не є заслугою Басиліо, тим більше не є результатом ув'язнення його сина, а швидше навпаки. То чи треба, аби уникнути грізних віщувань долі, позбавляти волі невинну людину? Ні, позбавляти людину свободи (зокрема — свободи вибору) не можна — це чітко підкреслює Кальдерон. До слова, це збігається з християнською доктриною: Бог хоче, щоб людина вибрала дорогу добра сама, а і програмує її, як комп'ютер, активуючи режим «шлях добра». Інакше людина буде не людиною, а якимось робото) машиною. Сехисмундо зробив свій вибір сам — відмовився «топтати батькову сивину» і так здолав присуд долі.

Отже, кожна людина має  обрати дорогу добра самостійно —  це третій «рецепт» Кальдерона й одна з провідних думок твору.

І всі ці проблеми так  чи інакше пов'язані з роздумами  про місце людини у світі .

І, нарешті, четверта проблема доби бароко (надзвичайно важлива  в умовах тогочасної монархії) —  яким має бути ідеальний монарх? У драмі стрижневим є мотив  самовиховання принца Сехисмундо як ідеального монарха.

Пам'ятаймо, що Кальдерон  писав у часи розквіту монархії, коли від короля, царя, імператора або  султана з лежали долі мільйонів  людей і навіть цілих народів. Отже, його драма є соціально значущою.

Можна помітити ще одну проблему — проблему честі. Тут вона найяскравіше втілена в образі Росаури, яка  готова відстоювати свою гідність зі зброєю в руках. Узагалі в Кальдерона була ціла низка «драм честі», та й самому письменнику доводилося захищати свою честь навіть у двобоях. Проте в драмі «Життя — це сон» ця проблема не є центральною .

Бароко — відкрита система, що поєднує в собі різні засоби відтворення й перетворення дійсності. Воно багатозначне за змістом і розмаїте за формами. У ньому поєдналися ілюзія і реальність, прекрасне і жахливе, жага красивого життя і трагізм. Ця складність бароко мала відтворювати суперечливість людської душі, світу й самого буття, що в уявленні митців є суцільним лабіринтом, де особистість стикається з різними силами й постійно випробовується на духовну стійкість .

2.2 Бароко в  українському мистецтві

Золотим віком українського мистецтва треба  вважати XVII — XVIII ст. — часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України  — вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз  переймає новий напрям у мистецтві  цілої Європи — стиль бароко. Нові умови життя та соціального  устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, — так само як це було і в цілій  Європі .

Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що орієнтувалися на чисті форми  античності, вже не задовольняли сучасного  смаку. Для розкішного, гучного життя  доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко. Хоч зразки бароко приходили до нас  із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини (італійські майстри  бароко прибували в Україну двома  шляхами: головно через землі  австрійської корони з Італії суходолом, але також і морським шляхом через  Крим і бувші генуезькі колонії), власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений  до нового вільного життя, бароковий  стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко .

Тут цей стиль був у великій  шані, але припав на часи гетьманування  Івана Мазепи (існує навіть термін «мазепинське бароко»). І як усе, пов'язане  з опозиційним до Москви гетьманом, бароко або ретельно стиралося з пам'яті українців (нищення за Петра І наших церков і церковних книг), або ставало напівзамовчуваним. В Україні розвивалася барокова література, яка суттєво вплинула на національний літературний процес .

Бароко  мало і власні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – “високому” , “середньому” та “низовому”.Наші автори, полемізуючи на початку XVII ст. з польськими єзуїтами («полемічна література»), водночас запозичували в них стильові барокові засоби, що посилювали вплив на читача. Певною мірою бароко в літературі було «трофеєм», здобутим у дискусіях із католиками, які релігійно й культурно були тісно пов'язані із Західною Європою. Ще одним джерелом українського літературного бароко була візантійська спадщина, отримана через культуру Київської Русі. Тут були як клерикальні (наприклад, т. зв. патристика, твори про батьків церкви, від латин, pater — батько), так і світські жанри (різноманітні риторики — науки про красномовство). Не можна також забувати й про фольклорні джерела «низового», або «народного», бароко .

Бароко в історії української  літератури трактувалося по різному, часто  неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевській у своїй монографії “Український літературний бароко” (Прага, 1942 – 1944 рр.) але тільки на XI Конгресі у Празі 1968 вчені висунули на розгляд питання  слов’янського бароко, зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець XVI – XVIII ст. і простежується  у різних літературнихжанрах, зокрема  в поезії .

Найвідомішими представниками українського бароко були: Лазар Баранович, Іван Величковський, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода  та ін. Впливом бароко позначені  козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, а згодом — творчість видатного письменника, основоположника сучасної української  літературної мови Івана Котляревського. Його «Енеїда» — плоть від плоті, з одного боку, травестії французького поета Поля Скаррона («Перелицьований  Вергілій», 1648-1652), а з іншого —  власне українського «низового» бароко .

Яскравого й самобутнього розвитку в Україні  набула архітектура бароко.

Українське  бароко можна розділити на дві  архітектурні школи: західну і східну. Західна школа бароко включає в себе західне римо-католицьке бароко (на землях України) і західне українське бароко.Східна школа бароко включає в себе чотири регіональні школи: правобережно-наддніпрянську (так звану “київську”), чернігівську, полтавську і слобожанську. Західне римо-католицьке бароко було поширене на територіях Львівської області, півдні Волинської і Рівненської областей, на південно-західних територіях сучасної Житомирської області, на півдні, півночі і заході Тернопільської області, на значній частині території Івано-Франківської області та частково на Київщині. Якщо зобразити на карті України всі об'єкти стилю бароко, помітно, як проходили зовнішні впливи західноєвропейського католицького бароко і на яких територіях вони були найпомітнішими.