Види духовної культури

Варіант 20

1. Види духовної культури.

У сучасній культурології ввійшло в традицію розділяти культуру на «духовну» і «матеріальну». Проте, розрізнення цих понять тлумачиться по-різному і спроби відділити «духовну» культуру від «матеріальної» і усвідомлювати їх як дві різних сфери культури неминуче закінчується невдачею.

Що мається на увазі, коли розділяють культуру на «матеріальну» і «духовну»? Одні відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної — те, що задовольняє матеріальні потреби. Але існує багато речей, які можуть одночасно задовольняти і ті й інші потреби: вироби декоративно-прикладного мистецтва (іл. 11). І окрім цього, не все, що задовольняє яку-небудь потребу людей, є культурним феноменом (наприклад, повітря), а культурні феномени не обов'язково повинні відповідати людським, соціальним потребам (наприклад, негативні явища культури — наркоманія, злочинність).

Інші називають духовною культурою створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою-виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть бути у культурі і зберігатися у ній без матеріальної «знакової оболонки» (мови та інших артефактів). А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі якісь смисли й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати відокремлено одна від одної.

Треті розуміють під духовною культурою сферу духовного життя суспільства — релігію, мистецтво, філософію, науку, а під матеріальною культурою сферу матеріального життя, виробництва і використання матеріальних благ. Але сам процес виробництва і використання матеріальних благ (як і все людське життя), лежать за межами культури, вона охвачує лише його один інформаційно-семіотичний бік.

Отже, розмежовувати і протиставляти один одному духовну і матеріальну культуру як дві особливі галузі культури неможливо, бо з одного боку, вся культура в цілому духовна, тому що вона є світ смислів, тобто духовних сутностей. А з іншого боку, вона вся в цілому матеріальна, тому що представлена «матеріалізована», у чуттєво сприймаючих кодах, в знаках і текстах. Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу галузь знань культури, відмінну від духовної культури, а знакову оболонку будь-якої культури, тобто об'єктивні, матеріальні форми вираження духовних смислів.

Про духовну культуру як особливу галузь культурного простору можна говорити у тому випадку, коли ця галузь виділяється не ознакою її «нематеріальності», а за її розміщенням відносно когнітивної, ціннісної і регулятивній вісей. Галузь духовної культури слід відділяти не від «матеріальної» культури, а від культурних форм, зорієнтованих на практичну регуляцію поведінки, тобто від технологічної і соціальної культури. При такому підході галузь такої культури в основному співпадає з широко поширеним її визначенням як сфери духовного життя. Проте галузь духовної культури набуває визначеності тоді, коли до неї відносять лише такі культурні форми, які зорієнтовані, головним чином, на вироблення знань, цінностей і ідеалів, які найменш спрямовані на безпосереднє обслуговування практичних

потреб людини.

Міфологія, релігія, мистецтво, філософія — основні форми духовної культури, які найбільш очевидно належить до неї (рис. 6).

Духовна культура має деякі важливі риси, що відрізняють її від інших галузей культури:

- на відміну від технічної і соціальної культури, духовна культура неутилітарна. Це найбільш віддалений від практики вид культури (хоч, як і вся культура, вона формується і міняється в залежності від розвитку суспільної практики). Духовна культура за своєю сутністю безкорисна. її сутність не користь, не вигода, і «радість духу» — краса, знання, мудрість. Вона потрібна людям сама собою, а не заради вирішення яких-небудь зовнішніх у відношенні до неї утилітарних завдань (що не виключає, звісно, можливість користуватися нею для досягнення у практичних цілях). Релігійні переконання віруючих, нерідко перетворюються суспільними діячами у засіб вирішення політичних чи яких-небудь інших

практичних завдань.

- у духовній культурі людина у порівнянні з іншими галузями культури отримує найбільшу свободу творчості. Тут розум людини не пов'язаний утилітарними міркуваннями і практичною необхідністю, він здатний відірватися від дійсності і понестись від неї на правах фантазії. Свобода творчості проявляється уже в стародавніх міфах. Важливе значення вона має у будь-якій релігії. Безмежний простір для творчості представляє мистецтво.

- творча діяльність у духовній культурі — це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший ніж реальний світ. У ньому поряд з образами дійсності існують образи незвичайних явищ. У ньому світі знаходяться неба чені країни, які нагадують острова Утопії, пекло з кипучими котлами смоли для грішників і рай для праведників, придумані фантастичні планети і космічні кораблі, що прилітають невідомо звідки на Землю. У цьому живуть міфічні духи і боги, фантастичні гідри, дракони й русалки. Ми зустрічаємося там з Євгенієм Онєгіним, братами Карамазовими, Анною Кареніною, героями Гоголя, Шевченка, Лесі Українки. Там відбуваються небачені події — Ісус Навін зупиняє Сонце, із труни встає імператор тощо. І незважаючи, що цей світ наповнений вигадками, він існує за своїми власними законами і робить вплив на наше життя, може навіть більший, аніж реальний світ чи реально існуючі люди.

- духовна культура найбільш чуттєва, бо найбільш відчутно реагує на зовнішній вплив галузь культури. Вона спроможна відчувати найменші зміни у житті людей і відгукуватися на них змінами у собі. Тому вона знаходиться у постійному напруженні й русі і є самою уязливою галуззю культури. Із-за її не практичності, не утилітарності люди у важких життєвих обставинах починають бачити у ній непотрібний тягар, саму немічну частину культури (технологічна і соціальна культура хоч у дечому приносять користь). Ось чому духовна культура більш усього страждає при соціальних катаклізмах. Вони наносять їй більші збитки, аніж іншим галузям культури. Революції і реформи у суспільстві призводять до занепаду духовної культури народу. Разючі зміни останнього часу несуть для неї нову небезпеку. На наших очах відбувається зубожіння, занепад духовного світу людей. На основі аналізу сучасних телепрограм складається враження, що в сучасній Україні розкриті віковічні таємні народження кохання (складається враження, що кохання є наслідок використання духмяного мила і одеколону із запаморочливим ароматом), що найбільш хвилююча проблема людства — лупа, а предметом їх самого жагучого зацікавлення стає

жувальна гумка і прокладки з крильцями. Духовна культура потребує піклування й турботи суспільства, збереження і розвиток її вимагає від суспільства відповідних зусиль. Якщо люди перестають нею цікавитися, вона втрачає внутрішню напругу і рух, відступає на полички бібліотек і у музейні записники, покриваючись там пилом і перетворюючись у забуту, мертву культуру. 

Фактори зовнішньої взаємодії людини зі світом (знаряддя праці, економіка, табу, моральне життя тощо) мали обмежений характер, тому що кожен із них мав вузьке поле застосування у соціальному житті. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися сплески індивідуалізм), що виявляли себе в різних антигромадських проявах. Отже, необхідний був засіб, який відтворюючи суспільні цінності і необхідну модель життя, безпосередньо і не примусово впливав на світовідчуття людини, регулюючи її поведінку. Духовний світ людини, що ускладнювався, ніякою мірою не в силі був відобразити і зберегти жоден із названих засобів.

Ці завдання могли бути розв'язані тільки з появою на світ мистецтва. Мистецтво здатне увібрати й передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена у мистецтві, «оживає», навіть для людини, яка немає у особистому досвіді чогось подібного. Завдяки усьому цьому індивід виявляється здатним воскрешати і передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається у конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала у тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа у тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке дотримання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не допускалося, що заважало виявленню ініціативи, свободи особистості. Мистецтво ж — за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому, хто сприймає, не консервувало життєдіяльність, а робило її «справжньою» реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином передавати суспільно необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не створює копію, зліпок світу (дійсності) — в такому варіанті воно б було непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва — цього універсального методу збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління — набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-відображувальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво, релігія (її перша форма — магія), зміст яких визначала, «фіксувала» своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість, варварство, цивілізація, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом Анрі Фергюсоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов'язували виділення кожної із цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що «привласнюють» (збирання, полювання, рибальство), епосі варварства — ті, що виробляють (раннє землеробство, скотарство), епосі цивілізації — розвинена аграрна культура, науково-технічна й промислова культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів культурної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією — еволюцією людського духу — ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.

Що ж таке мистецтво? Що складає зміст цього поняття? Стародавні греки називали мистецтвом вміння створювати речі у відповідності з існуючими правилами. До мистецтва вони відносили, окрім архітектури і скульптури, також ремісництво, арифметику і взагалі будь-яку справу, у якій потрібно діяти за правилами. У такому розумінні мистецтво усвідомлювалося на протязі двох з половиною тисячоліть — до XXI ст. В XVII-XVIII ст. ремесла й наука поступово перестали називатися мистецтвом. Французький філософ Ш. Батте у XVIII ст., відзначаючи мистецтво як «творення прекрасного», виділив 7 видів «вишуканих мистецтв»: живопис, скульптуру, "архітектуру, музику, поезію, красномовність, танок. З тих пір цей перелік став набагато довшим. Але поняття мистецтва зараз використовується досить неоднозначно.

У сучасних тлумачних словниках вказується, що слово «мистецтво» використовується у трьох різних смислах. Воно може позначати: 1) будь-яке заняття, що вимагає відповідних знань і вмінь (воєнне мистецтво, мистецтво в'язання, мистецтво водіння авто); 2) майстерність, вправність у якій-небудь справі (можна проявити мистецтво у чому завгодно — у шитті одежі, написанні шпаргалок, ведені переговорів тощо); 3) галузь художньої діяльності та її наслідків — художніх творів. Слову «мистецтво» можна надати широкий смисл, якщо виходити з того, що все створене людиною протиставляється природному. Будь-який артефакт, тобто будь-який феномен культури, на відміну від явищ природи, це творіння людини і тому він є результатом якоїсь вправності «мистецтва». У такому тлумаченні цього слова до мистецтва ми змушені будемо віднести усю людську культуру і все, що нею породжено.

Слово «мистецтво» має також складну, тричастинну структуру. Перша частина — «міст» — тобто те, що возз'єднує роз'єднане. «Те» символізує безособовість Бога (можна згадати верховного давньоєгипетського бога Тота чи поняття «Те», яким в індійських упанішадах зветься Бог — безособова абсолютна єдина вища сутність, що возз'єднує все). Частина «тво» від «творити». Отже, внутрішній зміст слова «мистецтво» означає «міст Божої творчості», «міст Єдиного». Звідси творчість, як така, — це самовозз'єднання нерукотворного світу, безмежна єдність єдиного у єдиному. Самовозз'єднання — це повнота стану спокою і руху Абсолютної свідомості, Абсолютного Розуму, Бога, що існує незалежно поза відносним і в ньому, проявляючись через само відтворення нескінченних зв'язків Дійсності.