Видатні пам’ятки архітектури Київської Русі

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

 

Національний університет  біоресурсів

та природокористування  України

 

 

 

 

 

             Кафедра культурології

 

 

 

 

Видатні пам’ятки архітектури  Київської Русі

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                       Виконала:

 студентка I курсу  3-ї групи

Економічного факультету

                                                       за спеціальністю Облік і Аудит

Шило Ю. В.

Науковий  керівник:

доц.  Панталієнко В. В.

 

Київ 2011

План

Софіївський собор

Києво-Печерська  лавра

Володимирський  собор

Михайлівський собор

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Софіївський собор

Собор Святої Софії  міститься в центрі Києва. Це основна  культова споруда Київської Русі періоду правління Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), саме під його стінами збиралося Київське віче. Однак, згідно з останніми результатами досліджень, вчені припускають, що засновником собору міг бути хреститель Київської Русй князь Володимир, і відлік часу існування храму, можливо, треба вести від 1011 року. Софіїський собор став першою українською пам’яткою історії та архітектури, що біла внесена у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Історія виникнення цієї церкви дуже заплутана й не до кінця ясна. Храм називають Софійським собором і Софіївським собором. Також немає єдиної думки в питанні дати будівництва храму. По одній версії, будівництво Софіївського собору було почато Володимиром I Святославичем, по другий - церкву була побудована при його синові, Ярославі Мудрому, приблизно в період 1020-1037 роках. "Новгородський перший літопис" говорить, що Софійський собор був закладений Ярославом Мудрим в 1017 році. В той же час, "Повість минулих літ" розповідає про те, як Ярослав заклав церкву святої Софії в 1037 році. Можливо, зведення собору велося у два етапи, але вірогідно те, що в 1051 році в ньому вже був перший митрополит, хиротонисан Ілларион.

Загальноприйнята  версія свідчить про те, що Софіївський  собор в Києві був побудований  на честь головного храму грецької церкви Константинопольського собору – Богоматері-Оранти, уособленням якої була Софія (премудра). Місце для храму було вибране символічне – саме тут в 1036 році в битві з печенігами кияни отримали перемогу, а у 1037 році Ярослав Мудрий заклав собор однойменний з великим Константинопольським Софійським собором.

Оцінюючи технічні засоби, що використовувалися при  будівництві Софіївського собору, а також деякі архітектурні особливості, можна припустити, що будівництвом займалися греки, що прибули з Константинополя. У будові храму чітко проступають традиції візантійського зодчества, але з деякими нюансами.

На візантійську архітектурну школу вказують і дві  сходові вежі, що ведуть на хори й  гульбище - так називався плаский  дах храму. Під час богослужінь  на хорах розташовувався великий  князь із родиною та наближеними особами. Коли богослужінь у храмі не було, можливо, на хорах князь зустрічав послів, вирішував різні державні питання. На хорах також зберігалися зібрання книг, яке належало Софіївському собору. Спочатку в храму Софії було 13 глав, зараз їх 19.

Протягом свого  існування, Софіївський собор зазнав кілька руйнівних нападів та розгарбувань. В 1169 році значну шкоду Софійському  собору наніс Андрій Боголюбский, князь  Суздальський, у ході нападу на Київ. В 1180 році, під час пожежі храм ледве не згорів вщент. Коли в 1240 році в Києві лютували воїни хана Батия, Софіївський собор було розграбовано. В 1497 році Софіївський собор був теж розграбований, але вже кримськими татарами. Протягом 16 століття храм занепадав, відроджувати святиню почали тільки в 17 столітті. Зокрема, великий внесок у відновлення Софійського собору зробив гетьман Івана Мазепа в 1688 році.

До наших  днів дійшли записи розповідей іноземних  мандрівників про собор, датовані 16 і 17 століттями, але найбільшу цінність представляють малюнки голландського художника Абрагама Ван Вестерфельда, зроблені в 1651 році під час його візиту до Києва.

Усередині собор  Софії Київської менше постраждав від часу та вандалізму, чому зовні. До наших днів дійшла частина ранніх мозаїк і розписів, виконаних візантійськими живописцями. На стінах Софіївського собору, як і на стінах Михайлівського, були виявлені графіті - надряпані написи, що розповідають про державних діячів і політичних подіях. Таких графіті в соборі близько 300. Завдяки самим раннім написам учені змогли уточнити період, у який було виконано внутрішнє оздоблення храму. Спочатку в соборі було 640 кв.м. мозаїки. Сьогодні відвідувачі Софіївського собору мають можливість побачити 260 кв.м. мозаїки й 3 000 кв.м. фресок. Найвідоміші мозаїки собору - це Богоматір-Оратна (Нерушима стіна) і купольна мозаїка Христос-Пантократор. Мозаїчні роботи виконувалися переважно смальтою (сплав скла, солей і окислів металів), але іноді в мозаїках трапляються фрагменти з натурального каменя. Шматочки смальти розміром, приблизно 1х1 см, вдавлювалися прямо у свіжу штукатурку. Дуже багата палітра мозаїк Софійського собору, до неї входить більш 170 відтінків.

Фрески собору збереглися не так добре, як мозаїчні прикраси. Залізні плити, якими встелена підлога Софіївського собору, містять зображення мусульманської символіки - півмісяця. Споконвічно підлоги були мозаїчними в центрі храму, а в бічних нефах, в усипальниці й на хорах - керамічними. Фрагменти мозаїчних і керамічних підлог у деяких місцях уціліли й дійшли до наших днів. В 17 столітті відбулося перше з відомих поновлень фресок Софійського собору. Роботи по поновленню проводилися клейовими фарбами. На початку 18 століття всі стіни в соборі були оштукатурені, побілені, а поверх шару штукатурки наносився масляний розпис. В 19 столітті прадавні фрески знову розкрили та поновили олією, намагаючись зберегти їхній первісний вигляд. У тих місцях, де фрески виявилися занадто ушкоджені, була накладена штукатурка та доданий розпис.

Софійський  собор був також місцем поховання легендарних київських князів. Тут перебуває різьблений саркофаг з останками Ярослава Мудрого, похованого в 1054 році. Тут же спочиває син Ярослава Мудрого Всеволод, сини Всеволода Ростислав Всеволодович і Володимир Мономах.

Найголовнішими  цінностями й святинями храму було розп'яття, яке цариця Ольга привезла з Константинополя, а також "Шапка Мономаха" - царствений вінець, подарований Володимиру Мономахові візантійським імператором. Тут же зберігалися руки святої великомучениці Варвари й щелепа князя Володимира - хрестителя Русі.

В 20 столітті над  Софіївським собором, як і над  багатьма іншими пам'ятниками християнської  культури, нависла погроза знищення. На початку 30- х років було ухвалене рішення про руйнування храму, і  його могла осягнути доля Михайлівського собору. Урятувало храм втручання Франції. Справа в тому, що королева Ганна, дружина короля Франції Генріха I, була дочкою Ярослава Мудрого, який заснував Софіївський собор, і Франція про це пам'ятала. Побоюючись міжнародного скандалу, радянське керівництво ухвалило рішення щодо створення в 1934 році Софійського музею-заповідника.

Після того, як Софійський собор і прилягаючі до нього будови стали музеєм- заповідником, тут почали проводитися грандіозні дослідницькі й реставраційні роботи. Мозаїки очистили, а з фресок вилучили пізні шари олійних фарб, зміцнили штукатурку й розпис. У місцях, де фрески 11 століття були втрачені, можна побачити розписи 17, 18 і 19 століть. У нинішньому вигляді довжина Софіївського собору без галерей становить 29,5 м., ширина - 29,3 м., якщо враховувати розміри з галереями: 41,7 м. і 54,6 м. Висота до вершини головного купола 28,6 м., величина під купольного квадрата 7,6 м.

У минулому на території  собору і в самому соборі знаходилося  близько 100 поховань. До наших днів збереглися поховання Ярослава Мудрого та його дружини Ірини. Всі інші поховання, серед яких було і поховання Володимира Мономаха, були втрачені. Саркофаг великого князя Ярослава Мудрого розкривали чотири рази: 1936, 1939, 19964 та у вересні 2009 року.

Собор Святої Софії входить належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і є державним музеєм-заповідником. З цієї причини його заборонено передавати якій би то не було релігійній організації, а також проводити богослужіння. Виключенням з цього правила є День незалежності України (24 серпня), коли в Софіївському соборі представники різних релігійних конфесій здійснюють спільне богослужіння на честь України. 

 

Легенди та міфи:

Найвідоміша мозаїка Софіївського собору - Богоматір Оранта, яку ще називають "Нерушима стіна". У Києві існує повір'я, що говорить: поки стоїть Оранта, доти стоїть і Київ.  

 

Історична довідка:

1017-1037 р. - будівництво Софійського  собору

1169 року суздальський  князь Андрій Боголюбский  нападає на Київ  і наносить істотну  шкоду храму 

1180 р. - храм Софії ледь уцілів під час великої пожежі

1240 р. - Софійський собор  був розграбований  воїнами хана Батия

1497 р. - собор розграбовано  кримськими татарами

16 ст. - собор неодноразово  зазнав руйнувань  та нападів, у  цей же період  у соборі припинилися  богослужіння

1596 р. - собор перейшов  у руки уніатів  після висновку  Брестської унії

17 ст. - у храмі з  ініціативи митрополита  Петра Могили проводяться  великі роботи  з відновлення

1633-1640 р. - італієць Октавіано  Манчині проводить  великі реставраційні  роботи в Софійському соборі

17-19 ст. - ведуться реставраційні  роботи

1934 р. - Софіївський собор  набуває статусу  музея-заповідника

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Києво-Печерська  лавра

 

Києво-Печерська  Свято-Успенська Лавра міститься  на правому березі Дніпра, на високих  дніпровських пагорбах. Перші ченці, які заселили нинішню Лавру, селилися в печерах – звідти й пішла назва монастиря. Лавра – це почесне звання, яке присуджується лише великим та впливовим монастирям. Почавши своє існування з перших печер, які було викопано у 11 сторіччі, впродовж 9 віків Києво-Печерська Лавра перетворилася в величний комплекс церков та монастирів, які справляють неабияке враження не лише на віруючих людей, але й на звичайних туристів.

Історія Києво-Печерської Лаври сходить до 1051 року, коли повернувся зі Святії Афонськлї гори чернець Антоній, та поселився в печері в балці між двох пагорбів. Печеру цю викопав для себе батько Іларіон, духівник Ярослава Мудрого. Незадовго до повернення Антонія Іларіон залишив печеру, прийнявши сан митрополита. Треба відзначити, що Іларіон став першим митрополитом російського походження. До Антонія потягнулися послідовники. Коли число ченців досягло 12, на сусідній горі Антоній вирив для себе нову печеру. Згодом, перші печери були названі далекими, а другі - близькими. Поступово з'являлися всі нові печери, вони з'єднувалися один з одним лабіринтами, уміщаючи все нових і нових ченців. Число послідовників Антонія росло, їм ставало тісно в печерах, і тоді була побудована Успенська церква та келії на поверхні. На прохання Антонія, Князь Ізяслав подарував монастирю територію, що включає в себе всю гору над печерами. В 1062 році монастир був названий Печерським. Після смерті Антонія в 1073, його поховали в печері, надалі в такий же спосіб стали ховати й інших ченців. Печери залишилися місцем проживання лише самих аскетичних ченців-відлюдників. Печерний монастир удостоював частими відвідуваннями сам князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого. Київська знать теж виказувала повагу до монастиря.

У період 1106-1108 г. г. при участі преподобного Алипія, а також грецьких зодчих та живописців, була побудована церква над воротами головного входу в монастир. Її так і назвали Надбрамна або Троїцька Надбрамна церква (Церква Святої Трійці над брамою). Незважаючи на минулі століття, церква пережила руйнівні набіги, пожежі, і збереглася до нашого часу.

Ченці й затворники Києво-Печерської обителі відрізнялися високими моральними якостями та шляхетними вчинками, що викликало повагу в  освічених і впливових людей  того часу. Поступово, монастир перетворюється у своєрідну освітню установу, академію православних правителів. З усіх куточків Русі сюди починають стікатися не тільки знатні, але й освічені люди. Від часу виникнення Києво-Печерської Лаври до початку 13 століття із числа ченців вийшло 50 єпископів, призначених на служіння в різні куточки держави. Слава про монастир розійшлася далеко за межі Русі.

Під час навали орд Батия в 1240 році Києво-Печерська  Лавра була розорена й розграбована. Більшість ченців було вбито, частині  вдалося втекти. Після цих подій  достовірних відомостей про монастир немає аж до 14 століття, коли він був відбудований і навіть став усипальницею князів та іншої знаті. Але наприкінці століття знову був розграбований і спалений кримським ханом Менгли I Гераем (Гиреєм). В 16 столітті, незважаючи на перешкоди, що виникають у зв'язку з покатоличенням частини українських земель, монастирю вдалося вистояти. Навіть втративши частину свого авторитету й слави, Києво-Печерський монастир залишався духовним і культурно-освітнім оплотом. Статус Лаври монастир одержав в 1688 році.

В 1615 році архімандрит  Єлисей Плетенецкий відкрив при  Києво-Печерської Лавру друкарню, яка  довгий час залишалася найбільшої в  Києві. Дуже відома була й іконописна майстерня Лаври. В 18 столітті навколо  монастиря з'являються земляний вал і кам'яна стіна. Велика пожежа, яка охопила Лавру в 1718 році, знищив усі дерев'яні будівлі на території монастиря й деякі кам'яні, згоріли також архів Києво-Печерської Лаври й бібліотека. В 1720 році починається відновлення монастиря. Саме цей час уважається розквітом стилю бароко в Києво-Печерської Лавру. Приблизно тоді ж будується Велика Лаврська Дзвіниця висотою 96.5 метрів, яка аж до середини 20 століття була найвищою будовою в Києві. В 19 столітті Києво-Печерська Лавра містила в собі вже 6 монастирів: Головний (при Великій церкві), Близькі Печери, Далекі Печери, Лікарняний, Китаївське пустище й Голосіївське пустище.

Після Жовтневої  революції 1917 року, для Києво-Печерської Лаври, як і для багатьох інших  християнських святинь, прийшли  важкі часи. В 1918 році був жорстоко вбитий настоятель Києво-Печерської Лаври митрополит Володимир. Майно Лаври було націоналізовано, на її території відкрили музейне містечко, а в 1930 році монастир був ліквідований.