Український театр Леся Курбаса

Національний університет "Києво-Могилянська Академія"

Факультет гуманітарних наук

Кафедра культурології

 

Реферат з курсу «Історія української культури»

На тему:

«Український театр Леся Курбаса»

 

 

Виконала:

Студентка ФГН-1

Балан О.І.

 

Викладач:

к.і.н., доцент

Нікішенко Ю.І.

 

Український театр  Леся Курбаса

План:

1. Лесь Курбас – дитинство та юність.
2. Театр «Руська бесіда».
3. Створення трупи «Тернопільські театральні вечори».
4. Заснування «Молодого театру» в Києві.
5. Створення Мистецького об’єднання «Березіль».
6. Смертний вирок
7. Посмертна реабілітація Леся Курбаса.

 

 

Лесь  Курбас. Дитинство та юність

Лесь Курбас народився 25 лютого 1887 року в Самборі на західній Україні. Його батько - Степан Янович – визначний актор галицького театру і режисер, а мати – Ванда працювала в театрі «Бесіда». Своє навчання Курбас розпочав у тернопільській гімназії і закінчив її у 1907 році. Майбутній учень Леся Курбаса Василь Василько, писав про нього: «Олександр Степанович Курбас за зовнішніми даними — яскраво виражений коханець. Зріст — вище середнього, довгі стрункі ноги, тонкий, гнучкий стан, надзвичайна пластична виразність. Широке своєрідне обличчя з високим чолом, густими довгими бровами, що, немов крила, розкинулися над розумними карими очима. Рухлива міміка, приємного тембру баритон».

Для молодого двадцятилітнього Леся Курбаса постала проблема —  куди йти далі вчитись після гімназії? Знаючи добре, що таке акторська діяльність через розповіді своїх батьків, він мріяв потрапити до Відня, одного з найбільших мистецьких осередків Європи. Він думав, одночасно з навчанням в університеті вступити до театральної студії, не дивлячись на постійні застерігання матері. Його батьки були мандрівними акторами, але і в бідності хотіли надати синові гарну освіту.

До Відня він  приїхав у кінці вересня 1907 року і за допомогою місцевих українців  записався на філософський факультет  університету, зокрема на улюблену германістику та славістику, бо також  досконало знав три слов'янські мови. У Відні він пробув лише один рік, але цей рік дав йому надзвичайно  багато для ознайомлення з передовою  європейською театральною культурою. Він познайомився там з Гордоном Креґом, що вплинув на нього застосуванням дисципліни в театрі, прилучився до режисерського мистецтва Макса Райнгардта з його постійним експериментаторством і твердженням, що театр і література існують відокремлено одне від одного. Сильне враження залишив імпресіонізм Петера Альтенберґа і Гротеск Франца Ведекінда, драматургія експресіоністів та інших.

Але найбільший вплив на молодого Курбаса залишив філософ Анрі Бергсон, а також акторське мистецтво визначних німецьких діячів, зокрема актора Йозефа Кайнца з його точністю і логічністю в акторському мистецтві. Цей великий майстер сцени, як і чимало акторів німецької школи, дозволяв собі виявити свої емоції і темперамент на сцені тільки по досконалому відчутті логіки того чи іншого створеного образу. Тут молодий Курбас міг спостерігати абсолютно зворотний момент супроти бачених у юнацтві визначних майстрів театру «Руська бесіда», що приходили до раціональних моментів у своїх ролях після довгого процесу духовної праці.

У вересні 1908 року помер батько Курбаса, і Лесь мусив забрати документи й перевестись на філософський факультет Львівського університету, щоб бути ближче до родини. Поруч з академічним навчанням, цей рік позначений і першими кроками Курбаса в театрі при аматорському гуртку товариства «Сокіл». Невідомо, в якій саме виставі він уперше виступив, але в пресі перший раз його ім'я з'явилося у зв'язку з виставою «Псотник» Августа Коцебу (28 березня 1909 року). Критика зазначала, що вдалий образ Каміла в цій виставі належить Курбасові.

Поруч з акторською працею восени 1909 року Курбас починає  випробовувати себе і в режисурі. Саме тоді він зорганізував драматичний  гурток при Львівському університеті і поставив «Євреїв» Євгена Чирікова. Прем'єра відбулася 23 листопада. За цю виставу Курбасові піднесено лавровий вінець. Успіх її стимулював Курбаса працювати далі над виставою «Молодість» Макса Гальбе в його власному перекладі, але до вистави не дійшло. [3; 16]

Навесні 1912 року Курбас вступив до напівпрофесійного «Гуцульського театру», яким керував Гнат Хоткевич, драматург і громадський діяч із Харкова. Курбас відразу знайшов з ним спільну мову, проте працювати йому довелося більше в поєднанні з Олексою Ремезом. З ним Курбас подорожував по Галичині, бо в лютому 1912 року Хоткевич виїхав до Києва готувати там ґрунт для вистав «Гуцульського театру».

 

Театр «Руська бесіда»

Щодо самого Курбаса, то він у «Гуцульському театрі» перебував недовго. У кінці 1912 року за допомогою режисера Йосипа Стадника він увійшов до складу театру «Руська бесіда». Після участі в аматорських гуртках і напівпрофесійному «Гуцульському театрі», розпочався його шлях на професійній сцені.

Він дебютував  у ролі Ґірея у п’єсі «Маруся Богуславка» М. Старицького і вже в першому виступі полонив глядачів високою культурою гри, інтелігентністю та інтелектуальністю. Лесь Курбас сподівався в майбутньому створити свій ансамбль. Були й розмови з цього приводу з молодими тоді акторами, як Семен Семдор (Дорошенко) та Гнат Юра. Проте, до того не дійшло. Курбас лишився в театрі «Руська бесіда», що сам припинив свою діяльність з вибухом Першої світової війни. Актори розбрелися в різні сторони.

 

Створення трупи «Тернопільські театральні вечори».

У воєнних часах  під російською окупацією, на початку  вересня 1915 року в Тернополі, Курбас зібрав частину професійних акторів, а також молоді, що виступала раніше в аматорських театральних виставах, організував стаціонарний театр, якому дав назву «Тернопільські театральні вечори» і став його мистецьким керівником та режисером. Театр відкрився 31 жовтня 1915 року виставою «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського, де сам режисер Курбас виконував роль Виборного. Другим режисерським дебютом Курбаса в «Тернопільських театральних вечорах» була вистава «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки - Основ'яненка, у якій він грав Скорика. Справи загалом йшли успішно. Впродовж дуже короткого часу «Тернопільські театральні вечори» поставили понад тридцять вистав, де Лесеві Курбасові доводилося бути не тільки актором і режисером, але й балетмейстером і, навіть, диригентом.

«Тернопільські  театральні вечори» ставили етнографічно-побутовий  репертуар. Із складніших драм Курбас поставив «Чорну пантеру і Білого ведмедя» В. Винниченка, де повторив свою, грану раніше в театрі «Руська  бесіда», роллю Корнія. [3;19]

"У колективі  «Тернопільських театральних вечорів»  Курбас був наче тим сонцем, довкола якого кружляли ми, актори-супутники. Талановитий ,інтелігентний, він був для нас режисером і педагогом, балетмейстером і диригентом, а водночас чуйним і добрим товаришем. Любили ми Олександра Степановича і за його скромність, за те,що він не заносився перед нами.»[2;74]

«Тернопільські  театральні вечори» давали також концерти, де виконувалися народні пісні в обробці Лисенка, Вербицького, Січинського та деякі поезії Шевченка й Франка, покладені на музику. Хором керував Курбас. Не маючи репертуару, Курбас почав ставити одноактівки з концертами відомої співачки Філомени Лопатинської, у тому і з аріями світового оперного репертуару. Крім усього, для поліпшення матеріального стану акторів, Курбас додатково ставив одноактні п'єси, грав у них головні ролі і, навіть, часом компонував відповідні мелодії до куплетів. Кількість таких одноактівок була чимала.

У «Тернопільських  театральних вечорах» Курбас перебував недовго. В кінці березня 1916 року Микола Садовський за рекомендацією И. Стадника запросив Курбаса до свого театру в Києві і від цього часу він пов'язав свою творчу працю з цим містом. Дебютував Курбас у театрі Садовського в ролі Степана у драмі «Невольник» М. Кропивницького, а потім з успіхом у ролях Гната у п’єсі «Безталанна» І. Тобілевича, Гурмана у п’єсі «Украдене щастя» І. Франка, Вагнера у «Казці старого млина» Спиридона Черкасенка та Хлестакова у «Ревізорі» М. Гоголя.

 

Заснування  «Молодого театру» в Києві

В театрі Садовського  Курбас також довго не затримався. В кінці лютого 1917 року він приєднався до гурту молодих акторів, з якими вже був довгий час у контакті, переважно випускників Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка. Вони дійшли висновку, що знання й акторська майстерність, які набули в школі, ще недостатні для сучасного актора, а напрям, репертуар і творчі методи існуючого українського театру не відповідають вимогам доби. Оглядаючись на ситуацію, яка склалася в самому театрі Садовського, Курбас відчув, що вже час діяти з молоддю і починати реформу українського театру з нею.[2;21]

Курбас, приєднавшись до гурту випускників Музично-драматичної  школи, спрямував їх у бік створення  «естетичного театру». У нього виникла ідея заснувати студію, що мала згуртувати навколо себе всіх акторів нової генерації, яких не обтяжали штампи акторського виконання, запозичені від корифеїв та від гри «нутром». У своєму « Мистецькому маніфесті» Курбас оголосив, що «Молодий театр» піде тою самою власною українською дорогою, що нею пішла вже українська література – це одкидання провінційної залежності від російських стилів і «прямий поворот до Європи і до самих себе». В другому своєму теоретичному документі «Театральні листи» Курбас виступив проти монополії побутово-реалістичного театру за театр європейський, театр нових стилів, у яких розкривалися би не мертва кора дійсності, а вітальні тайни буття і краси. В новоствореній студії (червень 1916 року), в лимарні Київського земства, в мокрих від цвілі стінах, студійці, взявши за основу стилізування п'єси й доповнюючи себе лекціями з театрального мистецтва, розпочали підготовку трагедії «Цар Едіп» Софокла у Молодому театрі.

Вистава «Цар Едіп»  Софокла (прем'єра 16 листопада 1918 року) стала першою програмовою режисерською роботою Курбаса в Молодому Театрі. Напружений період проб тривав понад п'ять місяців і вдень, і вночі. Особливу ж увагу надавали хорові. Вистава «Цар Едіп» стала не тільки програмовою в театрально-революційних шуканнях Курбаса, але й одночасно була полемічною, порівнюючи з виставою цієї трагедії у Макса Райнгардта 1910 року. Маючи повагу до німецького театру, Курбас тлумачив «Царя Едіпа» інакше. Хор у виставі Курбаса був пантомімічний. Ніякої масовки, як у Райнгардта, не було. Для Курбаса було важливо показати, що це трагедія людини, обтяженої тягарем родових злочинів. Курбас підкреслив особисте, і як режисер вивів на перший план суто людську ідею. Головною дійовою особою вистави був хор. Він у Курбаса не сліпа жорстока юрба, а приязна Едіпові сила. Курбас шукав єдності особи й народу, яка була б пройнята духом революції і висловлювала б її у співзвучності думок і почуттів Едіпа та хору. Хор усе бачить і чує, він відтіняв і поглиблював кожну думку Едіпа й інших персонажів п'єси. Хор ніби відбивав відповідні акорди тих чи тих почувань душі Едіпа та інших персонажів трагедії. Він ніби акомпаніював їхній трагедії, був ритмічною луною їхніх переживань. Рухливість хору, експресивність його пластики створювали могутню трагедійну напругу, відображали рух часу і сучасний неспокійний світ. Співом - декламацією, зітханням, стогоном, вигуками хор коментував події, передавав духовне життя героя. Музична відповідність наспівної декламації і руху, вивірена образність пластичних побудов створювали справжню гармонію.

Після такого виразного  експерименту, як «Цар Едіп», Курбас уже  в грудні 1918 року дав іншу експериментальну виставу «Вертеп». Національна самобутність цього театрального явища — очевидна. Вертеп реформувався з інтермедій барокового театру, що виставлялися переважно  в Києво-Могилянській академії.

«Вистави Молодого театру сприймались в залі по-різному. Часто у фойє стихійно виникали гострі дискусії, обговорення. Не раз ми чули кепкування прихильників традицій Садовського. Проте молодь завжди була на нашому боці, хоч  постійного глядача ми якось не відчували. Не було одностайності і у колективі театру. Старші актори-професіонали раз по раз виступали із запереченнями проти новаторських «витівок» Курбаса. Тимчасом молодші прихильники його реформ сперечались за гостріше тлумачення образів, що їх доводилось виконувати.» [2;106]

23 вересня в  «Робітничій газеті» Курбас опублікував  маніфест «Молодого театру». Коротко  в змісті його говорилося, що  «Молодий театр» відчуває свою  залежність від поступових кіл  української інтелігенції. Виникнення  «Молодого театру» тісно пов'язане  з розвитком української інтелігентської  думки та духовної орієнтації. В українській літературі та  українському репертуарі стався  «поворот до Європи». Нова духовна орієнтація створила нового актора. Цей актор не може бути спадкоємцем традицій побутового театру, бо сучасний український театр — наслідок антиукраїнського режиму. Російський театр не може правити за зразок, бо сам переживає кризу. [3;22-23]

Цим Курбас сказав, що треба самим творити новий театр. Але, щоб щось творити, треба засвоїти «технічні вмілості» акторські, мистецтво — бо не є тільки хист, але й уміння. Стиль у формах мистецтва головне, він умова для жесту, слова, тону, ритму. Позитивні наслідки шукань можуть бути лише тоді, коли кожний актор сам, самостійно шукатиме. Тому він запровадив повну свободу колективу, ініціатива була дозволена.

Молодий театр  Курбаса – це романтичний і  поетичний театр у повному  розумінні цього слова: його акторам  була притаманна підкреслена, дещо скульптурна  пластика з певним тяжінням до символіки  жесту й мізансцен.

 «Шевченківський вечір» був останньою виставою «Молодого театру». У квітні 1919 р. наказом Театрального комітету при Народному Комісаріаті Освіти «Молодий театр» з'єднано з «Державним драматичним театром», керованим Олександром Загаровим. Сталося це саме тоді, коли Курбас у самому складі Молодого Театру переборов за допомогою молодих акторських сил непогодження поміж прихильниками «репертуарного» театру (на чолі з Гнатом Юрою) та прихильниками експериментального пошуку. Об'єднання тепер двох труп було малоперспективним, бо вони були протилежні за своїми принципами та програмами. Кожна з труп діяла в своєму репертуарі, а таке механічне поєднання несло в собі небезпеку для студійної праці. Проте Курбас не складав рук. Настанова на експериментальний театр тривала.