Українська культура XIX ст

У 40-і роки центр  українського культурного життя  знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному  літературному процесі. У Києві  приблизно в 1845 році виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство — не культурна, а політична національна  організація, перша в історії  України, і, що характерно, створюють  її видатні діячі вітчизняної  культури (М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою — слов'янська єдність, створення федерації слов'янських  демократичних республік. Ідеї організації  — рівність людей, необхідність знищення кріпацтва — пронизували творчість  його організаторів. Розгром братства в 1847 році важко відбився на всьому розвитку української культури, а  традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX століття активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в  сфері «культурництва». У кінці 50-х  років на Правобережжі серед дворянства та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які  гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і  в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В. Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали  називати «хлопоманами», тобто «любителями  народу». Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами  Київського університету створюється  напівлегальна культурно-просвітницька  організація «Громада». Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для  чого організовувалися безкоштовні  недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна  школа, де готували вчителів для сільських  шкіл. Всі викладачі працювали  в ній безкоштовно. У київській  «Громаді» брав участь М. Драгоманов — історик, політичний діяч, П. Чубинський — етнограф, поет, автор слів гімну «Ще не вмерла Україна». Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр «громадівського» руху виявився у Петербурзі. Сюди в  кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В. Білозерський домагається дозволу і на гроші  меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал «Основа». У  ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду  робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською  мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники

Ситуація кардинально  змінюється в 1863 р. після антиросійського  повстання в Польщі. Український  національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля  арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал «Основа» закрився. Особливою  непримиренністю відрізнялася позиція  міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно  відомий указ, що забороняє друкувати  українською мовою навчальну, наукову  і релігійну літературу на тій  підставі, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет  и быть не может». Після нетривалого  «перепочинку» на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури, про що вже  йшла мова, антиукраїнська політика була продовжена. У 1876 р. в місті Емсі царем  Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити  в межі імперії книги українською  мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української  художньої літератури на «малоросійській» мові не було, але цензура таких  книг не пропускала, навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська  політика привела до того, що український  центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у  Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність. У таких умовах значна частина  місцевої інтелігенції побачила порятунок  в тісному союзі з Росією, причому  не з демократичними, а з урядовими  реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана  течія отримала назву «москвофільства».

«Москвофілам» у  національному культурному русі протистояли «народовці» — однодумці  і продовжувачі справи громад. Їх журнал «Правда» з 1867 р. починає відігравати  роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство «Просвіта», що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України  в Західну. У Львівському університеті активно працює М. Грушевський. Часто  буває тут П. Куліш. З Женеви підтримує  зв'язок М. Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І. Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище «Літературне товариство імені Шевченка», перетворене в 1892 році в наукове. У 90-і роки воно видає солідне  періодичне видання — «Літературно-науковий вісник», що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

* *

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати, як складалися долі українського відродження в XIX століття. Пояснити його закономірності допомагає відомий  теоретичний висновок німецького вченого  Гердера про основні етапи, які  проходили європейські національні  рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів  збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або  культурницький етап став етапом відродження  української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави.