Українська культура XIX ст

Значного поширення  набуло сімейне музикування, любительський  молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні  навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася  нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно  увійшли в повсякденне життя  як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні  колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні  вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих  контрактових ярмарок. Однак часто  така діяльність наштовхувалася на адміністративні  заборони. Наприклад, в 1867 у Києві  був випадок, коли влада дозволила  концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня  досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово  виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними  програмами виступали хори Київської  академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична  культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики  стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину  народного життя, знаменитий чоловічий  хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у  турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила  слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували  багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця  «Русская народная песня, великорусская  і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в  музичному житті України складає  творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й  активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

[ред.]

Образотворче мистецтво

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш  проблематичним. Так, в східноукраїнських  землях можна говорити про певну  українсько-російську єдність в  образотворчому мистецтві. Справа в  тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром  освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці  імперії. Можна привести безліч прикладів  переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався  кріпаком навіть вже будучи відомим  художником, багато років він жив  і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з  сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет  О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в  Петербурзі, у своїй творчості  не забував Україну (наприклад, «Продаж  сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).

Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна  — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною  моді. Українській темі присвятив  свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в  побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні  сцени: переправа на поромі через  Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував  з Шевченком, йому належить художнє  оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер  дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини  — заслання, заборона малювати —  перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних  картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого  академізму. Особливо виділяється реалізмом  «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний  талант Т. Г. Шевченка досяг академічних  висот і в художній графіці (серія  «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка  гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався  великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника  жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для  пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина  — «Ніч на Дніпрі» — викликала  в Петербурзі сенсацію. Художник володів  тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція  образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості  членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором  створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя  народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом  з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет  свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст  І. Рєпін. Він часто приїжджав  на батьківщину, не раз гостював у  маєтку Качанівка українських меценатів  Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій  сім'ї збереглося безліч рукописів  поета. У Качанівці Рєпін створив  перші етюди до знаменитої картини  «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався рядом  порад українського історика Д. Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких  часів, текст самого листа, позував  для фігури писаря. Рєпін писав:«В історії народів і пам'ятниках  мистецтва… мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя  городян, асоціацій; найбільше в  республіканському ладі, звичайно,…  І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського  духу».

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних  на теми селянського життя, відрізняються  щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко  — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий  жанр і поетичний український  пейзаж. Однак стосунки Пимоненка  з українською національною інтелігенцією  складалися непросто. Йому ставили  за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували  майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва  з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості  С. І. Васильківського. Випускник Петербурзької  Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі  Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні  полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з  художником-баталістом М. Самокишем  створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського  пише історик Д. Яворницький. Визнанням  художньої, наукової цінності альбому  є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.

В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор  Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у  Києві (автори - В.Демут-Малиновский, П.Клодт, О.Тон)

[ред.]

Архітектура

Детальніше: Українська архітектура

В архітектурі в XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди  будувалися з урахуванням їх призначення  — головною метою архітектора  стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися  помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних  комплексів, палацово-паркового ландшафту  носили відкритий характер.

Одеська опера, 1809, архт. Том де Томон

У цей час активно  забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В  Одесі за проектом петербурзького архітектора  Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний  театр. Одночасно відбувалася реконструкція  старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник  на Честь повернення Києву Магдебургського  права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 рр. за проектом В. Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються  такі міста, як Харків, Полтава.

У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження  капіталізму відбилася і в  архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах  того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна  прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності  викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються  у будові найбільшого у Києві  кафедрального Володимирського  собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило  собор видатним явищем у монументальному  образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі  Полтавського земства архітектора  В. Кричевського. Розписи цієї будівлі  виконав художник Васильківський.

Майстерність і  талант українського народу виявилися  у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні  шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита  «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки  були насипані гори, викопані ставки.

[ред.]

Національні культурні  організації і рухи

Паралельно з розвитком  літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української  інтелігенції в її середовищі виникають  різні національно-культурні організації  і рухи. Їх створення відбувалося  за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.

Перша в українській  історії національно-культурна організація  виникла в 1833 році у Львові. Це був  нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич  і Яків Головацький, які вчилися  в духовній семінарії. Їх символічно назвали «Руською трійцею» (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських  авторів, робити все для воскресіння  українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала  публікація в 1837 році альманаху «Русалка Дністровая». У нього увійшли  «Передмова» Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті  наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися  в освічених слов'янських колах  різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася  спеціальна цензура. Основою для  заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним  шрифтом, а так званою «гражданкою», простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ «Руської трійці» не знайшов продовження. Головний його ініціатор — М. Шашкевич — зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим.