Але найбільшу прихильність Василь Тарновський виявив до Тараса Шевченка, з яким познайомився ще 1843 або 1845 року, будучи управителем дядькового маєтку в селі Потоках. Під час арешту й слідства над поетом родина Тарновських переховувала його вірші.

      Вдачу В.В.Тарновського з властивою для письменника прозорливістю описав Микола Гоголь у листах до першого ректора Київського університету Михайла Максимовича ще 1835 року:

      “Є  такий, мій товариш по навчанню, надзвичайно  добрий хлопець і дуже відданий науці. Він, маючи хороші статки, зважився на дивну справу: вирішив бути вчителем у житомирській гімназії через саму лиш пристрасть до історії. Прізвище його Тарновський. Чи не можна якось перетягти його до Київського університету? Їй-право, шкода, що він кисне в Житомирі. А далі був у Московському університеті і здобув там кандидата. Познайомся з ним ближче. Ти ним будеш задоволений”.

      Максимович  запрошує Тарновського ад’юнктом на кафедру словесності.

      Проте попечитель Київського навчального  округу не затвердив подання на Тарновського, зроблене Максимовичем, і той продовжив учителювати у Житомирі, поки батькова смерть не примусила його взятися за порядкування у родинному маєтку, адже на піклуванні старшого сина лишилися мати, троє братів і п’ятеро сестер.

      На  ниві народної освіти Василь Тарновський був не лише теоретиком, а й практиком, заснувавши народні школи для селян у Качанівці, Антонівці, Парафіївці з доброю оплатою вчителям. Часом і сам навчав дітей грамоті, в чому йому допомагали сини.

      Один  з них, Василь Васильович Тарновський-молодший (1837 – 1899), гідно продовжив батькову традицію доброчинності: власне завдяки йому Україна володіє більшістю збережених Шевченкових творів як поетичних, так і малярських, та особистих речей.

      В.В.Тарновський-молодший закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Окрім офіційного курсу, опанував багато сфер людської культури, постійно само освічуючись, працюючи над собою.

      Ставши  сам собі паном і маючи власні кошти, Василь Тарновський-молодший поринає  в царину колекціонування і доброчинної діяльності.

      Старожитності він віднаходив не тільки в антикварів, а й докладав неабияких зусиль у пошуках їх по старопанських  маєтках, міщанських помешканнях, селянських хатах. Багато їздив Україною, листувався з власниками реліквій, радився з  відомими знавцями вітчизняної культури: Дмитром Яворницьким, Олександром Лазаревським, Іллею Рєпіним, Василем Горленком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Біляшівським – щодо придбання тієї чи іншої речі. Їздив навіть на археологічні розкопки козацького таборів, назбиравши таким чином чималу колекцію козацької давнини.

      Разом з Дмитром Яворницьким і полковником  Євгеном Корбутом, який умів фотографувати, Василь Тарновський мандрував Україною, вивчаючи і скуповуючи старожитності. На його маршруті були: Київ, Кременчук, Катеринослав, Дніпровські пороги, Олександрівське, Нікополь, Капулівка, Чортомлицька Січ, Нова Січ.

      Збирати українську старовину 18-річний Тарновський  почав ще в Москві, там до Київського університету набував освіти в приватному пансіоні. Речі купував, коли дозволяли кошти, виділені батьком, на Сухаревському ринку, а під вакацій – в українських селах. Згодом московську колекцію було перевезено до Качанівки, палацової бібліотеки.

      Наприкінці 80-х років ХІХ століття Василь Васильович звернув увагу на приплив до київського антикварного ринку великої кількості речей києво-княжої доби. Виявилося, що селяни поблизу Канева на незначній глибині в районі так званої Княжої Гори неодноразово знаходили скарби – від крем’яних і бронзових до срібних і золотих предметів. Селяни кинулися до Гори цілими родинами, сподіваючись на легкий заробіток, збуваючи знайдене заїжджим ділкам. Княжа Гора – місцевий Клондайк – роїлася копачами-самоуками, стугоніла під ударами їхніх наступів – там, де колись було літописне місто Родень. Коштовні речі потрапляли до рук людей, які були нездатні їх систематизувати науково, частина взагалі зникла за кордоном, переплавлялася, розрубувалася, використовувалася не за призначенням.

      Василь  Васильович Тарновський разом з  дядьком Яковом Васильовичем, який свого часу виграв по облігаціях 10 тисяч карбованців та офірував їх на будівництво Бактеріологічного інституту в Києві, вирішили купити Гору в її власника поміщика Мандрили. Це сталося 1890 року, і тоді Василь Васильович доручив молодому археологові Миколі Біляшівському, згодом відомому вченому, вести планомірні, систематизовані, науково обґрунтовані розкопки. Це принесло свої плоди. Протягом першого ж літа до колекції Тарновського потрапило півтори тисячі предметів: хрести і хрестики, нашийні гривні, золоті й срібні каблучки, сережки, підвіски, браслети, намиста з коштовного каміння, бронзові люстерка, емалі. Пошукові роботи оплачувалися повністю коштом Тарновського.

      Микола  Біляшівський у звіті зазначав, що розкопки за дорученням Василя Васильовича протягом літніх місяців були дуже добре оснащені: на Княжій Горі влаштували приміщення для робітників, роботи велися досвідченими землекопами у кількості десять осіб. Аби нічого не пропустити, робітників розміщували таким чином, щоб один працював лопатою, а другий перебирав землю руками, тому навіть дрібні намистини не випадали з поля зору.

      Коли  основні розкопки закінчилися, Василь Васильович продав землю на Горі селянам, проте уповноважив Біляшівського  і надалі скуповувати в селян усе варте уваги. Таким чином колекція києво-княжої доби повнилася і надалі.

      Дружні  стосунки пов’язували Тарновського-молодшого  з Пантелеймоном Кулішем. Він, як і батько, продовжував допомагати письменникові: постачав того книжками іншомовних авторів для перекладу, збирав Кулішеві рукописи-автографи.

      Найбільше Василь Васильович прислужився українській  культурі, дбайливо збираючи все, що належало Тарасові Шевченку або нагадувало про  нього. Він робив вирізки з  російських та іноземних газет і  журналів з будь-якою згадкою про Великого Кобзаря, які згодом систематизував за роками і вклеював в Шевченківський альбом.

      Щороку  в Шевченківські дні Василь Васильович влаштовував великі поминальні обіди, на які сходилися однодумці, поетові  поцінувачі. За свідченням сучасника Гліба Лазаревського, у зібранні були пашпорт, портфель, каламар, перо, мольберт, палітра, сорочка Шевченкова, китайка, якою вкрили його труну, багато малюнків – тільки Шевченкових акварелей із триста, рукописи, листи, світлини, вісім поетових погрудь, славнозвісне художнє полотно “Катерина”. Крім Шевченкової збірки, яка врешті склала основу теперішнього музею Тараса Шевченка в Києві, за словами Г.Лазаревського, в колекції Василя Тарновського-молодшого було чотириста речей передісторичного періоду, понад тисячу сімсот – князівської доби, вісімсот шістдесят – часів Козаччини, серед них такі раритети, як шаблі Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, гетьманські булави Хмельницького, Мазепи, Самойловича, Многогрішного, полковницькі перначі Павла Полуботка і Семена Палія, прапори і корогви Війська Запорозького, тогочасні ікони й оклади до них тощо.

      Від 1889 року Тарновський постійно проживає в Києві, мешкає в будинку на розі вулиці Володимирської і майдану  Лисенка, згодом – на розі Володимирської і Золотоворітського майдану. В обох приміщеннях під музей, який Тарновський возив із собою, було відведено великі зали, всі речі розміщено в окремих скляних вітринах, систематизовано. Мав Василь Васильович і величезну бібліотеку: самої україністики понад двадцять тисяч книжок! Музей був відкритий для масового безкоштовного відвідування, а його власник в інвалідній колясці супроводжував відвідувачів і радо давав пояснення.

      Заслугою  В.В.Тарновського-молодшого є постійна турбота про впорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. Коли поета поховали, місцеві поміщики здійняли шум, протестуючи і вказуючи на небезпеку для них від такого сусідства. Тоді Тарновський звернувся до Полтавського губернського земства, і воно зобов’язалося опікуватися могилою Шевченка. Матеріальні витрати узяв на себе Тарновський. На упорядкованій могилі він встановив великий хрест з чавунним барельєфом поета, який було відлито за ескізом-малюнком самого Василя Васильовича, що мав, крім усього іншого, і мистецькі здібності.

      Збирання  і збереження старожитностей вимагали великих витрат, і одного дня Василь Васильович побачив, що заборгував... довелося продати родовий маєток у Качанівці. Перед ним постало питання і подальшої долі унікальної колекції. Хто продовжить його справу, яким чином зберегти від розтягування унікати? Звісно, Тарновський хотів, аби і його добре ім’я лишилося в людській пам’яті – цілком природне бажання доброчинця. Діти Василя Васильовича мало переймалися батьковими захопленнями, і він боявся, що вони просто продадуть історичні коштовності будь-кому... близькі люди радили вдатися до державних чи самоврядних інституцій. Отож В.В.Тарновський звернувся до Київської міської думи з пропозицією заснувати і утримувати музей, який носитиме його ім’я. Керівники міста відмовили меценатові. Тоді він запросив Чернігівську архівну історичну комісію – результат той самий. Василь Васильович зупинився на Чернігівській губернській земській управі, яка радо відгукнулася на дарунок Тарновського. На земському губернському зібранні 24 лютого 1897 року ухвалено рішення прийняти унікальну збірку В.В.Тарновського як власність земства, створити музей, якому присвоїти ім’я дарувальника. Йшлося тільки про пристойне приміщення, і тут трапилася певна затримка.

      Василь  Васильович Тарновський-молодший помер 13 червня 1899 року, так і не побачивши  свого музею обнародуваним. Поховали його в Києві на Аскольдовій могилі, а у 1930-х роках перепоховали на Звіринець кому кладовищі.

      Тим часом справа з музеєм у Чернігові  поволі, але посувалася. Борис і  Марія Грінченки уклали остаточний каталог колекції В.В.Тарновського. у жовтні 1901 року відкрилася експозиція в обладнаному приміщенні.

      1923 року з п’яти чернігівських  музеїв утворено об’єднаний Чернігівський  державний музей, куди влилася  й колекція Тарновського. 1935 року  засновано Літературно-меморіальний  музей Михайла Коцюбинського,  до якого передано письменницькі  автографи, подаровані колись Тарновському. За розпорядженням Наркомосу 1933 року Шевченківську колекцію, зібрану Василем Васильовичем, перевезено до Харківського інституту Т.Г.Шевченка, де вона і нині посідає почесне місце.

      Інші  старожитності, зібрані Тарновським, лишилися в Чернігові і зазнали пригод і втрат за часів культу особи і Другої світової війни. Проте значну частину вдалося зберегти. Колекція знаходиться в Чернігівському історичному музеї, який від 1991 року заслужено носить ім’я Василя Васильовича Тарновського. Як бачимо, зусилля всього життя цього подвижника не пішли на марне, і плоди його праці стали здобутком нації.

Родина  Рильських

      Так уже склалася доля української шляхти, що вона по Київській Русі мусила постійно комусь служити. Спершу – татарським ханам, згодом литовським воєводам, далі – польському королеві та російському цареві... Відповідно вироблявся і стереотип поведінки – догідництва і зневаги до сласного народу. Хоча й траплялись окремі щасливі винятки особливо у ХІХ столітті, за часів просвітництва і народництва. Одним з таких родів, що повернулися обличчям до народу, який їх годував, були Рильські з Київської губернії.

      Так, один із Рильських – Тадей, який народився 2 січня 1841 року в селі Сиавищах Сквирського повіту в родовому маєтку Рильських. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства і якийсь час був повітовим маршалком, тобто предводителем дворянства. Мати – княжна Трубецька... Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім – в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.

      18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Остапа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках з селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським “Історії України”, де були такі фрази: “Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться...”, “Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло – визволятися з панського ярма”.

      Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але  пропаганди не вів, своєї “Історії”  не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових показань. У лютому 1861 року братів переведено до Казанського університету, подалі від України.

      1862 року молодший брат Тадея –  Осип помер.

      В Казанському університеті Рильський  найбільше цікавився політичною економією. Він написав статтю у журналі “Основа”, яка була присвячена саме економічним положенням, які доводили недостатність селянських земельних наділів за уставними грамотами 1861 року. Згодом ці наділи було збільшено урядом.

      Батько  Тадея заповів йому маєток у селі Романівці.

      Тадей Розеславович узяв за дружину свою кузину, з якою, здається, не мав дітей. На жаль, вона невдовзі померла, а за якийсь час, точніше, 1878 року, він побрався з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною.