Творчість Олександра Довженка

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

 

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

 

 

 

                          Кафедра етики,естетики та історії культури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

з історії української  культури

Тема: «Творчість Олександра Довженка»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                              Виконав:

                                                                                      ст. гр. ЕКЗ-31

                                                                                       Жигалова М.С.

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2011

Споконвіку людина прагнула створювати, утілювати свою душу в  полотна і в поеми. Багато їх, творців  прекрасного. Але кожен витвір мистецтва  ми сприймаємо відповідно до власного смаку. Одному подобається велична любов до людей Івана Кочерги. Комусь зігріває душу прозора лірика Сосюри, а хтось в захоплюється любов’ю до Батьківщини Тараса Григоровича Шевченка. Так, багато було в Україні видатних письменників, які зробили значний внесок у розвиток української літератури. Особливу увагу можемо надати такому видатному українському письменнику, як Олександр Петрович Довженко. Без нього не можна уявити минулого України.  «Я славлю життя людей, що діють навколо мене», - так писав у своїх записних книжках О.Довженко. Цей вислів великого майстра слова, всієї української культури, безперечно, можна вважати його творчим і життєвим кредо. Він належить до тих українських письменників, чия творча манера органічно поєднала досягнення реалізму та романтизму.

В даній роботі піде мова про творчість Олександра Довженка – визначного кіносценариста, режисера та письменника світового масштабу. Основна мета - розповісти, наскільки  важливою людиною був Довженко та його спадщина.

Він був героїчною особою, пройшовши через тяжкі роки війни, крізь ту світову бурю, разом із іншими бійцями ділив на фронті хліб і сіль на відпочинках, біль і горе втрат, радість перемог. «Обов'язок художника, — говорив О. Довженко, — віддати свої здібності оспівуванню безсмертного подвигу рідного народу».

Вся творчість Довженка, - найвеличніший гімн українського народу.

"Я народився і  жив для добра і любові", - так про себе говорив цей  унікальний феномен епохи, оскільки  жив і створював Олександр  Довженко для людей. Усі його твори пронизані любов'ю до України, а значить - передусім, до українців: працелюбних, кмітливих, терплячих, співучих, мужніх…Як йому хотілося змінити світ на краще, очистити його від фальші. Художник оспівував творчу людину, яка невтомно працює, яка бореться із злом, несправедливістю, черствістю і байдужістю.

Олександр Петрович Довженко - видатний український письменник, публіцист, кінорежисер, найвидатніший митець і культурний діяч світу, класик українського мистецтва і літератури, носій ідеалів добра і краси. Його творчість - це живильний колодязь думок, знань, почуттів, фарб, це своєрідний літопис історії свого народу. В усіх Довженковських творах постійним акордом звучить неповторна, задумлива і радісна краса мальовничих берегів Десни, благородство і чесність трудівників землі, серед яких і пройшло дитинство майбутнього письменника. Довженко вказував, що одним з джерел його творчості є "гаряча любов до природи", гостре відчуття її краси. "У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя він залишається в моїй пам'яті як найкрасивіше місце на усій землі".

Він займав велике місце  для всіх своїх однодумців і для  всього народу. І. Гонтаренко про нього казав так:

        “В людських сердець незаймані  глибини

Своїм він серцем глибоко проник,

Співець краси, природи  і людини,

Душі людської дивний чарівник.”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександр Петрович Довженко – одна з найвеличніших фігур усієї  української літератури. Він народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. У різних джерелах називають різні дати народження О.Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за "старим стилем" - тобто 10 вересня за новим.

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович  Довженко, належав до козацького стану.

Сім’я жила не дуже заможно: землі  було немало, проте була неродюча, натомість  дітей було 14, тому батько "наймався в підводчики та смолярував". Діти в сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали "плач і похорон". Він любив матір, про яку писав: "Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди".

Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школах. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це "вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…". Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але "загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, далекого плавання, розведення риб і учителювання".

У 1911 році Олександр Довженко вступив  до Глухівського учительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, "перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів". В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: "Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів —обрусителів краю".

У 1914 році письменник закінчив інститут. Його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, ґімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв "як обиватель", спершу радів та закидав квітами поранених, що "завалили" Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них "вже з тугою і соромом".

У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю "собаки, що зірвався з цепу", з вірою, що тепер "вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян". Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, "що вийшли з погреба" — адже на той час він не мав "нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій", про марксизм.

У 1917 році на фронт його не беруть як "білобілетника", він переїздить на працю до Києва, де теж учителює та вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкривається Українська академія мистецтв, стає її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.

Академію Довженко так і не закінчив, а інститут, за його словами, відвідував до 1920 чи 1921 року.

У 1918-1919 роках воював проти більшовиків  у лавах армії УНР.

Влітку 1923 року, Довженко жив у Харкові, тодішній офіційній столиці України. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опинився у товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працював як художник-ілюстратор у редакції газети "Вісті ВУЦВК" та карикатурист під псевдонімом "Сашко", а також став відомим як ілюстратор книг, зокрема "Голубих ешелонів" Петра Панча.

З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко — стажист  по агітфільму "Червона Армія" А. Строєва. Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини "За лісом" (про класову боротьбу на селі).

Також Довженко написав сценарій для дітей — "Вася-реформатор".

О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930 році О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію.

Світова слава прийшла  до О.Довженка одразу після появи  його перших кінострічок. Започаткувавши новий напрям у кіномистецтві, він  увів нові прийоми вираження думки на екрані. О.Довженко справив великий вплив на розвиток світового мистецтва кіно.   

Перший серйозний успіх прийшов  у 1929 році після виходу на екрани фільму "Звенигора". Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього  фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику).

Творчість  Олександра Петровича  Довженка дуже велика та різноманітна. Його твори – живлюща криниця  думок, знань, почуттів, барв, літопис  історії українського народу. Вони охопили найважливіші віхи історії українського народу. Найбільшу увагу звернув письменник у своїх кінотворах, публіцистичних статтях на події, пов'язані з першою та другою світовими війнами. Історичну долю української нації у смертельних випробуваннях XX століття змалював він у творах "Арсенал", "Звенигора", "Щорс", "Мати", "Тарас Бульба", "Стій, смерть, зупинись", "Воля до життя", "Україна в огні", "Повість полум'яних літ" та ін.

Оповідання «Воля до життя» Олександр  Петрович написав у 1942 році. Побудовано воно на реальному випадку з практики військового хірурга М. Дудки — чоловіка сестри О. Довженка. Твір переносить нас у суворі роки війни, коли у смертельному поєдинку з фашизмом у всій повноті проявився нескорений дух нашого народу. Іван Карналюк — герой оповідання — був звичайним рядовим бійцем, яких було сотні тисяч на цій жорстокій, кривавій війні. Ніяких особливих геройств за ним не числилось, але воював він сміливо, хоробро. В одному з боїв його тяжко поранило. Перемагаючи жорстокий біль, інколи втрачаючи свідомість, він усе одно продовжував пробиватися до розташування своєї частини. Іван потрапляє у шпиталь.

Після поранення у нього почалася газова гангрена. Ні ампутація руки, ні інші спроби лікарів урятувати  хлопця не допомогли. І вони відступили перед всесильною смертю. Та не відступив  Іван. Не вмерти, а помститися ворогам хотілося Карналюкові, жити.

Життя — це найдорожчий для людини скарб. І за нього треба боротися, боротися всіма можливими засобами, а головне — вірити в перемогу над ворогом, над смертю, бо без  віри, надії життя неможливе, перемагають лише сильні духом люди.

Оповідання О. Довженка «Воля до життя» стало ніби поетичним гімном героїзмові наших людей у роки Другої світової війни, утвердженням незламної  стійкості людини в боротьбі за свою батьківщину.

Найвищім з витворів митця на тему Великої Вітчизняної війни є повість «Україна в огні». Ось як охарактеризував її сам автор: «Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу…Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні, бодай один твір». І дійсно, головним героєм повісті є народ, ці маленькі істоти такої великої держави – України. Але маленькими їх можна назвати, лише порівнюючи із масштабами держави. Насправді ж – це мужні, сильні духом, відверті, веселі, працьовиті і горді люди, що не визнають зради і страху. Цей твір розкриває трагедію українського народу за часів фашистської навали, показує любов до рідної України; розкриває найтяжчі сторінки Великої Вітчизняної війни – її початку, відступу радянських військ, чорних днів фашистської окупації України. Написавши «Україну в огні», Довженко розкрив болючу тему, тему жінки на війні. «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна, — з болем пише автор у своїх записах. — Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Автор описував у повісті, як змучені, зганьблені, голодні і нещасні жінки плакали, цілуючи наших бійців-визволителів.

«Візьміть з грудей моє  серце і поховайте його в Україні», - так писав про себе геній нашого народу і нашої літератури. Ця людина не вписувалась у жодну ідеалогічну  систему, його художня палітра не знала меж.

Кіноповість «Україна в  огні» займає особливе місце і є одним з кращіх творів української літератури про війну. У січні 1944р. Сталін визначив сценарій Довженка як спробу ревізувати ленінізм, спробу піти проти партії, проти влади. Саме тоді було «порубано на шматки» душу письменника, а потім розкидано «на ганьбу і поталу». І все це - за гірку правду про війну. У кожному рядку кіноповісті читач відчуває гострий осуд війни.

 Все життя мріяв  О.Довженко зробити щось велике  і потрібне для людей. Написавши правду про війну, він здійснив свою мрію, залишивши поколінням досконалий художній документ про страждання власного народу. Створюючи кіноповість, митець витримав боротьбу з самим собою, боротьбу між письменником і сценаристом. І обійтися голою схемою, без авторської участі у «громаді великих подій» не зміг. Навіть жахи війни він показував через красу людської душі і людських вчиинків. О.Довженко вірив, що люди, попри всі нещастя і війни, прийдуть до прекрасного, до безсмертного.