Творчий внесок Марії Заньковецької в історію української культури

 

Місцевий рецензент писав:

«Особливо чудово був  переданий момент переживань Тетяни в її тісному й незвичному вбранні, коли вона, щоб заспокоїти чоловіка, з незрівнянним гумором сказала: «уже мені не давить»,— слона, які потонули у вибухові сміху всіх глядачів...»

 

Так, вона могла й розвеселити. Для  цього у мої була в минулому Цвіркунка в «Чорноморцях», і  Пріська в «По ревізії», і Устя в «За двома зайцями».

 

— Дозвольте,— враз несподівано згадувала Марія Костянтинівна, коли я мав добрий, але не здійснений намір зробити повний список ролей, в яких їй доводилось виступати, і коли, здавалося, все головне вже було записано,— а в Ростові я співала Оксану в «Запорожці за Дунаєм»...

 

Вписали і Оксану... А потім пригадалося, що у водевілі «Ямщики» вона чудово зіграла роль хлопчика Стьонки ... Так ми і не закінчили нашого реєстру, бо збираємось закінчувати його й тут. Гадаємо, що головне, про що треба було сказати, ми сказали. І про сльози і про радості.

 

Основними етапами мандрівного життя Марії Костянтинівни після вступу її в 1882 році на сцену, можна вважати :

 

Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа  Старицького (1883—1886 рр.), товариство Кропивницького (1886 р.), трупам братів Тобілевичів і Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892 р.), антреприза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.), гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910 рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксаганського й Мар'яненка (1915 р.), українська трупа під керуванням М. Заньковецької (1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року — відпочинок у родині Воликів-Адасовських... Так проходили роки великого життя!

 

— Ноги підломлюються,—  говорила вона з тихою скорботою...

А невгомонне серце кликало  й рвалось до творчості, до служіння рідній землі, рідному народові...

 

Виступ в «Суєті» в ролі Тетяни дав Марії Костянтинівні підставу не без гіркої печалі записати в своїй незакінчений автобіографії:

 

«Тепер я перейшла на амплуа комічних і драматичних ста рух...»

 

Ні, амплуа у неї було зовсім інше: правда про жіночу долю. В цьому  «амплуа» вона пройшла перед тисячами і тисячами очей двох поколінь. І у вінку безсмертя зійшла зі сцени. Випадкові виступи,— наприклад, роль матері в п'єсі Гуцкова «Урієль Акоста»,— не заслуговують уваги...

 

Така ж велика й значна була її громадсько-політична робота, невіддільна  від творчості артистки.

 

Хіба можна викреслити з її життя  день 18 жовтня 1905 року в Ніжині, коли вона з відкритим лицем виступила перед озвірілою бандою погромників і голосно кинула їм виклик:

 

— Кого ви збираєтесь убивати? Убивайте мене — ось я стою перед  вами, беззбройна і кричу: геть самодержавство, хай живе справжня народна конституція!.. Чого ж ви зупинились?.. Робіть свою чорну справу.

 

П'яна банда заціпеніла перед відвагою маленької жінки. Студенти, які наспіли на цей момент, розігнали погромників.

 

Так у ті ж дні і в тому ж  році в Полтаві Володимир Галактіонович  Короленко виступив з рицарською сміливістю проти банди погромників і, підтриманий групою робітників з паровозоремонтних майстерень, зупинив розпочатий погром.

 

В лютому 1897 року по всій Росії пройшла хвиля демонстрацій протесту проти сваволі царських сатрапів у зв'язку з самовбивством курсистки Марії Вєтрової. Ув'язнена в Петропавловську кріпость, вона стала жертвою жандармського насильства. Юна дівчина не знесла безчестя і зважилась на самовбивство: облила себе гасом з тюремної лампи, підпалила своє плаття і обернулася в живий факел. Померла вона після страшних мук 12 лютого.

 

На столі її камери, знайшли обгорілий аркушик паперу, на якому збереглося лише кілька слів::«Сьогодні я спалюю свої крила. Спалюю разом зі своїм життям. Живи, велика Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу. Прощай... В цю хвилину більше, ніж коли-небудь твоя Маруся».

 

Це вона, родом з Чернігова, скромна сільська вчителька, під непереборним враженням сценічних образів, створюваних на сцені, театру М. К. Заньковецькою, кинула школу і полетіла в Петербург на вищі жіночі курси. Там вступила в гурток революційної молоді, була арештована — і загинула.

 

Передсмертне слово дівчини  було звернене до Заньковецької.

 

У журналі «Житє і слово», що виходив у Львові за редакцією Івана Франка, в лютневому номері за 1897 рік була вміщена стаття про самогубство Вєтрової і вірш, присвячений пам'яті мучениці. Можливо, що автором цього вірша був сам Франко. Наведемо останні рядки:

 

Ой не плач, моє серце, ой цить.

Нехай плачуть  маленькі діти.

Нам не плакати  треба — робить.

Краще зовсім на світі не жить,

Ніж рабами довічними  жити.

 

Перебуваючи в 1905 році у Львові, Марія Костянтинівна провідала славного поета - революціонера, одержала від нього на пам'ять томик із зворушливим написом. Після палких слів на адресу артистки, яку Франко вважав геніальною й незрівнянною, було написано кілька рядків про велику роль істинного таланту:

 

«Велика сила справжньої штуки. Горлиця  розправляє крила і летить у блакить  неба, і хижий вовк затуляє пащеку свою, розтулену «во еже пожрати кого», і стомлений подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє:

 

— А життя  все-таки чудове.»

 

Ці рядки були списані мною з оригіналу, який зберігався у Садовського на хуторі Зелений клин. Дальша доля книжечки невідома.

 

У Ніжинському музеї ім. Гоголя в «Кутку М. К. Заньковецької» до війни зберігалася адреса від групи ніжинських робітників з дуже знаменного вказівкою:

 

«Від щирого серця дякуємо великій українській артистці за послугу, зроблену нашому ділу, і бажаємо, щоб її великий талант ще довго світив нашій бідній та безталанній Україні».

 

Дата адреси — 1906 рік, 2 квітня.

 

А скільки таких «діл» зосталося  без усякої реєстрації  і про це знала тільки вона.

 

Так гармонійно в житті Заньковецької  поєднувались хвилюючі «слова», що потрясали серця слухачів із сцени театру, з благородними ділами, про які знали лише вона та ті люди чи групи людей, яких вони стосувались.

 

Все робилось тихо, без шуму, без  найменшого натяку на яку-небудь рекламу, до котрої вона ніде й ніколи не вдавалася.

 

І хіба не образливо, коли називали її «наша Сара Бернар», яка була не тільки «королевою сцени», але й «царицею реклами»...

 

Напередодні приїзду Сари Бернар обов'язково у відповідній пресі з'являлися різні «сенсації», наприклад,, що «Сара Бернар «возить з собою прирученого тигра, який захищає її від надокучливих відвідувачів». Або: «Сара Бернар робить такі успіхи в живопису, що навіть має намір після гастролей залишити театр і віддатися виключно мистецтву фарб і пензля... її картини, виставлені в паризькому салоні, були розкуплені в одній день по дуже високій ціні»...

 

А картини писали безробітні паризькі художники, які з радістю ставили під своїми етюдами ім'я знаменитої актриси. Звичайно, за певну, хоч і скромну суму...

 

Заньковецька була навіть проти того, щоб на афішах її прізвище друкувалося як-небудь особливим великим шрифтом.

 

Ії світле ім'я не потребувало  реклами. Такою вона пройшла свій важкий тернистий шлях слави. Такою зберігають її образ у своєму серці її сучасники... В ореолі цієї слави ім'я її живе в наших театрах, які свято шанують світлі заповіти геніальної артистки, благородної людини і полум'яної громадянки своєї батьківщини.

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

 

Дослідивши вплив Марії  Костянтинівни на театральне мистецтво, її особисте життя, драматургію, сценічний образ, я дійшла висновку, що тільки одного навчання у школах мистецтва не достатньо для досягнення таких високих успіхів. Треба мати талант, який би дав змогу розпоряджатися своїми почуттями, емоціями.

 

В кожній галузі мистецтва є свій гігант. Так в українській літературі Тарас Григорович Шевченко, в театральному житті таким гігантом є Марія Заньковецька.

 

Раніше я думала, що у акторів досить легке життя, що у них ніколи не буває проблем. Та, дослідивши життя та творчій шлях Марії Костянтинівни, зрозуміло, що це зовсім не так. За своє життя їй прийшлося знести велику кількість перепон, витримувати дуже багато образ, тим самим підірвавши своє здоров’я. Та все одно вона залишалась дуже доброю, чуйною людиною. Змалку вона дуже любила простий народ і ця любов залишилась у її серці до кінця життя.

 

Нехай же в пам’яті  нашого народу вічно живе спомин про цю акторку. З прапором боротьби за щастя свого народу вона виступила на подвиг у найжорстокіші часи царського свавілля.

 

 

Список використаної літератури.

 

1. М.К.Заньковецька (1860-1934) К.-Х. 1937;

 

2. Вінок спогадів про  Заньковецьку.

 

3. П’ять великих акторів  української сцени. Париж 1955;

 

4. Дурилі С. Марія  Заньковецька, К., 1995;

 

5. Чоговец В. „Життя  і сцена”. К., 1956.