Творчий внесок Марії Заньковецької в історію української культури

 

І проводжали свою Марусеньку в далеку доріженьку... Там було і плачу, і  сліз, і благань – „Свого рідного краю не забувай ти...”.

 

Тепер перекиньмо в місто  Бендери.

 

Чоловік Марії одержав призначення  в Бендери, куди вони й приїхали незабаром після весілля. Улаштовувалися вечори, концерти, невеликі аматорські вистави – переважно, звичайно, коротенькі водевілі із співами й танцями.

 

Молода „офіцерша” не зразу освоїлася  з новими людьми. Їй робили багато компліментів, але спочатку вона конфузилась, але  потім звикла.

 

Якось, очікуючи свого чоловіка, вона сиділа біля розчиненого вікна перед фортепіано і від нічого робити спочатку щось „бринькала”, а потім тихенько заспівала, - до речі, поблизу нікого не було. Згадалось щось рідне, і полилася тиха сумна пісня: „Коло млина, коло броду два голуби пили воду”... І раптом сталося щось несподіване: коли вона співала „вони пили, вуркотіли, та й знялися, полетіли” – її підтримав чоловічий голос. М’яко, правильно, сердечно, як бувало в Ніжині...

 

Вона обірвала пісню, оглянулась на дверях стояв високий, стрункий офіцер, з яким вона хоча вже й познайомилась  – але поговорити якось не довелось.

 

- Тобілевич... Ми з Херсонщини...З  Єлисаветграда...

- А я Чернігівка...

 

Незабаром після цього вони вже  брали участь у живих картинах – так запропонувало кріпосне начальство...

 

І всі дивувались, як хороше вона передає  на своєму обличчі жах, радість.

Вдруге випадково почула спів Марії  Костянтинівні дружина коменданта кріпості Іда Гаврилівна Єсипова. Вона зайшла до кімнати в той момент, коли Марія витягувала якусь сумну мелодію.

 

Так сталося знайомство, а далі і зближення з усією жінкою, яка відіграла велику роль в долі майбутньої артистки.

 

Згодом, Тобілевич, з яким у Марії  Костянтинівни сталася тут перша  зустріч, після демобілізації обернувся  в Миколу Садовського – одного з трьох братів Тобілевичів, які відіграли таку велику роль в історії українського театру. Між іншим, у п’єсі Івана Тобілевича „Безталанна” введена та сама пісня „Коло млина, коло броду” з якої почалася творча співдружність майбутніх корифеїв українського театру – Заньковецької і Садовського.

 

Бендерські дні приходили до кінця. Єсипов одержав призначення в далекий Свеаборг комендантом кріпості. Туди, не без впливу генеральші, незабаром призначили і чоловіка Марії Костянтинівни – на високий пост командира кріпосної артилерії. Демобілізувався Микола Тобілевич, тому що він не був кадровим офіцером, а вступив до армії добровольцем, щоб узяти участь у війні за визволення слов’ян з – під турецького ярма...

 

І ось Марія на півночі. Кріпость Свеаборг вся висічена була в гранітних скелях. Ії завдання – стояти незламною твердинею для оборони шляхів до Петербурга з боку моря.

 

У цьому кам’яному мішку опинилась  Марія, вже почуваючи в собі інші могутні сили, гідні будь-якої жертви.

 

А тут мертва тиша, крізь вузькі віконні щілини – сумовите море, сіроземне, без сплеску, без буйного прибою, без принадної долини, все всіяне гранітними скелями, немов якесь старе, забуте кладовище.

 

І ніщо не могло пом’якшити це враження кам’яної могили, до якої кинуто живцем поховану людину, юну бунтівливу душу, що прагнула життя, сонця, живого єднання з народом, творчих радостей. Подвигу! Ніщо!

 

Вважалося великим святом, коли на два – три дні Осипова брала Марію з собою до Петербурга, і там вони проводили вечори в театрах. Але тут Єсипова любила балет, італійську оперу, французьку комедію. Лише зрідка погоджувалася вона „проскучати” вечір – ради своєї полонянки – в російському театрі. І це для Марії було і радістю і скорботою.

 

І раптом – повідомлення: дозволено  український театр...Ждемо...То була пісня жайворонка. Вона кликала до життя. І ніякі в світі сили хиба смерть! – не могли заглушити цей поклик до рідної землі.

Одна обставина прискорила й  полегшила розрив з сім’єю.

 

В Гельсінгфорсі Марія зблизилась з революційною молоддю і очевидно брала участь у революційній роботі. Це було на передодні 1 березня 1881р. В дні розгрому в квартирі її був зроблений трус, правда без наслідків. Та після цього всі виїзди за межи кріпості були припинені. „Золота клітка” обернулася на кам’яну в’язницю. Вихід був один – розрив. І вона зробила цей крок, окрилена завітною мрією служити своєму народові своїм мистецтвом.

 

Жереб був кинутий.

Народна стихія перемогла.

Для Марії відкрився  увінчаний безсмертям шлях подвигу за заповітом Шевченка.

Для українського театру відкрилась перша сторінка його славної  історії.

 

 

 

Троянда з колючками

 

Тепер ця особа вступила на тернистий. шлях життя під новим, нікому невідомим прізвищем,— від свого рідного гнізда, від своєї колиски, від тих живих простих людей, які напоїли її молоде жадібне серце невимовною крагою народної піші, збагатили її чутливу душу правдою народного життя і вклали в її уста невичерпне багатство животворного народного слова.

 

Так в літописах історії українського театру з'явилося ново ім'я: Заньковецька, Марія Костянтинівна.

 

Вола приїхала з далекої півночі, де в той час, уже заливали холодні вітри, і тому була одягнена в теплу шубку з пухнастим білим песцевим коміром і в такій же песцевій шапочці, з-під якої дивилися схвильовані від глибоких дум, чорні, злегка вологі очі. Глянув на неї Кропивницький, усміхнувся й охрестив:

— Біле ведмежатко...

 

Так увійшла М. К. Заньковецька в  театральну сім'ю,

 

Відразу ж закипіла робота... Підготовка до сезону.

А навесні наступного 1883 року нова, нікому доти невідома артистка вже виступала в Полтаві, па батьківщині українського театру, в завітній ролі Наталки — і спізнала першу радість успіху... Вдихнула аромат «блакитної троянди»... Та, на жаль, де троянди, там і колючки. І колючий, гострий біль від них вона відчула з першого ж дня вступу на сцену. Серед них минув і весь її життєвий і творчий шлях... Було багато-багато троянд! .Але гострі колючки залишали криваві, не заживаючи рани.

 

З перших - таки днів її появи в труні  зашипіли всілякі «суперниці»:

— Ач яка! Принцеса з Сандвіч  о них островів.

 

І всі — ха-ха-ха! Значить, жарт уподобався. Причому це говорилося так, щоб та особа, про яку говорили, чула і жарт, і сміх.

 

Та публіка приймала нову «Наталку»  з невимовним захватом, тому що па сцені була не актриса, а справжня, ніби вихоплена з живого життя дівчина, у якої і свої; горе, і свої надії, і своя неждана радість.

 

Публіка зрозуміла, чому Наталка починала пісню «Чого вода каламутна» перерваним наспівним шепотом. який, поступово наростаючи, обертається в якийсь стогін:

— Спілій, милий ...

 

Вона стогнала з простертими, тремтячими руками, ніби в народній масі, десь далеко-далеко, є той, хто почує її благання.

 

За кулісами народився повний жарт.

— Ану, тягни «сі бемоль»! — І хтось починав пищати...

— Ні, це у принцеси таке «сі бемоль», а у нас воно зветься  «ща - мозоль»...

 

І знов — ха-ха-ха!..

 

І все це доводилося терпеливо зносити. І кому? У кого в душі був справжній кладець любові до світу, в який вона вступила, ї скільки людей згодом відчули на собі її чутливість і щире піклування.

 

І все ж ці роки формування трупи можна назвати «медовим місяцем» у житті українського театру. Особливо з глибокою вдячністю згадувала Марія Костянтинівна про те, як на допомогу молодому театрові прийшов М. П. Старицький,— не тільки як людина великої культури, як драматург, що збагатив своїми п'єсами тоді ще небагатий репертуар, але й як людина, що вклала чимало грошей на декорації, костюми, на оркестр і хор, на забезпечення всіх працівників театру твердою оплатою залежно від становища кожного, а не в залежності від усяких випадковостей. Старицький допоміг театрові стати на ноги, дав йому можливість показати себе. А показати було що!

 

Почався шлях по Україні, всипаний квітами, і шлях по містах братнього народу — до Петербурга й Москви. Це були роки квітучої весни і плодоносного літа.

 

Та ця весна була коротка. Такому рідкому зібранню талантів стало тісно. І от почалися суперечки, чвари, які дійшли до порожнечі і закінчилися розходженням. Коли труїш розкололась, кожна сторона намагалася залучити Заньковецьку до себе. Вони добро розуміли, що успіх «діла» залежить від того, де вона он шліться.

 

Цілком зрозуміло,— говорила одна ворогуюча сторона другій,— коли ім'я Заньковецької стоїть на твоїй афіші, ти величаєш її «царицею», а коли вона втече з твого табору, вся в сльозах, ображена, ошукана, окрадена,— тоді «царицю» ти вже називаєш «вовчицею».

 

І коли змучена, знесилена, розчарована  в тих, кому вірила, Заньковецька наважувалась одійти від таких «діл» — звідкілясь з'являлися найсправжнісінькі аферисти, які клялися найсвятішими словами забезпечити їй всі умови для служіння «святому мистецтву». А мета в таких благодійників була наймерзенніша: обдурити і нажитись. То раптом з'явився такий землячок - благодійник з вигаданим прізвищем «Найда», то несусвітний пройдисвіт Вирубов,— і довірлива до людини Марія Костянтинівна, нічого не розуміючи в «ділах», попадала в пастку.

 

Траплялися й такі нахаби, які з одвертим цинізмом заявляли:

 

— Охота вам провадити  циганське життя з цими розбійниками, які на вас наживаються і вас обдурюють... У мене триста гарців срібла і десять гарців чистих червінців! Усе це буде належати вам, якщо...

 

Ображена в найкращих почуттях, вона обривала нахабу

 

— Моє життя належить народові, а не окремим особам. Я  пішла з золотої клі-тки, щоб  віддати йому свій талант, своє мистецтво, своє життя...

 

Розкотисте «ха-ха-ха» заглушало останні слова... І гіркі сльози образи теж не викликали співчуття в таких «благодійників». А тим часом ворогуючі сторони протягували одна одній «руку дружби». І як щиро раділа в такі дні Марія Костянтинівна!

 

Чи довго, чи недовго тривали ні «свята примирення»— громадськість раділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитому ансамблі на чолі з Заньковецькою.

 

Та добре, коли вдавалося довести  сезон до кінця...

 

На Марію Костянтинівну ці чвари  робили гнітюче враження. В такі хвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимо в листах до рідних ідо тих не багатьох друзів, яким вона могла довірити свої сумніви. В числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався осторонь ворогуючих сторін, що робить честь йому.

 

В січні 1895 року в Одесі «Товариством русько – мало - руських артистів»  під керуванням М. К. Садовського  при участі артистки М. К. Заньковецької» була виставлена п'єса М. Старицького «Талан». Автор мав добриш намір вивести на людські очі театральне «болото», в якому захлиналась талановита, далека від усяких інтриг артистка Лучицька. У ній глядач відразу впізнав Заньковецьку.

 

Навколо неї копошились різні ділки, інтригани, суперники і суперниці, в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставу злободенною. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвах викривальної сатири, автор створив слізливу мелодраму. Заньковецька, граючи роль Лучицької, почувала себе, як сама вона говорила, «па ешафоті». Грати саму себе — такого ще не бувало піде на світі. Частіша публіки теж дивувалась. П’єса незабаром була знята з репертуару.

 

Та її навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна любила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не яку-небудь іноземну, зальотну зірку,—у неї не було інших можливостей, щоб довести своє право па високе визнання її таланту?

 

За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень. Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала і Софія з «Безталанної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності виконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконанні сцена «щастя» з третього акту п'єси. Я знав, що ця сцена проходить всього протягом півгодини — від пів на десяту до десятої години вечора. І якщо мав змогу, я па топ час обов'язково бував у театрі.

 

Був такий випадок. Одного разу в  приміщенні оперного театру я дивився «Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео. Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з усієї сили старався зобразити п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по мотузяній драбині на балкон до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па годинник. Та ось — пів на десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там, на початок третього акту.

 

Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю. Радість світилась в очах, радість світилася в усіх її рухах... Ось вона по-дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же радісній і гордий, обняв її й прошепотів:

 

— Гляди, щоб син був...

 

Весь театр засяяв у такому ж  захваті... 1 так не йшло далі, все  сяяло, звучало, радувало...

 

Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальовує піч... Уже перший голубок обведений синьою фарбою... Ось уже обережно вимальовується контур другого — і сама собою народжується пісня... Тиха, ніжна, ніжніша солов'їної:

 

Коло млина, коло броду

Дна голуби пили воду...

Лоті пили, вуркотіли...

 

І при слові «вуркотіли» вступив голос Гната, який непомітно підкрався й стояв, немов зачарований.

 

Це був дует, від якого завмирало  дихання.

 

Мабуть про такі хвилини у  Гете -сказано:

 

Зупинися мить! Ти прекрасна!

 

Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайомства в Бендерах... Було тут наше, рідне, живе, з п'янким запахом польових квітів, свіжого запашного хліба і липового меду в стільниках — рідні запахи нашої української хати... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому я міг залишити в спокої прекрасні вірші шекспірівських героїв і сімдесятилітнього Ромео — Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софії і Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанною». Можливо, не було захоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творче зачарування, яке створювала на сцені наша незрівнянна, паша безсмертна Марія Заньковецька в цьому незабутньому образі, в цій сцені!