Терор проти української культури у 30-ті роки ХХ ст

Телеграма Об'єднання українських письменників «Слово» (США) від 20 грудня 1954 р. і пояснення  до неї: «Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з'їздові письменників. Українські письменники - політичні емігранти вітають з'їзд і ви-слювлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. 1930 року друкувалося 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалося лише 36. Просимо вияснити МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники? Нью-Йорк, 20 грудня 1954 р. До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси таке своє пояснення. За приблизними підрахунками, цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно - 17; покінчили самогубством - 8; заарештовані, заслані в табори та іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні й померлі в концтаборах) -175; зникли безвісти - 16; померли своєю смертю - 7. [4 -11] 

Загалом у 1930-роки було ліквідовано майже 80 відсотків української інтелігенції. Цей період в історії отримав  назву «Розстріляне відродження». Навіть Л.Троцький зазначив: «Ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності».     

 Отже, масові репресії, спрямовані проти  інтелігенції,  винищили еліту нації – її майбутнє, те, що виховується та плекається століттями. Національна еліта, носії певних моральних чеснот – того морального закону всередині кожної людини, про який писав Кант, замінилася на партійно-бюрократичних функціонерів. Треба було змінитися поколінням, щоб отямитися від отриманого удару.

Антицерковна  політика влади. Ліквідація УАПЦ

Політичний  курс правлячої більшовицької партії був спрямований на формування в  суспільстві атеїстичного світогляду. За цих обставин традиційна для України  громадська інституція -православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави. 1 січня 1928 р. був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, котрий поміж інших містив розділ «Правила про культи». 
З його прийняттям декрет уряду УСРР про свободу совісті втратив чинність. Слід відзначити, що роком пізніше подібний закон було затверджено в РСФРР. Таким чином, у справі відходу від демократичних норм державно-церковних відносин УСРР тримала сумнівну першість. На зламі 20-30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й церкви стало зовсім нестерпним. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми. 
Особливо жорстоких гонінь зазнала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1929 р. органи ОДПУ звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму надзвичайному з'їзді змушена була заявити про свою самоліквідацію. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ, у т. ч. митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського. В другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України. 
Другу п'ятирічку Й. Сталін оголосив «безбожною п'ятирічкою», «п'ятирічкою знищення релігій». У 1934-1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам'ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря і церква Успіння Богородиці (Пирогоща) у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці. У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9 % діючих церков (у порівнянні з 1913 р.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого гатунку. Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

Освіта

У 30-ті роки держава докладала великих  зусиль для ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього рівня  населення. І хоча в ці роки не було досягнуто стовідсоткового результату, показники були вагомими. Перепис населення в 1939 р. засвідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3%. Особливо гостро стояло питання про залучення всіх дітей до навчання. Вже восени 1930 р. розпочалося впровадження всеобучу. Одночасно вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних  приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані сумнівні, оскільки більшу частину навчального року в сільській місцевості лютував голодомор і дітям було не до навчання.[4-172]

Стандартизація  торкнулася й навчальних програм. Учителі  у викладі матеріалу мали дотримуватись тексту підручника. У 1935 р. було запроваджено єдиний день початку навчального року — 1 вересня, закінчувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв), порядок прийняття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання

іспитів, вводилася п’ятибальна система  оцінок знань.174 Після 1934 р. розширилось  будівництво шкільних приміщень, що дало змогу скасувати навчання у  третю зміну. Середньою школою в  середині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80%

дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 4,5 млн учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис. учителів, то в 1937/38 навчальному році — відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався переважно українською мовою.[3-174]

Наука

Головним  осередком наукової діяльності в 30-х  роках залишається ВУАН, президентом якої 1930 р. став О. Богомолець. Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було перейменовано на Академію наук УРСР.

Першим  кроком до реформування стало створення  в 1930 р. на базі наукових кафедр науково-дослідних  інститутів (НДІ). Водночас було ліквідовано комісії історії Лівобережної України та новітньої історії України. Ліквідовано також історичну секцію, а Археологічну комісію відокремлено від кафедри М. Грушевського, який втратив вплив на розвиток історичних досліджень, що виконувалися Академією наук. Партійно-державне керівництво України робило ставку на оновлення кадрового потенціалу ВУАН, збільшуючи кількість академіків і членів-кореспондентів за рахунок кандидатур, визначених ЦК ВК(б)У. У результаті маніпуляцій виборами (зокрема, було порушено традицію таємного голосування під час виборів дійсних членів ВУАН) академіками крім

таких вчених, як О. Богомолець, М. Вавілов, О.Палладін, Є.Патон, М.Холодний, Д. Яворницький  та інші, було обрано також партійних  функціонерів: В. Затонського, Г.Кржижанівського, М. Скрипника, О.Шліхтера, суспільствознавців С. Семковського, В.Юринця, М. Яворського.

У результаті політичних процесів проти української  науки сотні вчених були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і відправлені на заслання. Протягом 1931–1933 рр. було знищено кабінет національних меншин, у складі якого діяли албанський, грецький, німецький, польський, циганський, російський, чеський відділи та відділ

східних народів. З 1935 р. настала коротка  перерва в репресіях. Офіційно вважало-

ся, що науку звільнено від псевдовчених, а ВУАН очищено від “ворогів

народу  — агентів фашизму”.

Проте незважаючи на такі надзвичайно тяжкі  умови розвиток науки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові колективи. Великих успіхів досягли вчені відкритого в 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931–1932 рр. у ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з

кінетичної  теорії плазми; в 1932 р. група вчених у складі К. Синельникова, О.Лейпунського, А. Вальтера і Г.Латишева вперше здійснила штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

У Галичині вся українська наука зосереджувалась  у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. У 30-ті роки зв’язки Товариства з Києвом припинилися. Крім того, фінансова криза змусила скоротити адміністративний персонал і гонорари науковцям. Але провідні вчені М. Возняк — історик літератури, І. Зелінський — мовознавець, Я.Пастернак — археолог, І. Витанович — економіст, Ф. Колесса— музикознавець, В. Левицький — математик, В. Кубійович і Ю.Полянський— географи, В. Старосельський — правознавець, М.Панчишин — медик та інші продовжували працювати.

Театр

Лесь  Курбас (1887-1937) справедливо вважається творцем нового українського театру, реформаторство якого він здійснював на основі національного самовизначення. Створене ним мистецьке об'єднання “Березіль” виховало плеяду акторів і режисерів нового типу і для інших українських театрів. Станом на 1937 р. в Україні діяли 84 професійних театри — 6 опери та балету, 64 драматичних, 2 музкомедії, 12 юного глядача та 39 робітничо-колгоспних, з них 57 давали вистави українською мовою. Серед них провідне місце займав Київський драматичний театр ім. І.Франка, незмінним керівником якого був Г.Юра. Театр мав великий і різноманітний репертуар української, російської, світової класики. П’єси “Загибель ескадри”, “Платон Кречет”, “Правда” О. Корнійчука, “Соло на флейті” І.Микитенка, “Боягуз” О. Крона, “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Останні” М. Горького, “Борис Годунов” О.Пушкіна та інші завоювали прихильність глядачів. Загальне визнання здобули артисти Ю.Шумський, Н. Ужвій, Г. Борисоглібська, А. Бучма, О. Ватуля, Ф. Барвінська, О. Сердюк та ін.[3-181]

 Одним  з кращих був колектив Київського  театру опери та балету. У його  репертуарі широко представлено  оперну класику — “Наталка-Полтавка”  М. Лисенка за мотивами п’єси  І. Котляревського, “Запорожець  за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського,  “Мазепа” та “Євгеній Онєгін” П. Чайковського,  “Снігуронька” М. Римського-Корсакова. Театр здійснив постановку опер “Трагічна ніч” К. Данькевича, “Тихий Дон” І. Дзержинського та ін. У 30-ті роки робилися спроби осучаснити балет, увести національну, виробничу тематику, зокрема у спектаклях “Дніпрельстан” А. Рудницького, “Пан Каньовський” М. Вериківського. Проте рівень їх був досить низький, що не викликало підтримки ні у владних структур, ні у глядачів. У театрі сформувався колектив провідних  оперних  артистів,  таких  як  М. Литвиненко-Вольгемут, О.Петрусенко, З. Гайдай, І.Паторжинський, М.Донець, М. Гришко та ін.[3-182]

Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр  ім.М. Заньковецької, Сумський драматичний театр ім.М.Щепкіна, Харківський драматичний театр ім. Т.Шевченка та ряд інших. Наприкінці 30-х років засновано Чернігівський театр ім. Т.Шевченка, Кам’янець-Подільський ім. Г.Петровського, Житомирський ім.М.Щорса. Активно працювали театри юного глядача і театри ляльок. У них працювали майстри  сцени  І. Замичковський, Л. Криницька, М. Крушельницький, Б. Романицький, І.Мар’яненко, Д.Мілютенко та ін. Помітною також була  діяльність  робітничо-колгоспних  театрів,  що  стало  яскравим свідченням широкого зростання українського театрального мистецтва з народом. [3-182]

Кіно

30-ті  роки стали періодом звукового  кіно, періодом становлення і  утвердження українського кіномистецтва.  У 1933–1938 рр. Київська кіностудія  “Українфільм” та Одеська випустили  55фільмів. На Київській кіностудії І. Савченко поставив фільми “Вершники” (за романом Ю. Яновського) та “Богдан Хмельницький” (за сценарієм О. Корнійчука). М. Донськой екранізував твори М. Горького “Дитинство”, “В людях” і “Мої університети”. В. Браун у 1939 р. знімає фільм “Моряки”. Знімаються історичні та історико-революційні фільми “Дума про козака Голоту”, “Щорс” (режисер О. Довженко), “Червона хустина” за однойменним твором А. Головка та “Останній порт” за драмою О. Корнійчука “Загибель ескадри”. Фільми “Коліївщина” і “Прометей” режисера І. Кавалерідзе були присвячені спільній боротьбі українського та російського народів проти соціального і національного гніту. Поряд із цим озвучувалися старі стрічки. Екранізуються драматичні та оперні спектаклі “Наталка-Полтавка” І. Котляревського, “Сорочинський ярмарок” і “Майська ніч” М. Гоголя та “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського. [3-183]

У червні 1944 р. повернулася з евакуації  й одразу розгорнула свою діяльність Київська студія художніх фільмів. Відбудовчі роботи розпочалися на Одеській студії художніх фільмів. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів “Нескорені” за повістю “Батьки і діти” Б. Горбатова — про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, “Зігмунд Колосовський”, “В далекому плаванні” за мотивами “Морських оповідань” К. Станюковича, “Украдене щастя”, “Доля Марини”, “Командир корабля” та ін. Розгорнула роботу Українська студія хронікальних фільмів, яка повернулася до Києва влітку 1944 р. Кіностудіями України 1951 р. було випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4–7 фільмів. Позитивну оцінку глядачів дістали “Тривожна молодість” режисерів О. Алова і В.Наумова, “Весна на Зарічній вулиці” Ф.Миронера та М.Хуцієва. Кращою стрічкою в 1956р. став фільм І. Савченка “Тарас Шевченко”. Схвально було зустрінуто екранізацію творів літератури. Так, А. Бучма та О.Швачко зняли фільм “Земля” за повістю О. Кобилянської, М. Донськой — “Мати” за романом М. Горького, В. Івченко — “Назар Стодоля” за п’єсою Т.Шевченка та ін.

Переломною  у розвитку українського кіномистецтва  стала хрущовська “відлига”, яка  дала можливість митцям певною мірою  відійти від ідеологічних штампів. Наприкінці 50-х років в Україні  щороку виходило на екрани 16–20 кінокартин. Почали працювати студії хронікально-документальних і науково-популярних фільмів. Діячі українського кіно створили низку фільмів, які здобули широку популярність. Серед них “Надзвичайна  подія”  режисера  В. Івченка,  “Партизанська  іскра” О.Маслюкова та М.Маєвського, “Григорій Сковорода” І.Кавалерідзе та ін.[3-200]

МУЗИКА

Музика  також розглядалась як засіб партійної  пропаганди. Перевага надавалась творам, у яких провідними були ідеологеми ВКП(б), а з української класики  — революційним мотивам. І все ж українська музика зберегла і розвивала кращі національні риси народної музичної творчості та класики, збагачувалась новим ідейним змістом. Створювались пісні й думи про революцію, Червону Армію, з’явилося багато побутових, ліричних, жартівливих та сатиричних пісень. Для багатьох із них властива органічна єдність з народною поетичною співучістю і ліризмом. Із музичних творів великої форми виокремлювались емоційністю “Жовтнева кантата” М. Вериківського,  симфонічна  поема “Похід” А.Штогаренка, “Молдавська поема” В. Косенка за темами молдавських народних пісень, концерт для фортепіано з оркестром. Визнання здобули “Українське концертино” Д. Клебанова, концерт для фортепіано з оркестром Г.Жуковського, симфонія №2 Б.Лятошинського.