Сутність поняття «культура». Витоки культури

Лекція 1.

Сутність поняття «культура». Витоки  культури.

Питання для обговорення

1. Еволюція уявлень про культуру. Сутність понять «культура», «національна культура»
2. Міфологічна модель культури:
1. Ідея творення космосу з хаосу як основа міфологічної історії
2. Первісні релігійні вірування (поховальні культи, анімізм,    тотемізм, фетишизм, магія, землеробські культи тощо)
3. Первісне мистецтво (архітектура, скульптура, первісний живопис)
4. Позаперсональність первісної людини

Рекомендована література

Основна

1. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В.А.Греченко, І.В.Чорний та ін. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 464с.
2. Історія української культури. У 5-ти т. – К.: Наукова думка, 2001. – 1135с. -- Т.1, С.7-19.
3. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2002. – 508 с.
4. Попович М.В. Нарис історії України. – К.: «АртЕк», 2001. – 728 с.
5. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2003. – 277 с.
6. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Знання, 2010. – 271 с.

Додаткова

1. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навч. посібн. / М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко, Ж.О.Безвершук. – К.: Знання, 2004. – 568с.
2. Культурологія: Навч.-метод. посібник для студентів усіх спеціальностей / В.А.Сіверс та ін. – К.: НАУ, 2005. – С.62-77.
3. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посібник / Тюрменко І.І., ред. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 368 с.
4. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. М.М.Заковича. – К.: Знання, КОО, 2002. – 557с.

1. Перед тим, як говорити про історію української культури, необхідно встановити, що таке власне «культура», для цього слід вдатися до визначення даного поняття та його сутності. У численних джерелах та словниках існує досить багато таких визначень (дефініцій). За підрахунками їх від тридцяти до  декількох сотень. Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою  міжнародної організації ЮНЕСКО 1982 року, за декларацією якої культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Термін «культура» має свою історію. Слово «культура» походить від латинського colo, colere (вирощування) і у первісному значенні означало обробка ґрунту. Вперше в такому розумінні даний термін використав Марк Порцій Катон у роботі «De agre kultura». Уже в цьому вузькому значенні висловлена ідея впливу людини та її діяльності на оточуючий світ. Використовуючи це поняття у переносному значення  як «обробляння людської душі» Цицерон у своєму творі “Тускуланські бесіди” назвав філософію  душею культури – “Kultura anima Pfilosofia est“. Давні римляни вживали цей термін на означення гармонії ладу, який надає людина природі та матеріальному світові, будуючи міста, обробляючи поля, впорядковуючи взаємини в громаді.

Перші наукові визначення поняття культури запропонували у ХУІІІ ст. просвітники. Німецький правознавець, історик С. Пуффендорф, якого називали батьком Просвітництва в Німеччині, визначаючи це поняття, пов’язав його виключно з ідеєю розуму як сили, яка здатна творити впорядкований і гармонійний світ, культивуючи за допомогою освіти, виховання, науки, мистецтва тощо корисні для людини й суспільства моральні, духовні, правові та інші вартості. Культура трактувалася Пуффендорфом та іншими просвітниками з позицій раціоналізму як витвір “носіїв розуму”, тобто освічених людей. Просвітники-раціоналісти мислили культуру як щось унітарне (однорідне, загальнолюдське).

Поняття національної культури зароджується у преромантика, німецького філософа  Й.Г.Ґердера.  За його парадигмою, культура народжується і визначається буттям етносу, природою і життєвими умовами, в яких він існує та розвивається, а звідси неминучість відмінностей культур різних народів. На відміну від просвітників-раціоналістів, які мислили культуру як загальнолюдську,  Ґердер  розглядає її як суму національних культур, що й забезпечує багатство та розмаїття культури людства.

Продовжуючи культурологічні  ідеї Ґердера, романтики створили власну модель культури. Так, за узагальнюючим формулюванням Шеллінга, культура є вищим виявом природи і апогеєм її творчих зусиль.

У слов’янському світі, зокрема в Україні, поняття “культура” набуває поширення в першій третині  ХІХ століття і складається під  визначальним впливом романтичних  концепцій культури. В Україні, як і в інших поневолених народів, які пробуджувалися до громадсько-політичного й культурного життя, посилений інтерес викликала проблема національної культури, особливо питання повернення до глибинних основ національної культури, відродження й творення її на цих основах. У слов’янському світі епохи романтизму важливу роль відігравало вивчення міфології, етнографії, фольклору.

Новітня наукова інтерпретація  культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авторами досить довільно.

Більшість культурологів  сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька теоретичних концепцій або парадигм. Парадигма – (грецьк. paradiqma – приклад, зразок) – система наукових досягнень (теорій, методів), за зразком яких організовується дослідницька, практична діяльність вчених у конкретній галузі знань в даний момент.

Домінуючими є такі парадигми: еволюціоністська (Г.Спенсер, Е.Тейлор, Дж.Фрезер, Л.Уайт); психологічна (З.Фрейд, К.Юнг); соціологічна (М.Вебер, П.Сорокін, М.Данилевський, Е.Фромм); функціоналістська (Б.Малиновський, Т.Парсонс); теологічна (М.Бердяєв, К.Ясперс, А.Тойнбі); ігрова – (Й.Хейзінга, Х.Ортега-і-Гассет, Г.Гессен); структуралістська – (К.Леві-Строс, Ю.Лотман, Ж.Дерріда, М.Фуко, Ж.Лакан, Р.Барт)

Найбільш впливовими у сучасній культурологічній думці залишаються еволюціоністські ідеї. Формуванню еволюціоністської парадигми передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувалися на порівняльному аналізі багатьох культур. Основні ідеї еволюціонізму полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури (від простішого до складнішого).

Окремо слід сказати  про циклічні концепції розвитку культур і цивілізацій. Їх прихильники розглядають історію людства взагалі й історію культури зокрема не як лінійний процес, який завжди і в усьому відбувається за одними й тими ж законами і створює в усіх регіонах планети однакові економічні, соціальні і духовні структури. Згідно концепцій циклічного розвитку  життя культур відбувається в межах певних циклів, а історія людства складається з низки таких циклів, які є повністю самостійними, але не ізольованими один від одного.

Витоки циклічності руху історії сягають ще часів античності, як приклад – “цикл вічних перетворень” Геракліта. Важливим етапом в розвитку даної концепції в Новий час є вчення Дж.Віко про розвиток усіх націй за циклами; розробки Й.-Ґ. Ґердера про самобутність і рівноправність культур народів і культур епох. Ці концепції набули актуальності у 20-му столітті.

Перше місце не лише за часом, а й за значенням належить ідеям німецького філософа Освальда Шпенглера, викладеними у його відомій книзі «Присмерк Європи» (“Закат Европы”), яка вже у рік її видання – 1923 року, стала сенсацією і залишається такою і донині. За Шпенглером, культура – це вища форма життя, своєрідний суперорганізм. Вона народжується, розквітає і вмирає. Середній вік культури, за його обрахунком, приблизно тисяча років. Шпенглер дотримується принципу рівноправності культур. Він виділяє вісім культур, які досягли повноти самореалізації та довершеності, а саме: вавилонську, єгипетську, індійську, китайську, арабсько-візантійську (“магічну”), греко-римську (“аполлонівську”), західноєвропейську (“фаустівську”) і культуру майя. В основі кожної – лише їй властиве світовідчуття і свої засоби його вираження.

Представлені культурологічні  парадигми вплинули на розвиток  української культурологічної думки. 

У кінці ХУІІІ на початку  ХІХ століття вітчизняна класична література, сприяючи розвитку національної самосвідомості, орієнтувала на культурні універсалії буття свого народу. У творах І.Нечуй-Левицького, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Відомий український літературний діяч Іван Франко радив дослідникам збагнути єдність “свого, місцевого, оригінального з привозним, чужим, перейнятим із довговікових міжнародних зносин”. Зрештою, згадаймо пророчий заклик  Т.Г.Шевченка: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь!”

Важливим виявом національного  самопізнання стало дослідження М.Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І.Нечуй-Левицького «Світогляд українського народу».

На початку ХХ століття наукове вивчення проблеми українських  культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що згуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, очолюваного М.Грушевським – Хв.Вовк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, М.Возняк, С.Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я.Яреми «Українська духовність в іі культурно-історичних виявах», І.Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д.Донцова «Дух нашої давнини», О.Кульчицького «Світовідчуття українця», М.Шлемкевича «Душа і пісня», Є.Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І.Огієнка «Українська культура».

Ці традиції продовжують розвивати  сучасні українські культурологи В.Горський, О.Забужко, С.Кримський, А.Макаров, Ю.Павленко, М.Попович, В.Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору.

Багатогранна складність феномена культури, множинність її проявів вимагає класифікації даного явища і визначення її типології. Сучасна наука пропонує починати відлік культурної еволюції з періоду, коли 35-40 тис. років тому завершується антропогенез і на історичну арену виходить Homo sapiens – людина розумна,  яка набуває рис сучасної людини і залишається єдиним представником даного виду. Проблема періодизації 40-тисячолітньої культурної еволюції є досить складною і дискусійною. Існує чимало варіантів цієї періодизації. Наше завдання – ознайомитися з найпоширенішими в науці принципами класифікації 

Основою побудови типології культури є ознаки, що дають змогу об’єднати  окремі феномени в групи  і розрізняти їх за наявністю чи відсутністю цих  ознак. Культури класифікуються:

1. за змістом (регресивна – еволюція «навпаки» від золотого до залізного віку за Гесіодом; прогресивна – грецька; традиційна – єгипетська; модерністська – культура кінця ХІХ - початку ХХ століття; стагнаційна – культура періоду «брежнєвського застою»; репресивна – культура нацистсько-гітлерівської Німеччини чи сталінського режимів;
2. за основним споживачем – (масова, елітарна);
3. за художньо-стильовими ознаками – культура бароко, рококо, ренесанс, класицизм, романтизм, реалізм, модерн, модернізм, постмодернізм;
4. за домінантними формами (парадигмами) – наприклад, культури, виділені адептами циклічної теорії О.Шпенглером, М.Данилевським.

Спроби періодизувати  розвиток людської культури мали місце  ще в античності – поділ Гесіодом у УІІІ столітті до н.е. історії людства на п’ять віків.

У період Нового часу (з ХУІІ ст.), коли починається наукове вивчення історії  людства стали можливими наукові  підходи періодизації культури.

Шведський біолог К.Лінней виділив людину з ряду приматів і назвав її Homo sapiens.  Французький вчений Жорж Кондорсе виділив в історії людства постійно змінювані ступені господарської діяльності – полювання й рибальство, скотарство й землеробство. Шотландський філософ А.Фергюсон визначив три епохи – дикість, варварство, цивілізація. Данський вчений К.Томпсон, спираючись на дані археологічної науки і беручи до уваги матеріал, з якого виготовляли засоби праці, вводить поняття трьох віків – кам’яного, бронзового і залізного, що підтвердило геніальні здогадки римського філософа і поета Лукреція Кара. Свою періодизацію культури мають еволюціоністська і циклічна теорії.

Узагальнення найпоширеніших принципів періодизації культурної еволюції дають змогу виділити найзначніші  епохи всесвітнього культурного  процесу. Це – культура збирання й полювання; епоха неолітичної революції і ранньої землеробської культури, культура Стародавнього Сходу, антична (грецька й римська )культура; європейська культура у якій виділяють періоди Середньовіччя, Відродження, Реформації, Нового часу, Просвітництва та культуру Новітнього часу – ХІХ-ХХІ століть.

Враховуючи різноманітні чинники й умови формування етносів  і народів Всесвітня організація  – ЮНЕСКО,  розробила концепцію культурних регіонів світу, виділивши сім культурних регіонів :

• Арабо-мусульманський;
• Індійський;
• Далекосхідний;
• Африканський;
• Латиноамериканський;
• Північноамериканський;
• Європейський.

Кожен з цих регіонів світу особливий і прекрасний, а внесок кожного народу до загальнолюдської культурної скарбниці – своєрідний і неповторний. Якщо співвіднести внесок українських митців у світовий культурний простір, можна переконатися, що й наші співвітчизники прагнули наповнити його найвищим сенсом, додати відтінків до багатобарвної мозаїки духовного життя людства.

2. Міфологічна модель первісної культури