Історія оформлення книги в Україні

Дослідники орнаменту  одностайно відзначають і іншу його специфічну особливість - несамостійність, підлеглість тому предмету, що він  покликаний прикрашати, його залежність від матеріалу й техніки виконання. Орнамент підсилює естетичний вплив функціональної форми, підкреслюючи її архітектонічну побудову, "скріплюючи" частини цілого в єдину систему.

Орнаментальне мистецтво  зародилося в первісних племен і  надалі усе більше вдосконалювалося, збільшуючи мотиви й способи їхнього ритмічного об'єднання.

До виникнення писемності орнаменти були не тільки прикрасою, але й виконували важливу суспільну  функцію по передачі інформації.

У першу чергу з'явилися  ті з них, які найбільшою мірою  відбивали найпростіший зв'язок людей із природою. У розвитку орнаменту найдавніших часів добре простежується основна тенденція відновлення мотивів. Мисливські племена вже включали у візерунок тваринні й людські мотиви; рослинні форми з'явилися лише з переходом до землеробства й вирощування рослин.

Ця закономірність у  формуванні орнаментальних мотивів  залишається в загальному тієї ж  і для мистецтва народів, що коштують на значно більше високому рівні розвитку продуктивних сил і суспільних відносин: приміром, у країнах і областях, де скотарство є провідною галуззю господарства, тваринні мотиви найбільш розвинені[5, c. 108-109].

Географічне середовище грало дуже важливу роль у становленні  мотивів і всього характеру орнаментального  мистецтва. І донині традиція зберегла істотні розходження в орнаменті народів, що живуть на теплому півдні або суворій півночі, у неоглядних степах або в оточенні лісів. Але розходження в орнаменті мають часто й народи, що живуть по сусідству, в однакових природних умовах. Тут уже позначаються особливості історичного розвитку кожного народу, його національний характер, звичаї й смаки, своєрідне розуміння навколишнього світу. Конкретне вивчення орнаменту певного народу дає, як правило, багатошарову картину зі слідами впливів інших культур і стилів.

Орнаментальне мистецтво кожного історичного періоду виявляє зв'язок з духовним життям суспільства, образотворчими мистецтвами, ремеслами й архітектурою. Будучи залежним від форми й призначення свого "носія" (архітектурного спорудження, меблів, посуду, одягу), орнамент чуйно реагує на його стильові особливості, відповідно перетворюючи малюнок своїх мотивів, їх пропорційна й ритмічна побудова, колірне фарбування. Деякі стильові зміни орнаменту й інших декоративних засобів будуть простежені в історичному нарисі розвитку декору.

Орнаментальні мотиви по характері свого малюнка можуть бути підрозділені на два великих  класи: мотиви необразотворчі (геометричні  й негеометричні) і мотиви образотворчі, створені на основі рослинних, тварин, людських форм або ж на основі предметів матеріальної культури (знарядь праці, зброї, музичних інструментів і т.д.).

Геометричні мотиви являють  собою правильні геометричні  елементи: відрізки прямій або вигнутої ліній, трикутники, квадрати, прямокутники, ромби, багатокутники, кола, овали, спіралі, синусоїди й т.п. Деякі мотиви характерного виду, отримані із цих елементів або з їхнього сполучення, мають особливі назви: зірки, розетки, хрести, лінійки, зиґзаґи, ланцюги, стрічки, хвилі, меандри, плетінки. Для кожного із цих мотивів можна назвати місце й час найбільшого поширення. Так, меандр, приміром, був одним з популярніших орнаментів античного й арабсько-мавританського мистецтва; плетінки одержали поширення в західноєвропейському орнаменті І тисячоріччя до н.е. , лінійки знайшли широке застосування в складальній книзі.

Багато хто й багато геометричних мотивів виникли в  далекій давнині. Деякі з них  мали природні прототипи, чому є вагомі докази. Установлено, наприклад, що інші геометричні візерунки з'явилися  з наслідування особливим шкірним  покривам тварин. Вихідними формами інших мотивів послужили зображення тварин, рослин, людини, які в процесі історичної еволюції схематизувалися, втративши в підсумку образотворчий вид[15, c. 8-9].

Необразотворчі негеометричні  мотиви багато авторів не виділяли в самостійний вид, можливо, тому, що вживалися вони донедавна порівняно рідко. Інтерес до не образотворчої декорації сприяє частому застосуванню їх у сучасному орнаменті. Мотиви, що не відрізняються геометричною правильністю, мають вигадливі форми плям, мазків, розчерків і т.п..

Рослинні мотиви найбільш багаті й різноманітні по формах і  займають особливе місце в орнаментальному  мистецтві. Вони являють собою зображення галузей, листів, квітів і плодів різного  ступеня наочності - від майже  природного виду до сильно стилізованого, що наближається до геометричного візерунка. Завдяки пластичності, рослинні форми - благодатний матеріал для розробки орнаменту.

Однак обертає на себе увага той факт, що з існуючих більш ніж ста тисяч видів  рослин лише далеко не всі з них застосовуються в декоративному мистецтві. У деяких історичних стилях під впливом релігійної символіки, традицій, а іноді й естетичних норм коло рослинних мотивів настільки звужувався, що зводився буквально до декількох популярних мотивів. Наприклад, у Древньому Єгипті такими мотивами були лотос і папірус, у Древній Греції - пальметки, у Древньому Римі - акантовий аркуш, у країнах Малої Азії - гранат і пальма. Можна було б і для інших епох, народів назвати особливо улюблені мотиви.

Тваринні мотиви - це зображення представників реальної фауни, з одного боку, з іншого боку - фантастичних істот начебто драконів, з, крилатих левів і т.п. Орнамент із такими казковими звірами й птахами прийнято називати тератологічним. Як і у випадку з рослинами, з безлічі тварин у декоративному мистецтві фігурують далеко не всі їхні види, у першу чергу тваринні домашні (кінь, верблюд, бик, баран, собака, півень і т.д. ) або промислові (олень, качка, риба й т.д.). З комах частіше інших зображуються метелики й жуки. Дотепер широко поширені мотиви із символічним значенням: лева, орла, змії й т.д. Тваринні мотиви часто поєднуються з геометричними й рослинними.

Людські мотиви в орнаменті - не рідке явище, але подібно твариною вони найчастіше є складеним елементом  комплексного візерунка. У декор включається не тільки фігура людини, але й частини його тіла: голова, особа, руки, очі. Вигадливе переплетення людських і тваринних мотивів з геометричними або рослинними, що одержало особливо в епоху Відродження велике поширення, зветься - "гротеск".

Предметні мотиви можуть формуватися із всіх предметів матеріальної культури. Здавна такими мотивами були зброя й військова збруя: спис, стріла, щит, меч, рушниця, шолом, прапор; музичні інструменти: ліра, труба, ріжок, домбра, бубон; атрибути мистецтв, ремесел і праці: маска, палітра, кисть, що пише перо, книга, архітектурна деталь (капітель), серп, коса, молот, циркуль і багато хто інші. Декоративні форми, що зародилися ще в Древньому Римі й включавші кілька предметів, згрупованих по тематичній ознаці, іменувалися в минулі століття "трофеями". Сучасний орнамент збагатився багатьма мотивами промислового виробництва, і в першу чергу - машин і технічних апаратів.

Деякі предметні мотиви мають символічне або емблематичне значення, відбиваючи певну ідею або поняття, указуючи на рід діяльності з. Так, ліра - символ поетичної творчості, маска - театрального мистецтва, книга - пізнання, шестірня асоціюється із промисловим виробництвом, серп і молот персоніфікують союз робітничого класу й селянства. Однак мотиви з подібними значеннями вживаються здебільшого у вигляді одиничного елемента декорації, а не для утворення орнаменту[4, c. 14-15].

Дослідники народного  орнаменту, простежуючи еволюцію його мотивів, виявляють якщо не загальну, то широко розповсюджену закономірність: перетворення намальованих близько до натури або стилізованих природних зображень у необразотворчі геометричні візерунки. Замічено, однак, і зворотний процес: анімалізація геометричних мотивів, тобто перетворення останніх у тваринні форми. Все це говорить про те, що границі між різними типами мотивів можуть бути й мало помітними.

Один раз виникши, життєстійкий орнамент не залишається незмінним, його форма розвивається, збагачуючись варіантами й виразністю, пристосовується  до нового матеріалу, він переходить із одного виду мистецтва в інший, а інший візерунок "перетинає границі" його народностей, що створила. Там, на чужині, що полюбилися мотиви приживаються й перетворяться відповідно до нових національних традицій і понять про красу[3, c. 45].

1.3. Способи друкування (види друку).

Високий друк як один із найбільш відомих процесів друкування з металевих форм рідко використовується у наш час (винайдений Гутенбергом). Характеризується цей спосіб тим, що елементи, що дають відбиток знаходяться  вище ніж пробіли. Цей спосіб інколи використовують для видання з великим тиражем, що містять лише текст (наприклад масові книжки в обкладинці).

Спосіб високого друку  був поширений у поліграфії до появи нових способів. Високим  способом друкувалася величезна  кількість видань - книг, журналів, бланків, ілюстрацій і т. п. Виключна універсальність цього способу являється одним з позитивних факторів, проте цей спосіб має ряд негативних факторів - тяжке виготовлення друкарської форми, а при багато численному тиражуванні повторне виготовлення цих форм.

Глибокий друк - один з  основних способів друку, що був винайдений у кінці минулого століття чеським  художником Карелом Кличем. Характеризується тим, що елементи, які дають відтиск, заглиблені по відношенню до недрукованих елементів. Сучасний промисловий спосіб глибокого друку називається ракельний глибокий друк ( ракель - стальний ніж, який перед друкуванням очищає фарбу з поверхні друкарської форми).

Спосіб цей особливо добре підходить для відтворення  фотографій, однак текст виходить менш чітким, як при високому способі. Тому глибокий друк найчастіше використовується для видань з великою кількістю фотоілюстрацій та порівняно невеликою кількістю тексту, наприклад, альбоми з фотографіями, ілюстровані журнали.

Плоский друк - один з видів друку, особливість якого в тому, що друковані елементи в формі для друку лежать на одній поверхні з елементами, що не друкуються. Способами плоского друку являються: літографія, фототипія, офсетний друк.

Літографія вже давно  застарілий вид плоского друку. Друкарська форма для літографії виготовлялася або з літографського каменю, або на металевій пластинці. Фототипія дозволяє відтворювати зображення з різноманітними відтінками (з переходом від більш слабкіших відтінків до яскравих кольорів). Друкарська форма для фототипії виготовляється на скляній пластині, що вкрита світло чуттєвими елементами.

В останні роки простежують  інтенсивний розвиток способу офсетного  друку, що в першу чергу зв'язано  з виходом високо промислових  друкарських машин, поліпшенням рівня механізації, а також автоматизації друкарського процесу, створенням високоякісних матеріалів ( папір, фарба та ін.)

Застосування нових  машин розширило область використання офсетного (плоского) друку. Стало можливим друкування на різноманітному папері, у тому числі на тканині, картоні ( для упаковки). На даний момент цей спосіб друку, безумовно, являється найуніверсальнішим для друкування в поліграфічному процесі[11, c. 39-41].

2. Історія оформлення  літературних видань на Україні

2.1. Оформлення  літературних видань кінця XVI — середини XVII ст.

Тематика стародруків  і їх розподіл за жанрами відбивають загальні тенденції розвитку культури на світанку нової доби. Не випадково  перші видання були літургійними і навчальними, але й не випадково  друкарство впродовж перших десятиріч свого існування рухалося в напрямі поступової, хоч досить повільної, секуляризації. В 1586-1615 рр. літургійні тексти і молитовники становили 13% кількості назв видань і 41% їх загального обсягу (в Острізькій друкарні — 50% обсягу видань, в братській — 55%). Відсоток цих видань за обсягом більший від їх частки за кількістю назв, оскільки світські видання репрезентовані переважно невеликими за обсягом брошурами. Істотну частку друкованої продукції становили богословські (25,4%) і релігійно-полемічні (13,3%) твори, які відображали актуальні тенденції тодішнього культурного життя, служили ідеологічним обґрунтуванням суспільно-політичних рухів і течій. Частка навчальних посібників становила лише 11% кількості публікацій і 12,5% їх загального обсягу. Але при цьому слід враховувати, що ці цифри умовні, оскільки і в навчальних виданнях переважали тексти чисто релігійного спрямування, а з другого боку, богословські книги часто використовувалися і як навчальні посібники.

У наступному тридцятиріччі (1616-1645) кількість літургійних видань зросла до 24%, їх загальний обсяг — до 66,7% за рахунок зменшення частки навчальних посібників і полемічних творів. До літургійних видань у цій статистиці віднесено малоформатні Часослови і Псалтирі, які використовувались і для навчання грамоти (їх так і називали "шкільними часовничками й псалтирками"). Без сумніву, частина світських, особливо малотиражних, видань до нас не дійшли. Дешеві навчальні книжечки, в тому й букварі, "зачитували" і найчастіше не вважали за потрібне зберігати далі.

У суспільно-політичному русі особливо важливу роль відіграли книги, які прийнято називати полемічними. Це були публіцистичні твори з актуальних питань тогочасного церковного і громадського життя. Те, що вони знаходили своїх читачів, підтверджують записи на полях — схвальні або негативні, а також рукописні й друковані трактати, спрямовані проти деяких таких друків.

Видання перекладів богословських  творів візантійських авторів львівська  братська друкарня припинила після 1614 р., лаврська — з 1628 р. Це пояснюється  поганою організацією збуту таких друків. Лавра ще в 70-ті рр. XVII ст. мала на складі значну кількість "Бесід на діяння апостольські" і "Бесід на чотирнадцять послань апостола Павла" з 1623- 1624 рр. і була готова продавати їх за зниженою ціною. Рештка тиражу "Книги про священство" 1614 р. залишалася при братській друкарні навіть у XVIII ст. У той же час, читачі, які цікавилися подібними перекладами, були, і це засвідчує їх переписування. Однак, якщо на той час вже налагоджено шляхи поширення книг, які користувалися найбільшим попитом (богослужбові, молитовники, букварі), то продаж інших книжок мав переважно випадковий характер[12, c. 24-26].

Друкарням України належала ініціатива видання текстів шкільних декламацій і драматичних вистав. Але масового характеру набув  на той час лише один жанр світської художньої літератури — панегірики, які дуже характерні для ренесансних і бароккових літератур. Впродовж 1574-1616 рр. з 27 зареєстрованих дослідниками друкованих художніх творів — 20 панегіриків, у 1616-1648 рр. з 79 літературних друків — 62 панегірики. Це віршовані або прозові твори, найчастіше з нагоди похоронів (22), весіль (18), вступу церковних ієрархів на посади (16). 8 з них присвячені міщанам, 26 представникам церковної верхівки (в тому числі 15 православним), інші — польським та українським магнатам і шляхтичам. Деякі за формою є проповідями; інші, особливо ранні, — талановиті публіцистичні твори. Наприклад, у панегіричних віршах на честь Петра Могили від студентів заснованого ним "гімназіуму" (Mnemosyne, 1633) Олександр Тишкевич писав про тих, що страждають "в підземній неволі... за східну віру", С. Мужиловський нарікав, що Русь стала занепадати, "коли стало мало вчених людей". Загальноприйняті або придумані чи адаптовані авторами панегіриків символічні композиції мали сприйматися в тісному взаємозв’язку з текстом. Поступово, однак, серед панегіриків, побудованих за правилами емблемної поезії барокко, дедалі більшу частину почали становити перевантажені поверховою риторикою, малозмістовні тексти. Абстрактність похвал у таких панегіриках дозволяла один і той самий твір відносити до різних людей. Відомий, наприклад, примірник "Евфонії веселобрмячої" 1633 р., в якому ім’я Петра Могили закреслене, а замість нього дописаний сумнозвісний ніжинський протопоп Мефодій Филимонович, причому замість "в києвской зоні" дописано "в глуховской".