Пособие

В Україні (здебільшого в  південних районах) проживають поволзькі  і кримські татари, караїми (колонії  їх відомі ще з XIV–XV ст. і в ряді центрально- і західноукраїнських міст – Галичі, Києві, Львові, Луцьку), гагаузи, а також представники інших народів, передусім колишнього

Радянського Союзу, в національній політиці якого надавалося особливого значення розмиванню етнічної цілісності народів, їх перемішуванню.

Отже, Україна, як і більшість  сучасних європейських країн, – держава  з багатонаціональним складом населення. Властиво, не багатонаціональна держава, до якої входять різні народи, нації  зі своєю етнічною територією, як, скажімо, Росія, Югославія, Індія, Індонезія, а держава, на території корінної нації якої у різний час поселилися і проживають групи інших народів, етнічна територія і національне ядро яких здебільшого знаходиться поза межами України. Цю різницю понять (яку, до речі, не завжди розуміють) слід мати на увазі, бо вони володіють різною предметною сутністю. Лише кримські татари входять сьогодні до складу України зі своєю етнографічною територією.

Прийнята Верховною Радою  України 16 липня 1990 р. Декларація про  державний суверенітет України і проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української держави з наступним його всенародним підтвердженням на референдумі 1 грудня 1991 р. заклали основу вільного розвитку не тільки українського народу, а й усіх національних меншин, що проживають на території України.

У Декларації проголошено, що держава забезпечує національно-культурне  відродження українського народу, його історичної свідомості й національних традицій, функціонування української  мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також гарантує право вільного національно-культурного розвитку громадянам України інших національностей.

В умовах гострої економічної  кризи, підступних і ворожих дій  проти молодої Української держави  учорашніх комуністичних правителів та їх слуг, багато з яких залишилося при владі і діє по-старому, все ж інтенсивно реалізуються визначальні принципи національної політики нової України. Виникають різні громадські культурно-просвітницькі товариства, які розгортають роботу щодо формування національної свідомості широких народних мас, відновлення історичної пам'яті, відродження кращих культурно-побутових традицій. Чимало зроблено за порівняно невеликий час для реформування шкільної освіти в Україні з тим, щоб вона краще служила потребам національно-культурного розвитку українців та інших національних груп населення України. Помітно пожвавилося освітнє і культурне життя національних меншин.

Утворення самостійної Української  держави позитивно вплинуло на моральний  стан і активізацію національно-культурного  руху українців поза межами України. Передусім це стосується українців, розпорошених на території колишнього Радянського Союзу, які внаслідок цілеспрямованої політики більшовицького режиму були приречені на асиміляцію. Тепер вони створюють свої суспільно-культурні організації, налагоджують зв'язки з відповідними громадськими і державними структурами в Україні. Активно діють, наприклад, товариство української культури «Славутич» у Москві, таке ж товариство «Кобза» в Уфі, український культурний центр в Алма-Аті, українські громади в Литві, на Далекому Сході та в багатьох інших регіонах.

Дух національного відродження  і державотворення є сьогодні найголовнішим чинником єднання  українців як на своїй рідній землі, так і поза нею сущих.