Пособие

1.1. Поняття і  сутність культури

Існує багато визначень  культури. Одні під культурою розуміють  цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати  сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Культура постає перед  нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище  сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і  позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

1.2. Основні елементи культури

Культура як громадське явище має, як це було сказано  вище, складну структуру, найважливішим  елементом якої є суб'єкт, його свідомість і психіка. Тому треба розрізняти культуру суб'єкта і культуру як громадське явище. Останнє складніше і включає окрім суб'єкта і інші елементи, зокрема численні культурні блага (цінності). Зупинимося на деяких елементах культури людей, що мають найбільш важливе значення для культури як громадського явищаПершоосновою будь-якої культури є мова, той понятійно-логічний апарат, який властивий світосприйняттю того або іншого народу. Усі люди освоюють світ, осмислюють, фіксують його елементи в чомусь по-своєму, по-особливому. Наприклад, у малих народів Півночі, що живуть полюванням, збором ягід, своя назва має кожен особливий стан зрілості, наприклад журавлина. У одних народів категорія одушевленої поширюється тільки на людину, усе інше - "що" (у тому числі домашні тварини). У інших разом з людиною "одушевленими" вважаються і представники тваринного світу. У мовах одних народів жорстка побудова фрази з підметом обов'язкова на першому місці, у інших - підмет може стояти як на початку, в середині, так і у кінці фрази.

Культурні традиції передаються в жестах, обрядах, міміці, танцях. Покоління, що пішли, доносять до нас свої уміння, навички, лад думки в речових формах і так далі. Але навряд чи що-небудь може конкурувати з найбільш містким, доступним, точним ретранслятором культури, якою є мова. У оцінці мови як ретранслятора культури зустрічаються дві крайні позиції. Одні учені вважають, що для передачі національної своєрідності роль мови незначна. Тому практика витіснення рідної мови мовою, що має міжнародний статус, - явище цілком допустиме, що не завдає реальної шкоди розвитку національної культури. Інші абсолютизують роль мови в якості мало не єдиного носія культури. Адже часто, тим більше в XX ст., мова виступає лише засобом комунікації. Російською мовою в тій чи іншій мірі може бути передана і неросійська культура, англійською мовою - неанглійська.

Мова має певний культурно-мовний статус. Цей статус означає певне положення мови в системі культури, яке виражається в основних функціях мови як засоби вираження, ретрансляції і виховання культури. Соціокультурний простір суспільства характеризується тією національною мовою, яка поширена серед народу і який, як правило, має статус державного. Саме тому народи, що добилися національного самовизначення, прагнуть закріпити в якості державного свою мову. Це стає одним з найважливіших чинників культурно-мовного конфлікту, як це сталося на пострадянському просторі в Латвії, Казахстані і інших колишніх радянських республіках.

Мова має свої рівні: літературний, розмовний, простонародний, місцевий, професійний і тому подібне. Ця специфіка виражається у відповідних  словах, виразах, словосполученнях, будові слів. Наприклад, моряки говорять не компас, а компас, з наголосом на останньому складі.

1.5Українське культуротворення: історична динаміка та особливості формовиявів

Українська національна  культура як цілісний феномен: зміст, специфіка і форми виявлення. Тяглість української культурної традиції. 

Національне бачення  світу в знаково-символічній системі  української культури. Первісна міфологія  українського фольклору.

Мова як етноформувальний, етнокультурний та етнозберігальний чинник. Гіпотези про походження української мови. Олександр Потебня, Іван Огієнко про роль і значення мови в житті людини.

Культури давнього світу та їхній вплив на становлення  української культури. Роль Трипільської культури у формуванні  традиційних господарсько-культурних типів на території сучасної України. Культурний досвід праукраїнців  в українській культурі. Прийняття християнства на Русі та його вплив на розвиток ранньосередньовічної культури. Українські культурні несення в литовське, польське і московське середовище.

Особливості освіти й виховання в ранньомодерну  добу. Братства як культурні та освітні  осередки. Українське бароко й особливості  його проявів. Проблема національної ідентифікації  українців у ранньомодерну добу.

Віровизнавчий чинник українського буття та його вплив на формування українського культурно-національного простору. Специфіка  творення українського національного світобачення.

Освітні та просвітницькі  традиції в історичному полі українського культуротворення. Національні наукові школи та інституції.

Українська пісенна  традиція. Музика і спів як чинники  українського буття.

Формування та переломлення традицій в українському словесному мистецтві. Моделювання  історії України в словесній  та образотворчій спадщині Тараса Шевченка. Український національний характер у прозі та драматургії (ХІХ - поч. ХХ ст.) Ідея національної волі в художньому доробку Лесі Українки. Іван Франко про особливості національного поступу України.

Національна специфіка  української художньої традиції. Національно-культурні осередки і товариства ХІХ – початку ХХ ст. та специфіка їхньої діяльності. Розвиток культури в добу Української революції (1917–1923 рр.). Національне культуротворення в добу тоталітаризму. Шістдесятництво як національно-культурне явище: вияви та постаті. Типологія та своєрідність українських образотворчих й театрально-видовищних форм, їхнє місце у світовій практиці. Мистецький простір формування національної свідомості. Образ України й українця, історичної долі у художньо-словесних і образотворчо-мистецьких моделюваннях.

Національна правнича традиція як складова правової культури українців. Пам’ятки українського права.

Витоки та розвиток української  військової справи. Українське військо  як запорука національної безпеки України.

Філософія себепредставлення українців у світі (Г.Сковорода, П. Юркевич, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, Ю. Шерех (Шевельов)).

Роль української культури у створенні образу України й  українця у світі. Різновиди взаємодії  національних культур в Україні. Науково-освітній та художньо-мистецький внесок українців у розвиток світової культури.

1.4Етнічна територія  України

Однією з головних ознак народу (етносу), нації як певної стійкої спільності людей є територія, на якій проживає ядро, основний масив цього народу і разом з якою він творить цілісний біогеографічний і етносоціальний організм. Отже, поняття етнічна, або національна, територія означає землю, яку з найдавніших часів заселяє той чи інший народ, яку цей народ освоював, захищав, був і є її корінним жителем та господарем. Етнічна територія – категорія більш стійка, ніж державна територія. Державні кордони нерідко пересуваються, встановлюються з порушенням етнографічних меж розселення народів. Особливо складною є доля народів, які втрачали державність і територія яких, залежно від певних політичних обставин, підлягала членуванню чи зазнавала утисків чужоземних завойовників. Але й за таких умов етнічна територія залишалася стійким утворенням, базисом цілісності народу і його державницьких потенцій.

Українська етнічна територія  має вельми складну історію. Вона займає південну частину східної  Європи. Чорне і Азовське моря творять  природний південний кордон української  етнічної території: від північного передгір'я Кавказу на сході до устя Дунаю на заході. На південному заході Україна межує з Румунією, Молдовою і Угорщиною, на заході – зі Словакією і Польщею, на півночі – з Білоруссю та Росією.

Між країнами східної Європи українська етнічна територія творить  досить виразно визначену географічну одиницю: вона простягається між 43° і 53° північної широти та 21° і 45° східної довготи. Характерним є її окраїнне, межове розташування у Європі, на переході до Азії, на пограниччі лісів і степів, на північних окраїнах середземноморського басейну, на перехресті давніх комунікаційно-торгових шляхів зі сходу (з початком у Китаї) на захід і з півночі на південь. Переважаюча рівнинність, легка прохідність і багата річкова система об'єднує основну територію розселення українського народу в одне ціле. При цьому природа України відзначається розмаїттям ландшафтів (гірських, лісових, лісостепових, степових), багатством родючих ґрунтів, лагідним континентальним кліматом, пишною красою і привабливістю.

Та ці безперечні переваги української землі, її вигідне географічне розташування були не тільки джерелом добра для її жителів, але й великою мірою спричинювали трагічні події в історії українського народу. Згаданими магістральними шляхами йшли не тільки купецькі каравани з багатими товарами, а й завойовники. Особливу небезпеку становили набіги кочових народів, що прямували з Азії в Європу. Україна змушена була часто приймати на себе перші удари, героїчно боронити рідну землю.

Природна відкритість  і незахищеність етнічних кордонів України робили її територію об'єктом  зазіхань і близьких сусідів, особливо в часи знесилення народу-оборонця боротьбою з кочовиками та внутрішніми чварами. Головним масивом поселень народу, осередком формування його етнічної території були в давнину північно-західна і західна частина теперішніх українських земель – смуга лісів і лісостепу, що охоплювала Київщину, Чернігівщину,

Волинь, Полісся, Прикарпаття  і Карпати. Захищені віковічними  пущами, болотами і горами, ці землі  давали притулок тим, хто полишив  свої домівки під натиском ординців. Тут творилися певні стабільні форми побуту і культури.

Український народ упродовж століть намагався просунутись  у смугу степів, зайняти їх і  дійти до Чорного моря, щоб опертися на тривкий природний кордон і  мати зв'язок зі світом, передусім з  тим вогнищем цивілізації, яким за княжої доби була Візантія. Але від моря його постійно відмежовували навали кочових народів, які прямували на захід (мадяри, печеніги, узи, половці, монголо-татари). У період Київсько-Руської держави наші предки лише на недовгий час оволоділи Причорномор'ям. Залежно від результатів битв і змагань українського народу з азіатськими кочовиками і загарбницької експансії сусідів його етнічна територія то збільшувалася, то зменшувалася. Особливо негативний вплив мала монгольська навала XIII ст., яка спричинилася до занепаду Київської Русі, а згодом і Галицько-Волинської держави. Втрата давньоукраїнської державності й поневолення українських земель чужинцями істотно позначалися на процесі формування української етнічної території. Внаслідок цього не тільки припинилося її розширення на заході й півночі, але й почалося витіснення українського населення з етнічних погранич та захоплення кращих українських земель. Однак межі основної території розселення українського народу загалом зберігалися. Навіть українське Закарпаття, яке ще з кінця XI ст. перебувало під пануванням Угорщини упродовж майже дев'яти століть, донесло до нашого часу свою етнографічно-українську сутність. І, більше того, в умовах поневолення України Великим князівством Литовським, Польщею, Московщиною не припинялося розселення українського народу, розширення його етнічного ландшафту на південь і схід. Зменшення набігів кочовиків у XVI ст. послужило поштовхом до української колонізації. Особливо вона посилилася за часів козаччини. Тоді сильні й мужні люди, що могли протистояти татаро-турецьким нападам, продовжували заселяти дикі необжиті степи.