Образ жінки – образ нації

З інших варіантів  легенди відомо, що дівчина після суду пішла до Києва на пращу, але не повернулась до Полтави, померла в якомусь монастирі. Ім'я Марусі Чурай належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії та культури.

Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема «Ой, не ходи, Грицю...», надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх  творах Маруся Чурай постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.

Серед тих, хто  навічно залишився в пам'яті  значної кількості громадян не тільки України, а й інших країн світу, є Марія Заньковецька, яскрава  зірка української сцени, перша  народна артистка України (1923). У скромній оселі провінційного інтелігента, в атмосфері дворянського побуту Адасовських, у селі Заньки 4 серпня 1854 року народилась найменша донька Марія - майбутня зірка українського мистецтва. Дитинство та юність дівчина провела на батьківщині, часто буваючи в нашому місті.

З Ніжином видатну  актрису пов'язували сімейні традиції. Батько Марії Костянтинівни закінчив Ніжинський юридичний ліцей і  тривалий час працював у судових  установах міста. Коли звільнився з  посади члена повітового суду, постійно оселився в Баньках. Тут він створив із селян судовий хоровий ансамбль, у якому активну участь брала вся сім'я Адасовських, у тому числі і юна Марія.

З юних років  почала виступати Марія в аматорських  виставах у Ніжині й Чернігові. Перша її роль - дівчинка-сирітка в казці «Дочка Кощея». У Чернігові дівчинка знайомиться з професійним театром, уперше дивиться п'єсу «Наталка Полтавка» у виконанні мандрівної акторської трупи. Вона була закохана в мистецтво, любов до сцени стала її життям.

Ніжин завжди славився театральними традиціями. Ще у 20-х роках у гімназії вищих наук князя Безбородька зародився перший в Україні студентський аматорський театр у світському навчальному закладі. Хоча театр у гімназії працював недовго, він запам'ятався ніжинцям і дав поштовх для організації аматорських колективів у місті 40-60-х років, у яких брали участь представники місцевої інтелігенції, студенти та професори юридичного ліцею.

Побачивши Марію  Адасовну в Ніжині, І. Ракович попросив її батька дозволити їй грати у виставах аматорського театру. Костянтин Костянтинович не міг відмовити голові дворянства, і Марія Костянтинівна з 1876 року почала брати участь у виставах ніжинської трупи. Спочатку це були ролі у водевілях, потім роль Наталки Полтавки в однойменній п'єсі І. Котляревського.

Не можна  уявити собі, як би склалась подальша доля Марії Костянтинівни, якби в 1882 році не прийшло запрошення Миколи Тобілевича та Марка Кропивницького вступити до української трупи, яка була сформована в Єлисаветграді. Марко Лукич Кропивницький, який очолив трупу, побачивши Марію Хлистову у виставі «Наталка Полтавка», зрозумів, що нікуди її не відпустить. Але треба було думати про сценічне ім'я, бо ні дівоче (Адасовська), ні прізвище за чоловіком (Хлистова) вона не могла залишити, бо ні родичі, ані чоловік не хотіли бачити її на сцені. І вона взяла собі псевдонім, утворений від назви свого рідного села, - Заньковецька. Із цього часу надзвичайно яскраво сяє зіркою першої величини її ім'я.

15 січня 1908 року  вся Україна вітала М. Заньковецьку із 25-річчям її сценічної діяльності. У 1911-1916 роках Заньковецька керувала драматичним гуртком студентів Ніжинського історико-філологічного інституту. З 1919 по 1921 рік Марія Заньковецька була артисткою Державного народного театру, українського театру в Києві, який з 1922 року носить її ім'я.

У 1923 році Україна  урочисто святкувала 40-річчя сценічної  діяльності М. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання народної артистки республіки. Вона вирішила виступити в ролі Зіньки у виставі «Дві сім'ї» Марка Кропивницького. 62-річна артистка потрясла і глядачів, і артистів силою свого темпераменту, свого могутнього таланту. Це був її останній виступ на сцені. 1934 року Великої Актриси не стало.

У високому та світлому сузір'ї діячів культури рідного народу пламеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво - чари української землі.

Нелегким був  шлях Катерини Білокур. Народилась вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка в  селянській родині. Родина жила убого. Катрю не посилали до школи. Дівчині подарували букваря, і вона сама навчилась грамоти. З дитинства Катерина тяглась до книжки, до творчості. Вона добре шила, вишивала. А одного разу їй захотілося щось намалювати. Сажею на полотні намалювала «якихось видуманих» птиць - пригадувала потім уже відома художниця.

Затуркані, темні  батьки не розуміли нестримного потягу дочки до того святого малярства. Та на життєвому шляху дівчини  зустрілись люди, які відчули природний  дар дівчини й допомагали їй у  самоосвіті. Учитель Іван Григорович Калита давав читати Катерині книжки. У його гостинній хаті вона ознайомилася з альбомом репродукцій Третьяковської картинної галереї. Великий вплив на пробудження в дівчини інтересу до творчості, зокрема до живопису, мав Т. Шевченко, його «Кобзар».

Чарівна природа  рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали для Катерини Білокур академією мистецтв. Дівчина  самотужки осягає таємниці техніки  живопису. Милуючись кожною віточкою, листочком, травинкою, гілочкою, блакитним небом, вона у природи навчається поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори художниці-самоучки намальовані вугіллям, рослинними фарбами. На жаль, ці роботи не збереглись.

Олійними фарбами  вона почала малювати портрети рідних та односельчан на фанері. Про те, що перед малюванням картин полотно ґрунтують, К. Білокур тоді не знала. Саморобні пензлики, рослинні фарби, які виготовляла з буряків, калини, бузини, цибулі, різних трав, - саме цим творила вона свої картини.

Катерина Білокур  хотіла вчитись на художника, але без освіти її не прийняли до спеціалізованого навчального закладу. Вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Коли їй уже було 33 роки, Катерина Василівна рішуче заявляє батькам, що з цього часу буде вчитись малювати не лише у святкові дні, а щодня у вільні від роботи години. Марно намагались батьки відвернути доньку від «безглуздого», за їхнім висловом, заняття. Мистецтво стало її мрією, її життям.

З великим успіхом  пройшла в 1941 році в Полтаві перша  індивідуальна виставка робіт Катерини Білокур. Далі експонувалась на виставках у багатьох містах, зокрема в Москві, Парижі. Померла Білокур 1961 року від важкої хвороби. В її хаті відкрито музей. Катерина Білокур була удостоєна звання Народного художника України.

Талант цієї жінки в  тому, що вона надзвичайно тонко відчувала красу життя, усього того, що оточує людину. Її життя - то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були і конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому покликанню. Народжена холодного зимового дня К. Білокур принесла в цей світ стільки тепла, що гріє нас і досі.

Лине пісня, негучна, гарна. Народна пісня. І витончена її мелодія бринить легко, наче натхнення  самої весни. «Піснею до серця - серцем до народу», - кажуть у народі, а отже, до далеких коренів нашої історії.

Пісня! Вона - серце народу, його душа, його крила. Витворена народом, пісня пахне травневими дощами, синіми льонами, материними руками. Скільки  людей, затамувавши подих, слухали її трепетне й лагідне тужіння... Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна - дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м'якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні.

Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої - розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Народилась вона на Житомирщині. У сім'ї було одинадцятеро дітей. У дитинстві вчилась перекрикувати  пташок, іржати, як коні, бо батько пас  їх, і, мабуть, ця обставина сприяла  тому, що з дитинства виникла в неї любов до тварин. Любила спорт, зокрема ручний м'яч. Була і в акробатичному гуртку. Після школи пішла на коростеньський завод «Хіммаш», улаштувавшись кранівницею. Мрією Ніни Матвієнко було поступити до студії театру.

Закінчивши в університеті факультет української мови та літератури, пізнавши історію пісні, вона стала співачкою. Коло її захоплень різноманітне, але найближчою стала пісня. Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими в помислах і ділах своїх.

Що ж стосується сучасної жінки, то перед нами постає образ  не менш мужньої, однак жіночної та ніжної бізнес-леді. Сучасна жінка  турбується про бізнес, приймає участь в громадських рухах однак  не забуває про своє першочергове призначення – оберігати свою родину. Втіленням цього образу є відомі українки – О. Пінчук,  котра керує фондом по боротьбі зі СНІДом; А.Герман котра веде успішну політичну діяльність; талановита письменниця Ліна Костенко та багато інших. Всі вони вже стали образами котрі асоціюються з Україною та українською нацією.

Висновок

Як бачимо, кожна  епоха розвитку українського суспільства  певною мірою пов’язана з унікальними  жіночими образами, котрі своїми вчинками та досягненнями підтримували народний дух, не дозволяли здаватися у  боротьбі за національне самовизначення. Всі вони пройшли не легкий шлях до успіху та визнання, однак всі їх жертви не будуть забуті, образи цих та інших героїчних жінок закарбовані в підсвідомості кожного українця.

Але і сучасність надає  нам чимало прикладів жінок, що зробили значний вклад у формування образу української жінки – поборниці національних цінностей нашого народу, завершили формування сучасного її обличчя, закарбувавши в пам’яті та серцях українців імена тих жінок, що прославили нашу батьківщину, залишили свій відбиток в історії. Їхню популярність можна пояснити тим що вони вже стали образами з якими асоціюється все українське суспільство в очах людей. На сьогоднішній день серед найвідоміших постатей ми бачимо Соломію Крушельницьку, Анну Ярославну, Євгенію Мірошниченко, Катерину Білокур, легендарну Либідь, видатну поетесу Лесю Українку, Ліну Костенко, Анастасію Лісовську ( більш відому як Роксолана), княгиню Ольгу, що уславилась нарівні з київськими князями як мудра правителька та славнозвісну Юлію Тимошенко,бо саме з її образом асоціюється незалежна Україна останніх десятиліть в очах іноземців.

Таким чином, можна підсумувати, що образ жінки, зберігаючи певні  етносоціальні особливості, еволюціонує  і змінюється разом із становленням української нації, спрямовуючи її подальший розвиток та відображаючи ті процеси, через які проходить тернистий шлях самоствердження українців на міжнародній арені.