Образ жінки – образ нації

Вступ

Стрімкість  сучасних інтеграційних процесів у  всіх сферах життєдіяльності — матеріальних і духовних — приводить до кризи  свідомості та світосприйняття, руйнації традиційної системи цінностей  та ідеалів. Пошуки шляхів гармонії людини і світу викликають потребу виявлення сутнісної характеристики базових, інваріантних елементів культури, котрими, за термінологією швейцарського психоаналітика К. Г. Юнга, є архетипи.

           Одним із базових архетипів,  характерних для української  культури, є архетип жінки, зумовлений її соціальною роллю, особливостями світосприйняття українців.

Архетипи, що склалися на протязі культурної еволюції українського народу, в тому числі і образ  жінки, століттями формували світосприйняття  українців, спрямовували український  народ на його політичне, соціальне та культурне становлення, тим самим будуючи підвалини модерної націїї на теренах нашої держави.

Для сучасних культуротворчих  процесів в Україні характерне поєднання  світового досвіду, впливу західної культури та мистецьких надбань країн Сходу, та давніх основ української культури, її колориту. Але в той самий час відбувається активне запозичення іноземного досвіду, що може поглинути нашу спадщину, нав’язуючи свої надбання, що можуть бути неприйнятними для нашого народу. За таких умов роль жінки в суспільстві дещо змінюється, при цьому зберігаючи характерні риси, що склалися історично, а також отримуючи нові смислові завдання, в тому числі, і роль берегині українського культурного спадку.

 
Актуальність  теми: в умовах глобальних інтеграційних процесів виникає загроза зникнення таких людських спільностей як нації. Українська не є виключенням, тим більше що вона знаходиться в самому центрі процесів глобалізації. Тому на наш погляд доцільно було б зробити спробу віднайти той націоформуючий фактор і стримати процес розпаду. На наш погляд саме жінка є одним з основних цим факторів.

Мета: дослідити основні жіночі постаті-образи котрі вплинули на формування та розвиток української нації; визначити жінок з якими асоціюється Україна в очах людей; розглянути роль жінки в національних процесах сьогодення.

Завдання: розкриття ролі жінки в становленні модерної української нації, національної культури, дослідження історичної зміни сприйняття жінки як активного члена становленні суспільства, культури; визначення місця жінки в сучасному суспільстві.

1. Поняття архетипу. Жіночі архетипи.

Величезний  інтерес до поняття архетип із боку представників і гуманітарних, і природничих наук (психоаналітиків, культурологів, філософів, соціологів, фізиків та ін.) пояснюється, передовсім, усвідомленням зв’язку людини з космосом, вищими силами, інформаційним полем, визнанням «духовно-наукових істин».

Увагу сучасних науковців приваблює проблема культурного архетипу — «спільного начала, що склалося в генезисі і становленні етносу та визначає сутність свідомості і поведінки представників цього етносу протягом усієї його історії». Ще К. Г. Юнг звертав увагу на здатність архетипів до самовираження як «культурних символів» — «важливих складників ментального устрою», що визначають особливості поведінки, мислення, розуміння світу певної етноспільноти, внутрішню єдність її культури та взаєморозуміння. Якщо, за Юнгом, культурні архетипи — це колективне позасвідоме, ті найглибші пласти людської психіки, де зберігаються сліди біологічно закодованих і переданих спадково на фізіологічному рівні первісних форм осягнення світу, основи створення почуттів і образів, які виробились у процесі загальнолюдського розвитку, то, на думку сучасних учених, це — структуровані первинні уявлення, які, репродукуючи позасвідомі порухи душі людини, проявляються на поверхні її свідомості у вигляді образів, символів, освоєння яких і маніпулювання якими супроводжується найсильнішими спалахами психічної енергії. Як уважають науковці, це — образи-символи, котрі знаменують первинні організуючі форми адаптації людини до навколишнього світу (В. Ятченко); базисні елементи культури, що формують константні моделі духовного життя (А. Забіяко); структурні компоненти колективного підсвідомого, що лежать в основі символіки, сновидінь, міфів, казок, легенд, переказів і т. п.

(В. Крисько). Аналіз культурних архетипів,  як звертає увагу вітчизняний  філософ С. Кримський, представляє  достатньо адекватний метод дослідження  менталітету, праісторії та майбутнього  соціумів. На думку вченого, цей метод володіє потужними теоретико-пізнавальними можливостями — від дослідження ментальностей великих соціальних спільнот до корекції психічного стану індивідуума. Дослідження специфіки «національних образів світу», що ними виступають культурні архетипи, особливо актуальне для України, оскільки може розглядатись як теоретична основа відродження національної культури і самосвідомості нації. Вивченню архетипів в українській культурі присвячені роботи С. Кримского, В. Ятченка, Н. Лисюк, О. Ливинської, І. Моїсеєва, Л. Дяченко, А. Кирилюка, О. Гуцуляка, Е. Колесник. Культурні архетипи українського національного характеру як форма самоутвердження нації виділені та проаналізовані в дисертації філософа А. Швецової.

Водночас проблема вияву архетипів у національній культурі донині залишається відкритою. Це пов’язано, передовсім, із теоретичною «розмитістю», неоднозначністю поняття архетип, відсутністю у світовій науці загальноприйнятої теорії архетипу, єдиної точки зору на ґенезу цього феномену. Немає чіткої класифікації архетипів, поняття архетип вживається в різних значеннях, часто ототожнюючись із поняттями архетипний образ, архетипний мотив, культурний архетип, символ. Окрім цього, складність підходу до виділення національних культурних архетипів у вітчизняному контексті пояснюється розмаїттям культурних регіонів України в складі геополітичного ареалу. Тому виявлення архетипної матриці української культури вимагає врахування її культурно-історичних відмінностей і особливостей. 

На думку  науковців, серед архетипів українського народу перше місце посідає архетип жінки-матері, що став важливим у формуванні ментальних настанов українців і є основою етнічної домінанти українського національного характеру, оскільки пов'язаний із ціннісними ідеалами родини, роду, без яких українець не уявляє повноцінного, змістовного життя. Архетип жінки-матері ще із часів появи колядок та щедрівок, часто втілюється в образі української господині, берегині, котра опікується добробутом родини, — про це писав зокрема відомий український етнограф Олекса Воропай.

В етнічно виразному  архетипі жінки-матері репрезентуються такі риси національного менталітету, як працьовитість, працелюбність, дбайливість, притаманні українській нації і є запорукою життєвого успіху взагалі, а не лише за гендерною ознакою. Через семантику архетипу жінки-господині проявляється те, що українці за своєю ментальністю відзначаються доволі своєрідною практичністю.

Оскільки в  Україні жінка віддавна була бе регинею і не лише матеріального, а й духовного, через етноархетип жінки-матері виявляється така риса ентометальності як традиціоналізм, який допускає тільки такі і з такою мірою запозичення з інших культур, які не порушували б традицію. Традиція є для українців більшим авторитетом, ніж окрема особистість. Традиція диктує українцям і поведінкові архетипи, що передаються із покоління в покоління. Наприклад, українська господиня буде використовувати будь-які засоби, що полегшать їй приготування їжі, але готувати вона буде сама. Це і є той поведінковий архетип, який був вихований традицією.

Заглиблюючись у питання етимології, визнаємо —  архетип матері побутував уже  в часи трипільської культури —  трипільська богиня родючості —  Велика Матір усього сущого пов’язана  з хліборобським способом життя  наших пращурів, що підтверджують домішки до глини борошна і зерен злаків у виліплених фігурках з магічним значенням. Одним із різновидів архетипу жінки є мати-природа, що відтак трансформується в архетип Матері Землі, який у свою чергу переноситься на парадигму рідної землі — «неньки-України», створюючи архетип Матері-Батьківщини.

2. Еволюція  образу жінки.

Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли  в піснях і віршах образ матері - берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім'я. Деякі філософи вважали, що доля жінки - у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ.

Життя та громадська діяльність мудрої та справедливої княгині Ольги вивели Русь на світову арену. Сама жінка змусила державних мужів рахуватися з інтересами її країни, поважати її. Весь світ знає про вродливу українську дівчину, яка полонила серце молодого султана Сулеймана і стала всемогутньою Роксоланою. Перебуваючи далеко за межами рідної України, вона сприяла розвитку національної культури, дбала про добробут народу.

Не минуло і  століття, як щедра на таланти українська земля подарувала людству чарівну  й талановиту Чураївну. Марусині пісні  про кохання та вроду й досі бентежать наші серця, наповнюючи їх то смутком, то радістю.

Можна навести  чималий список жінок, які прославляли  рідну землю. Це поетеси Леся Українка та Ліна Костенко, художниця Катерина Білокур, співачки Раїса Кириченко  та Ніна Матвієнко, актори Соломія Крушельницька та Наталія Ужвій і багато-багато інших.

Найболючішою  втратою для кожного народу є  втрата історичної пам'яті, яка з  діда-прадіда передавалась від покоління  до покоління й була основою у  вихованні національної самосвідомості.

«...Народ живе саме завдяки міцному зв'язку часів, безперервності традицій, великій силі історії...», - наголошував відомий  український прозаїк, лауреат державних  премій, автор кількох десятків романів - Павло Загребельний.

Творцем історії  є народ, але окреме місце в ній відводиться видатним особистостям.

Отже, проклавши  разом дорогу в далеке минуле, зробимо  з вами спробу з'ясувати, у чому ж  загадковість і велич жіночих  постатей. Кого приховує історія під  цими іменами?

Образ Ольги  постає перед нами зі сторінок «Повісті минулих літ» Нестора-літописця, візантійських хроністів і письменників. У видатній пам'ятці часів Київської Русі - Софіївському соборі в Києві - на фресці відновлене портретне зображення княгині Ольги. Згідно з літописною традицією, Ольга була родом зі Пскова, доводилась родичкою правлячому тоді на Русі Олегу. У 903 році її віддали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на той час виповнилось 25 років. Оскільки в 903 році вона була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номінальним.

Князювання  Ольги помітно вплинуло  на відносини  Русі з іншими країнами, насамперед Візантією. На відміну від своїх  попередників, Ольга намагалась розв'язувати  проблеми, що виникали, не силою зброї, а шляхом переговорів, не прагнула загарбувати чужі землі. Насамперед вона домагалася зростання міжнародного авторитету Русі, її визнання найбільшими на той час державами рівноправною. Так, Ольга особисто очолила велике посольство до Константинополя.

Ольга зробила  спробу ввести країну у сферу міжнародних відносин у Центральній Європі. Окрім запровадження християнства вона також мала клопотатись про встановлення відносин «миру й дружби» з Германією - могутньою європейською державою.

У роки правління  Ольги не відбулось воєнних зіткнень ні з Хазарією, ні з печенігами. Ольга до кінця свого життя фактично управляла Руссю. Під час навали печенігів на Київ у 968 році Ольга очолила оборону міста.

Скільки страждань випало на долю українського народу! Століттями плюндрували українські землі вороги, забирали дівчат у гареми, розлучали сім'ї, убивали старих. Життя буває таке жорстоке, що не лишає часу для розмірковування, а ставить перед людиною конкретні запитання, тільки «бути» чи «не бути». Таким видалось і життя Насті Лісовської - Роксолани.

Настя Лісовська народилась у перших роках XVI ст. У 1520 році потрапила в татарський полон п'ятнадцятилітня донька рогатинського священика Гаврила Лісовського Анастасія. Вона була продана в рабство й потрапила в гарем турецького султана Сулеймана. Уже через рік завдяки своїй красі, розуму, гордості та сміливості вона вибилася з простих рабинь у султанські жони.

Роксолана цікавилась міжнародними справами, мала великий дипломатичний  хист. Вона вільно спілкувалась латиною  з послами європейських країн - польським  королем, королевою Угорщини, листувалася з правителями Венеції та Персії, перебувала поруч із Сулейманом на прийомах і бенкетах.

Винятковість  долі Роксолани в тому, ким вона стала. Дивовижна бранка не лише мала трьох синів і доньку, яких султан називав «утіхою своєї душі», а й великий вплив на свого чоловіка, на політичне та соціальне життя Османської імперії. І все це відбувалось на Сході, де для жінки неприпустиме втручання в державні справи. А Роксолані був даний титул великої султанші Стамбульської. Такої честі не знала жодна жінка Туреччини!

В історії української  культури є чимало недосліджених  сторінок, нерозкритих таємниць. Про  поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка - особа історична.

Її  пісні - як перло многоцінне,

Як  дивен скарб серед земних маркот...

Саме такими словами Ліни Костенко можна охарактеризувати творчість Марусі Чурай. Хто ж вона, ця жінка, яку названо живою легендою? З переказів ми знаємо, що народилась Маруся 1625 року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї, чесної, палкого патріота.

Бог наділив  її красою, чудовим голосом, умінням  складати пісні, романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бабренко, скорившись волі майстра, покидає Марусю й одружується з багатою Галею  Вишняківною. У розпачі дівчина  хоче втопитись, але її рятує Іван Іскра, який палко кохає дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм зілля. Її засуджують до страти, та Ікра встигає привезти від гетьмана помилування. Змучена докорами сумління, через півроку Маруся вмирає від сухот.