Людина і світ

Поняття ментальності. Світоглядні  універсалії української культури

Особливою категорією культурології  є ментальність. Ментальність народжується з природних даних та соціально  зумовлених компонентів і розкриває  картину світу, яка закріплює  єдність культурної традиції певної культурної спільноти. Сприйняття світу формується в глибинах підсвідомості. Ментальність фіксує не лише усвідомлені людьми типи мислення, а й процеси, які протікають позасвідомо. Це сукупність способів орієнтації у світі, яка при реалізації набуває автоматизму думок та дій. Ті чи інші типи ментальності можуть бути властиві певній культурній добі або соціальній групі. Образ світу, закарбований у ментальності, — стійке утворення і змінюється дуже повільно.

Ментальність є метапоняттям для опису культури, духовного життя суспільства, втіленим у філософських, релігійних, політичних, художніх текстах. Найчастіше ментальність дослідники реконструюють шляхом зіставлення з іншими ментальностями.

Генезис ментальності культурної системи, що виникає, приміром, на певній території, передбачає появу факторів локалізації групи людей на цій території та стимуляції їхньої колективної взаємодії, накопичення досвіду спільної життєдіяльності, акумуляцію цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізацію домінуючих цінностей у рисах способу життя та в картині світу, перетворення всіх їх на систему образів ідентичності даної спільноти.

Серед основних чинників формування культурних універсалій виділяють  такі, як геопсихічний (пов'язаний з природним середовищем і способом виживання), геополітичний (вплив соціально-політичних факторів), культуроморфічний (вплив культурних факторів, зокрема, культур "сусідніх" або в часі, або в просторі), глибиннопсихологічний (взаємодія між свідомим, несвідомим і підсвідомим, характер психічних процесів).

Так, геокультура середньої  України (зона лісостепу і, відповідно, просторове бачення світу) вплинула на цінність ідеї, слова в українській  культурі, а також на пріоритет  минулого і майбутнього над сьогоденням. Умови кордонної цивілізації в поєднанні з родючою землею, яка не потребувала зусиль спільноти для її обробки, породили стихію вільної самодіяльної особистості, і, як наслідок, український персоналізм з унікальною системою гуманістичних цінностей. Персоналізм набував особливого змісту в контексті належності України до антично-грецької культури з її цінністю людини. Однак, наслідуючи християнство через Візантію, українство не прийняло основного принципу візантіїзму — панування загального над індивідуальним. Це обернулося браком інтенції до встановлення влади, норми, відобразилося в байдужості до державності та феномені анархізму. Серед архетипів української культури зазначимо архетип землі, матері (зумовлює інтровертність, ліричність образів і, водночас, провокує поривання до бунту проти суспільних норм і раціональності), а також серця. Архетипи визначають своєрідність національної культури, аж ніяк не применшуючи значення засвоєння світового досвіду. Діалог універсалій світової культури і національних архетипів виводить життя культури в простір вічності, у сферу утвердження загальнолюдської значущості кожної національної традиції.

Національне та загальнолюдське  в культурі.

Багатоманітність та взаємодія культур.

Кожен народ створює свою особливу, неповторну, унікальну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації.  Культури різних народів відрізняються між собою мовою, символами, нормами, способами спілкування та діяльності, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією та релігією, мораллю та правом тощо. Проте провідним фактором творення людського в людині, головним із формотворень людського духу є мова. І той факт, що це саме людська мова, — є основою загальнолюдського у розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного народу, певного етносу, і це закладає основи різноманітності, багатоманітності культур.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати, навіть більше: завдяки мові як суспільно-історичному  здобутку людина лише і стає людиною. Цей людинотворчий, буттєвий статус мови глибоко і всебічно висвітлений у працях відомого німецького філософа Мартіна Хайдеггера (1889—1976) та в філософській герменевтиці   Ханса-Георга   Гадамера   (нар. 1900). М.Хайдеггер підкреслював, що саме дар мови вирізняє людину, саме він робить людину людиною. Цією рисою окреслене її єство. Людина не була б людиною, якби їй було відмовлено у тому, щоб мовити -- безпосередньо, всеосяжно про все. Сутність людини міститься ї виявляється в мові. Оволодіваючи мовою і мовлячи (розмовляючи) між собою і з собою, люди відкривають для себе світ свого людського буття. В мові "мовлять про себе" всі речі, що входять у світ людського буття. Мова відкриває потаємну суть речей. Про це говорить саме слово "річ" у виразі — "у тому річ". Те ж саме у російській мові: "вещи вещают", "вещать", "извешать". У мові і через мову світ постає перед людиною, "відкривається" їй у своїх людських значеннях. Саме завдяки цьому М.Хайдеггер визначав мову як "дім людського буття". Він підкреслював, що мова — це той вихідний вимір, в якому людська істота взагалі вперше і виявляється здатною відгукуватися на буття та його поклик і через здатність належані до буття, Цією вихідною відгукливістю, істинним чином досягнутою, є думка Думаючи, людина вперше вчиться мешкати в тій оселі, де реалізується доля  її буття.

Буттєвий, онтологічний підхід до мови розвивається і в філософській герменевтиці X.-Г.Гадамера. В ній мова висвітлюється як суто людський спосіб реалізації світовідношення, світобачення, світогляду, Х.-Г Галамер наголошує, що людина, живучи в світі, не просто наділена мовою як якимось оснащенням, а на мові засноване І в ній виражається те, чим для людини взагалі є світ, Споконвічна людяність мови, підкреслює Х.-ГГадамер, означає водночас споконвічно мовний характер людського буття.

Висловлену ще відомим  німецьким мовознавцем І філософом Вільгельмом Гумбольдтом (1767—1835) думку про нерозривний зв'язок мови і людського способу буття у світі, мови і світогляду, в Україні грунтовно розвивав видатний мовознавець і філософ Олександр Опанасович Потебня (1835—1891). При цьому він рішуче виступав проти мовної асиміляції, за збереження і розвиток усіх національних мов як найглибших "стихій" народного буття. Він підкреслював, що мова не лише одна із „стихій" народності (національності), а й найдосконаліший її зразок. З цих позицій О.Потебня рішуче засуджує колонізаторську, асиміляторську політику російського царизму та її провідників в Україні.

Глибокі думки з приводу  національної мови як феномена культури висловлював відомий історик культури Іван Огієнко (1882—1972). У своїй відомій прані "Українська культура" він наголошував, що мова це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного. Мова — це душа кожної нації, її святиня, її найцінніший скарб. Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традицій. І доки вона живе — житиме і народ як національність, як нація.

Дійсно, мова є "органом  культури", безпосереднім буттям культури, що твориться кожною нацією Отже, розмаїття, багатоманітність культур обумовлені тим, що мова як основний засадничий елемент культури є завжди мовою певної нації. Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно від регіону розселення, мають багато спільного: люди використовують однакові знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують дітей як люди, а не якісь інші істоти. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, намагаються осмислити абсолютне, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку  глибинну, субстанцінну основу свого  існування. Розмаїття культур розкриває  її багатоманітність. Взаємодія між  ними є способом збереження цілісності цивілізації як унікального витвору історії. Людство пройшло тисячолітніми тернистими шляхами зіткнення культур, кривавих воєн, людських жертв і нескінченних руйнацій матеріальних і духовних цінностей, перш ніж осягнути животворну силу "вічного миру" (ІКант), "величі людини і людяності" (Т.Шевченко), "благоговіння перед життям" (А.Швейцер)„

Багатство і розмаїття  культур народів світу є свідченням багатогранності вияву людського  як такого. Культурні досягнення народів  не суперечать одне одному, а навпаки — поповнюють скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими надбаннями. Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їх розвитку, інтеграції світової цілісності й світової динаміки.

Активізація означених процесів у другій половині XX ст. стикається з не менш активними процесами розвитку національної свідомості, національних почуттів та волевиявлення багатьох народів у різних регіонах світу. Усвідомлюючи свою самобутність, ці народи прагнуть до самостійності, до створення незалежних держав, відродження національних культур. Ця ситуація породжує цілий комплекс суперечностей, однак рано чи пізно, всі вони будуть подолані здоровим людським глуздом і наполегливою працею. Національне аж ніяк не суперечить загальнолюдському, а навпаки — воно є його особливим виявом і входить до системи загальнолюдських надбань цивілізації.

Потрібно мати на увазі, що перебільшення  чи абсолютизація значення національного  не тільки не сприяє зміцненню світової єдності, а й руйнує її. А водночас вона руйнує і саму національну культуру, бо ізоляція від загальнолюдської культури ще не приносила користі жодному з народів світу. Дуже слушно в цьому плані радив, звертаючись до українців , великий Т.Шевченко: "... і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Бо якщо культура замикається сама в собі і прагне увічнити застарілі форми життя, відкидаючи будь-який обмін і порівняння, що стосується істини про людину і сенсу її буття у світі, тоді вона стає безплідною і йде до занепаду. Лише в процесі порівняння поглядів, думок, міркувань народжуються нові конструктивні підходи, розширюється горизонт глибшого усвідомлення власної позиції, визначається її місце та роль у контексті загально-цивілізаційного розвитку людства.

Сучасні проблеми  відродження та розвитку української культури  

             Нині Україна переживає складний  період своєї історії. Проголошенням незалежності вона на повний голос виявила і свій намір йти шляхом демократичного розвитку, шляхом цивілізації й загальнолюдської культури. Але йти своїм, неповторним шляхом, що визначається історією національного життя. Незалежність є також актом глибокої поваги і шани українців до своєї національної культури, волевиявленням до її відродження та розвитку, і водночас прагненням увійти в загальноцивілізаційний процес розвитку людства. Історичний шлях розвитку української культури — це шлях страждань і боротьби, дивовижного терпіння і внутрішнього нездоланного прагнення до свободи і незалежності. Фактично від татаро-монгольської навали і до сьогоднішніх днів українська культура витримувала на собі політичний, ідеологічний, економічний, моральний тиск з боку держав, у "співдружність" .з якими кидала український народ його історична доля. І що характерно, своєрідна та унікальна українська культура майже завжди гармонійно вписувалась у культурне середовище іншого народу, жила і функціонувала в ньому, не втрачаючи своєї цілісності та якісної історико-типологічної визначеності, щедро ділилась власними культурними надбаннями, розвивалась і квітла, спадкоємне переймаючи від інших культур все життєдайне, людяне, гуманістичне.

Духовною основою національної культури є самосвідомість етносу, народу даної нації, опредметнена в  його святинях, в національній символіці, в звичаях, обрядах і ритуалах; його духовні почуття: національні, моральні, естетичні, громадські, родинні та ін. Ці почуття та їх предмети (як-то: рідний край, рідні ріки, ліси, гори, образи національного епосу, дум, ідеали мужності, добра, чоловічої та жіночої краси, народна поетична символіка, мелодійний лад музики тощо) формують своєрідне для даного народу бачення світу, світосприйняття і світовідчуття, нарешті його світогляд. У своїй результативній формі цей світогляд кристалізується в народній мудрості.

З виникненням у лоні національної культури професійної науки і  філософії, як це сталося в Україні  в XVIІ—XVIII ст.3 національна культура відбивається у світоглядне-ціннісних орієнтаціях наукових і філософських досліджень. Проте вплив національної культури на науку і філософію далеко не однаковий. У науці істина досягається як знеособлене, денаціоналізоване, об'єктивне за змістом знання. В цьому плані наука є безнаціональною. Немає і не може бути національної фізики, хімії, біології, кібернетики тощо. Інша річ — філософія.

Національну гордість українського народу може тішити той факт, що, як і стародавнім  грекам, українському народові від  самого початку з часів національного  становлення притаманне постійне тяжіння  до філософських роздумів над глибинними світоглядними проблемами буття. Це знайшло свій відбиток у багатьох культурних пам'ятках. Сама доля українського народу в період його національного формування, коли він з року в рік, а то й від доби до доби ставився завойовниками в критичну ситуацію: бути чи не бути, бути вільним чи поневоленим, спонукала його до смислобуттєвих філософських роздумів. Саме така доля і справила виключно плодотворний вплив на становлення і розвиток професійної філософії в Україні. Свідченням цього є і філософські курси Києво-Могилянської академії, і поява такого велета-мислителя, як Григорій Сковорода. Розроблена ним концепція "спорідненої праці", праці за покликанням, за якої усе потрібне — не важке, а все важке — не потрібне, і яка є вищим сенсом життя, джерелом духовної насолоди, "радості душевної", щастя. Ця концепція є важливим внеском українського філософа-гуманіста в загальну філософську скарбницю людства. Досягнення Г.Сковороди, безумовно, грунтуються на філософському відображенні національної ментальності української культури. Це справедливо і щодо його кордоцентризму, "філософії серця*', апофеозу сердечності, що, безперечно, теж відбивала особливості духовних поривань української культури в її зрілому становленні.