Лесь Курбас і українське театральне мистецтво 20-х років ХХ століття

Міністерство  освіти України

Національний  технічний університет України "КПІ"

Факультет менеджменту та маркетингу

Кафедра економічного моделювання економічних  систем 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат

з дисципліни «Історія української культури»

на тему

" Лесь Курбас і українське театральне мистецтво 20-х років ХХ століття " 
 
 
 
 
 
 
 

Київ-2011

План:

Вступ.

1. Лесь Курбас: сторінки життя.
2. Метода Леся Курбаса.
3. Український театр:
1. Зародження і становлення українського театру.
2. Ураїнський театр у ХХ столітті.
3. Театр «Березіль».

Висновок.

Список використаних джерел.

 

Вступ 

      «Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати.»

      Лесь Курбас 

      Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка  мала незвичайне моральне, культурне  і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все  те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного  життя, тим більше з’являється матеріалу  для драматичної творчості, яка  стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило.

      На  початку ХХ століття для розвитку національного театру характерні значні досягнення. Зокрема, Лесь Курбас став організатором "Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва.

      Будучи шанувальником  театрального мистецтва,  я вирішилп обрати саме цю тему і дослідити творчий Леся Курбаса, який був засновником спочатку політичного (1922-1926), а потім і філософського (1926-1933) театру в Україні.  

1. Лесь Курбас: сторінки життя

 

      «… Титан, творець, пророк-інтуїт, революціонер-велетень. Не важливо, що він такий скромний, непомітний…»

      М. Семенко 

      Лесь  Курбас народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

      Навчався  у Тернопільській гімназії, у Віденському  та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у  себе все те, що могла дати йому європейська  культура. Вже тоді Курбас мріяв  працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний  театр Садовського (Київ) і де поруч  була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає  до цього театру. Акторська творчість  Курбаса в театрі Миколи Садовського  обіцяла розвинутися, але сталося  так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна  увага й енергія молодого митця  були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс  згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків  нових форм втілення сучасної та класичної  драматургії. З цього театру взяли  початок кілька українських театрів.

      Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і  під назвою «Кийдрамте» (Київський  драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім  в Умані.

      Треба сказати, що Курбас мав талант не лише режисерський. Він писав і художні  твори. Його оповідання "В гарячці" ще 1906 року Іван Франко опублікував  у "Науково-літературному віснику". В Старому Скалаті з-під пера Леся, зокрема, вийшли "Сни". Він  володів десятьма мовами, тож займався літературними перекладами. Витлумачив і один з віршів норвезького поета  Бьорнсона, де були й такі рядки: "Я  вибираю березіль, тому що він - буря, тому що він - сміх, тому що в ньому - сила, тому що він - переворот, з якого  літо родиться". Лесь Степанович теж  прагнув здійснити великий переворот  в українському театрі, аби поставити  його на європейські, світові рейки.

      Лесь  Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і  філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського  театру «Березіль» (Харків) Курбас малює  всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

      Лесь  Курбас і «березільці» знайшли свого  драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким  драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи  на сцені театру «Березіль», стала  «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

      Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з  драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).

      У Києві «Березіль» мав під своїм  крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під  одним дахом і під одним  проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію  «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

      П'єса  М. Куліша «Народний Малахій», «Мина  Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння  у критики. Проти Леся Курбаса  були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

      Багато  чого з творчих пошуків Курбаса  не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав  духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той  час тенденціями спрощенства, вульгаризації  мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу  Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

      Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено  з посади керівника «Березолю» і  заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича  Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво  Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу  Гору, потім його відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі  Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

      21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів  України постановою № 367 скасував  постанову Ради Народних Комісарів  УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про  позбавлення Л. Курбаса звання  народного артиста УСРР».

      1989 року на фасаді Харківського  державного академічного українського  драматичного театру ім. Т. Г.  Шевченка було встановлено меморіальну  дошку в пам'ять про Леся  Курбаса, а «Мала сцена» театру  знову отримала назву «Березіль».

 

2. Метода Леся Курбаса

 

      Мистецтво — релігія. Курбас прагнув неможливого — ізолюватися від життя, щоби перетворити його на мистецтво, перевтіливши останнє в релігію. У своєму щоденнику Лесь Курбас писав: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому».

      Лесь  Курбас вважав, що одноманітна рутинна робота забирає в людини щось священне, сокровенне, це «щось» має вберегти й передати їй театр. Водночас місія «священності» театру не має нічого спільного з «рум’яним» національним театром, якого Курбас ненавидів усією душею.

      Приручена емоція. «Коли у актора невелика культура, то він прямо переносить емоцію уявлення на свою емоцію, мускульні рухи уявлення на свої рухи.» Не радить Курбас акторам покладатися на інтуїцію, емоція мусить бути приборкана.

      Переживання рефлекторного порядку мають  залишитися поза рампою. Курбас не визнавав гри «нутром», надмірності. Крик, махання руками, хаотичні переживання — те, з чим Курбас нещадно бореться в акторі. «Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала!»

      Гра тіла. Курбас ввів до обов’язкового акторського вишколу акробатику й спорт. «Глядача дивує діапазон можливостей „березільського» актора — від видержаного патосу трагедії до атракціонів у „Шпані”. І радує те, що, з математичною точністю виконуючи акробатичний трюк чи який інший атракціон, ніколи не забуде „березілець” того, що він не тільки акробат, а насамперед — актор драми», — згадує Юрій Смолич.

      Курбас  називає слово музикою почуття, «звуком тіла», а не провідником тої чи іншої думки. «Основа театру якраз і є рух, а не слово. Рух повинен стояти в мистецтві актора на першому місці, і матеріал цього мистецтва — живе людське тіло в русі, гра актора є гра всього його тіла, а не якоїсь однієї частини його… Мова є тільки часткове виявлення цього загального руху, загальної гри тіла, нарівні з жестом, мімікою, ходою…»

      Актор — творець. Відтворювати замисел поета чи драматурга, на думку Леся Курбаса, абсурдно. Актор має творити з тексту ролі свій власний оригінальний сюжет: «Те, що актор творить, є цілковитим його оригінальним твором. Всякий бачить своїми очима, всякий бачить інакше…». Він проти т. з. акторів-професіоналів, які твердо знають, що і як треба грати. Ще з часів «Молодого театру» Курбас надає перевагу свіжим, відкритим, оригінальним, не затиснутим у комплекс традиції акторам: «Т. з.актор-професіонал в більшості рутина, нахабна, зарозуміла, сліпа, недалека, не творча людина. Копія копії. Сосуд традицій. Перекривлене вухо, що прислухається тривожно і жадібно до оплесків. Маленька душа, хвора на рецензії»

   Актор — «Розумний арлекін». «Це буде зовсім інший тип актора. Не гордий, напарфумований побідник безіменної публіки, живий тільки її оплесками, ані ця тепла, безпосередня душа, наївна в грі потопаючого веселого арлекіна, за яким тепер уся російська, а з нею (звичайно!) і українська поступово-мистецька публіка зітхає… Обидва ці типи стануть уже анахронізмами, як анахронізмом стане тип сухого, розміркованого і розрахованого та напханого різними теоріями актора сучасних «Художніх» установ…. Це буде розумний арлекін. Стільки ж саме освічений, що й митці інших мистецтв, який буде себе вільно почувати в тій сфері виїмкового відчування і думання, з якої народиться мистецтво ХХ століття. Котрий остаточно зможе переконати освіченого сучасного глядача», — пояснює Курбас у «Театральному листі пані Ліллі».

 

3. Український театр
1. Зародження і становлення українського театру

 

      Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).

      Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.