Культура та суспільство

Ритуал - це вид  обряду, який являє собою форму  складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему  дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів (привітання або прощання зі знаменом).

Етикет як норма  культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет останнім часом  привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні. Основна соціальна функція етикету - це закріплення внутрішньогрупових і міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий етикет).

Канон - зведення положень, які мають догматичний характер. Слово "канон" має декілька значень: 1) біблійний канон - сукупність книг Біблії, що визнаються церквою “богонатхненними” і застосовуються в богослужінні як “священне писання”; 2) церковний канон - правила в галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон; 3) канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів. Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існувати без стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва, обов'язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з  тим, норми культури забезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові, групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які витікають з цих різновидів норм, нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїх членів дій, які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє терпимість до порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає суспільство.

Норми диференційовані  за соціальними структурами, в різних соціальних групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують  дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючи механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального статусу і привілеїв.

Норми відрізняються  одна від одної ступенем обов'язковості. Можна виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!) і заборонні  норми (не говори неправди!).

Стійкі норми  зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне обґрунтування, нерідко  освячуються авторитетом релігії  і підтримуються законом. Часом  норми зберігаються ще довгий час  після того, як вони втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали, в застарілий стиль.

Таким чином, культурні  норми - це норми, які підтримують  стійкі принципи комунікації, взаємодії  між індивідами і різними групами. Різке відхилення від прийнятих  норм може розглядатися як ненормальна  поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства.

Висновки

Протягом існування  людської цивілізації проблеми культури мали першочергове, по суті, провідне значення — передусім тому, що культура завжди була могутнім фактором соціального розвитку, відбивала якісну характеристику суспільного життя, уособлювала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований в результатах праці, в системі соціальних норм і закладів. Зауважимо, що основне в змісті культури — не речі, а людина, суспільство. Усі її види — культура виробництва, культура управління, політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, екологічна тощо — утворюють єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, а отже, — суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності — від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до найвеличніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності — працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет.

Культура набуває соціального  впливу передусім як необхідний аспект діяльності суспільної людини. Вона грунтується  на соціальних засадах і передбачає організацію спільної діяльності людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними правилами, нормами, акумульованими в традиціях, знакових і символічних системах тощо. Зміст культури впливає не лише на темпи діяльності, прискорюючи чи уповільнюючи їх, але й визначає її змістовне цілеспрямування. Думки, погляди, рішення, які зумовлюють різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.

Роль і місце культури в діяльності людини можна зрозуміти  лише на основі уявлень про те, що діяльність виконує функцію відтворення. На певному етапі історичного розвитку певної цивілізації, держави, народу панівним стає інтенсивний тип відтворення. Йому притаманна спрямованість суб'єкта на підвищення ефективності результатів своєї діяльності, що органічно пов'язано з прагненням до якісних зрушень усіх параметрів суспільного відтворення. Різко зростає необхідність інновацій у сфері засобів, а потім і цілей виробництва.

Соціальні групи, співтовариства, нації, особи виступають реальними  суб'єктами суспільного відтворення, відбиваючи складний і суперечливий шлях свого розвитку. Культура як необхідний елемент суспільного відтворення і одночасно важлива характеристика суб'єкта діяльності розвивається в єдності з відтворювальним процесом у цілому в усій його історичній конкретності. При переході від простого відтворення до інтенсивного тип культури якісно змінюється.

Просте відтворення  співвідноситься з культурою  панування домашинного виробництва  і сільськогосподарської праці. У цій культурі суб'єкт відтворення націлений на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, які диктують умови доурбанізованого землеробства. Для цієї культури характерні уявлення про навколишнє середовище як утворення зовнішніх сил, переконання, що вона не може змінюватись людиною, бо не людиною створена. У культурах цих типів навіть активність самої людини розглядається як результат, детермінований позалюдськими антропоморфними силами.

Аналізуючи культурні  передумови науково-технічного прогресу, слід враховувати історичні культурні традиції, надзвичайно стійкі навіть тоді, коли змінені або знищені економічні й соціальні умови, що зумовлюють формування традиційних норм, стилю життя.

Історично усталені відношення людини до власної виробничої діяльності в Україні формувались в умовах простого відтворення, переваги сільськогосподарської праці. У зв'язку з цим у населення, більшість якого донедавна складало селянство, переважало прагнення адаптуватися до природних ритмів, до постійної зміни незалежних від людини циклів, зокрема — змін пір року, власних біологічних ритмів. Зміна потреб, якщо і відбувалась, носила більш екстенсивний, ніж інтенсивний характер.

Це створене в допромислову епоху уявлення переносилось потім  на промислове виробництво. Останнє уможливлювало ефективність на цій культурній основі лише тоді, коли промисловість розвивалась переважно на вже існуючих зразках і типах технологій, на залученні в обіг нових мас людей, переважно з сільської місцевості, та природних ресурсів. Прагнення адаптуватися до заданих зовні природних і виробничих ритмів сприяло прилученню мільйонів людей до нових ритмів праці, до індустріалізації та міського життя. Але воно мало і суттєві недоліки, несло в собі внутрішню обмеженість.

Зростання машинного  виробництва і робітничого класу зумовило появу і утвердження нових цінностей. Оточуюче середовище стало джерелом реальних і потенціальних засобів, як таке, що може використовуватись для задоволення утилітарних потреб. Цей тип культури характеризувався значним зростанням людської активності, що вселило в людину віру в нав'язування волі середовищу при постійному зростанні потужностей пізнання і діяльності. На цьому етапі виникло і утвердилось уявлення про складності оточуючого світу, а для його пізнання і освоєння вимагалася наука, тобто особлива спеціалізована форма людської діяльності, спрямована на формування системи предметних знань. У цьому типі культури стверджувалась здатність людини розвивати і вдосконалювати свою працю, переходити до формування все більш удосконалених засобів праці, нової техніки і технологій, нових форм організації праці.

Але це не виключало існування  поряд з новими цінностями усталених  раніше зразків, стереотипів, норм і  традицій, що продовжували існувати в  нових умовах. Ця обставина особливо рельєфно виявляється, коли виникає необхідність посилювати активність особистості не лише у відтворенні існуючої техніки і технологій, організації виробництва, але і їхніх прогресивних якісних змін.

 

 

Список використованой літератури.

1. М.М. Заковіч Культурологія: українська та зарубіжна культура, Навчальний посібник К. Знання -2007.

2. Українська та зарубіжна культура: Підручник для студентів В.Т. Жежеруна, В.Г. Рибалки.- Х.: ТАЛ «Слобожанщина» 203-716с.

3. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. - 591 с.

4. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. - 400 с.

5. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 576 с.

6. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. – 268 с.

7. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. – 288 с.

8. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.

9. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390 с.