Культура та суспільство

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Культура і  суспільство

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Предмет культурології…………………………….………………………….4

2. Суб'єкти культурної творчості………………………………………………...5

3. Види і форми культури………………………………………………………...8

4. Динаміка культури……………………………………………………………10

5. Соціальні функції культури…………………………………………………………….…………..14

6. Види культурних норм та їх суспільне призначення………..……………...16

Висновки…………………………………………………………………………19

Список використованой літератури…………………………………………….22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Культура, як феноменальне явище, означає сукупність матеріальних та духовних цінностей, які створило людство за часи свого існування. Культура - явище історичне, що розвивається залежно від зміни соціально-економічних відносин і політичних систем. Ця скарбниця накопиченого протягом тисячоліть колективного досвіду віддавна вважається головним набуттям людства. Відтак вивчення, засвоєння, передача культури молодому поколінню є справою почесною і надзвичайно відповідальною.

Слово "культура" сьогодні в лексиконі практично кожної людини. Коли говорять про досягнення в галузі культури, то, як правило, відзначають появу нових музичних та літературних творів, високохудожніх полотен, скульптурних композицій тощо.

Суспільство –  це система взаємозв’язків, що поєднують  індивідів між собою.

Жодна культура не може існувати без суспільства. Але  саме так і культура не може існувати без суспільства.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту

 

 

 

1.Предмет культурології.

Культурологія - порівняно молода наука, яка сформувалася на перехресті соціального і гуманітарного знання про людину та суспільство. Незважаючи на те, що дослідження культури мають глибокі філософські традиції і здавна привертають увагу представників різних наук, культурологія як наука виникла лише в кінці XIX - на початку XX ст. Необхідність виникнення специфічно наукового знання про культуру пояснюється рядом причин.

Насамперед, це крах так званого "культурного  євроцентризму" - способу досліджувати культуру зовсім різних народів на основі її відповідності (чи невідповідності) європейському зразку. Починаючи з першої половини XIX ст., в історичній науці домінував так званий еволюціонізм - погляд на історію як закономірний поступальний і планомірний процес розвитку. Аналогічно уявляючи і процес розвитку культури, вважалось, що відсталі в культурному плані народи в кінцевому результаті досягнуть того рівня, якого досягли європейці і надалі будуть розвиватися за зразком європейської культури, яка оцінювалась як вища й універсальна.

Але вже в  другій половині XIX ст. з'явились сумніви щодо того, що різноманітність культур зумовлена виключно їх станом на різних ступенях прогресу. Виникли вчення про унікальність кожної із культур і їх своєрідність. Ця своєрідність залежить від якихось внутрішніх факторів, притаманних лише цій культурі, і визначає різноманітність культур. Так з’явився новий предмет пізнання - своєрідність кожної із культур і ті внутрішні механізми, які цю своєрідність культур визначають. Простого опису досягнень різних культур було вже недостатньо. Стали необхідними розуміння та наукове пояснення особливого характеру кожної культури.

Але культура - це не лише множинність культур, це також єдиний культурний потік від  шумерів до сучасності, зі Сходу  на Захід, із Заходу на Схід. Отже, необхідно  було відшукати "спільний знаменник" у розумінні культури - ту єдину природу, яка виявляється в локальній культурній різноманітності. Крім того, дослідження культури проводилось різними науками і базувалося на різній методології. Тому необхідно було розробити таку методологію, яка забезпечувала б, з одного боку, адекватне дослідження культури конкретними науками, а з іншого - їх предметну єдність.

Ці завдання і покликана  була вирішити наука, яка отримала назву  "культурологія".

Культурологія розвивалась  і під впливом певних процесів у самій європейській культурі. Вони свідчили про глибокий перелом в історії, рівних якому не було в попередніх століттях. Перша світова війна і революції в Росії, Німеччині, Угорщині, фашистські режими в Італії і Німеччині, новий тип організації життя людей, зумовлений індустріальною цивілізацією, зростання влади людини над природою, поява тоталітарних режимів і "людини маси" - все це примусило інакше поглянути на зв'язок історії і культури. Складалася парадоксальна ситуація: історичний розвиток продовжувався, а культурний уповільнювався, відроджуючи в людині інстинкти руйнування та агресію. Цю ситуацію неможливо було пояснити на основі традиційних уявлень про культуру, згідно з якими остання виступала процесом організації та впорядкування самої історії.

Кризові явища  в європейській культурі призвели до переоцінки її характеру та значення. Вона вже не оцінюється більшістю вчених як культурний еталон; все частіше говорять про її кризу та занепад. Європейська культура втратила почуття, дух, душу і спирається лише на розум та інтелект. Як один із численних доказів наводять і службу в армії не з патріотичних міркувань, а на основі контракту. Дехто із сучасних дослідників воліє вже говорити не про культуру, а тектуру (гібрид із слів "техніка" і "культура").

2. Суб'єкти культурної  творчості.

Суб'єкти культурної творчості. У філософії суб'єктом називається  носій предметно-практичної діяльності і пізнання, тобто джерело активних соціокультурних дій. Для культурознавства істотним є те, що суб'єкт культури - будь то суспільство, колектив або індивід - не заданий природою в готовому вигляді, як продукт біологічної еволюції. Суб'єкти культурної творчості є продуктами історичного процесу, активними агентами якого вони стають в міру оволодіння знаряддями праці, розвитку мови, спілкування за допомогою символів і знаків.

Враховуючи це, можна  стверджувати, що провідним суб'єктом  культури є все людство, народна  маса минулого, сучасного і майбутнього, як творець культурних універсалій. Важко уявити собі існування епохи  людських співтовариств, які б без великих зусиль обходилися без, мовного спілкування, тих або інших форм соціальної організації і культурних норм.

Однак різноманітність  умов і форм діяльності примушує конкретизувати поняття суб'єкта культури, виділяючи  в якості нього великі або малі групи людей. Так, внаслідок впливу етнічних відмінностей можна говорити про нації і народності, як суб'єкти національної культури. Їх специфіка виражається за допомогою поняття національного характеру, національного менталітету. Наочним втіленням особливостей народної культури є фольклор, типові для даного народу житло, костюм, господарські і художні промисли.

Щоб підкреслити активну  роль деяких культурних інститутів, їх також наділяють рисами суб'єкта культури: зокрема, кажучи про культуру України, Росії або Франції, мають на увазі діяльність держави. Якщо ж мова йде про мусульманську, католицьку або православну культуру, суб'єктом тут потрібно вважати релігійну спільноту віруючих, церкву.

Разом з тим, відомо, що етнічні, політичні і релігійні чинники культури далеко не завжди узгоджуються між собою. Наприклад, у багатонаціональній державі, будь то Індія, Росія або США, на міжетнічне розмаїття в поведінці людей накладаються відмінності, пов'язані з їх релігійною приналежністю або політичною орієнтацією. Якщо держава не забезпечує рівноправності всіх суб'єктів культури, це може приводити до серйозних суспільних конфліктів.

Однак найбільший ступінь  культурних протиріч виявляється тоді, коли суб'єктами культури виступають соціальні  і соціо-демографічні групи, класи. Очевидно, що творчі можливості селянства або пролетаріату, феодалів або буржуазії не співпадають. Тут мають значення місце і роль групи в суспільному виробництві, відношенні до власності, рівень доходів. Вікові або гендерні (за статевою ознакою) особливості, обмеження або переваги культурної активності примушують говорити, наприклад, про молодіжну субкультуру або про культурні відмінності між чоловіками і жінками.

Важливу роль в культурі відіграють професійні групи і сім'я, які забезпечують найбільш стійкі механізми передачі культурної інформації загального і спеціального призначення. У сімейному вихованні завдяки зв'язку поколінь дитина засвоює рідну мову та інші найважливіші цінності. У цьому творчому процесі зусилля сімейного колективу забезпечують основу всього подальшого життя людини в суспільстві. Ставши дорослим, кожен з нас підкоряється суспільному розподілу праці. Через існуючу номенклатуру професій ми бачимо певний розподіл культурних обов'язків між групами людей. Спеціалізація не тільки економить сили суспільства, але і підвищує ефективність культурних установлень.

Безпосереднім, хоча і  не автономним суб'єктом культурної творчості є окрема особистість, а також особливі соціокультурні групи, які називаються елітою. Індивідуальні творчі можливості людей не однакові, хоча і властиві всім. Вищий ступінь їх вияву пов'язують з обдарованістю, геніальністю людини. У сучасному світі особистий творчий внесок пов'язують з авторством, що має на увазі оригінальність, новизну і неповторність культурного продукту. Еліта покликана зберігати спадкоємність, традиції культурної творчості і здійснювати відбір її найбільш значущих зразків. Еліти, як правило, займають привілейоване місце в структурі суспільства. Розрізняють еліту політичну, наукову, бізнесову, художню, релігійно-духовну, спортивну тощо. Знищення еліти, як вчить нас досвід, веде до трагічних наслідків, викликаючи занепад і деградацію суспільства. Однак і за таких умов соціальна необхідність в управлінні культурними процесами зберігається, а отже, поступово відтворюється й еліта.

3. Види і форми культури.

Проблема систематизації культури і розкриття її структури  є досить складною. Це обумовлено тим, що людство нагромадило величезні  матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, культурний процес — це жива людська діяльність, що опирається на культурну спадщину сотень поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриттями, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями культури розкривається зміст культурного прогресу.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури. Для цього важливо  знайти обгрунтований критерій такого поділу. Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна.

Матеріальна культура - перетворення природних матеріалів і енергії  відповідно до людських цілей, створення  штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і  достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура.

Вона включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, грунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. У матеріальну культуру входять також: 1) будівлі і споруди, 2) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, 3) шляхи повідомлення і засоби транспорту, 4) зв'язок і засоби зв'язку, 5) технології.

Духовна культура - продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Вона утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в  системі культури: субстанціональний  і функціональний.

Субстанціональний блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред'являються до кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілкування людей (етикет). Лише неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати на звання культурної. Субстанціональний блок складає основу культури.