Культура Стародавньої Греції

 

Тема  10. Культура Стародавньої Греції. 
 

П Л А Н 
 

1. Особливості античної культури.
2. Міфи – основа і джерело античної культури.
3. Періоди розвитку культури Стародавньої Греції, її досягнення.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  

1. Особливості античної культури.

 

      Античним ("античний" лат. antiquus — "давній") світом традиційно називають цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Епоха античності охоплює період з III тис. до н.е. (час формування давньогрецької культури) до середини V ст.н.е., коли перестала існувати Західна Римська Імперія. Античні цивілізації Греції та Риму межували зі стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та іншими державами, підтримували з ними жваві торговельні та культурні контакти.

     Антична культура у початковий період свого розвитку запозичила чимало ідей від розвинутих у той час культур Стародавнього Сходу. Водночас вона стала глибоко оригінальним явищем, культурою гуманістичною за своїм змістом, інтерактивною, раціоналістичною та антропоцентричною, позбавленою східної традиційності. На противагу античній культурі, характерною рисою культури Стародавнього Сходу був теоцентризм.

     Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу[2].

     Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси перебувала в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неминуще значення античної доби для людства, його культурного поступу.

          Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Дух еллінсько-римської античності, якому, за визначенням німецького історика культури Вінкельмана притаманні "геніальна простота й спокійна велич”, ще й досі пронизує найглибинніші підвалини європейської культури. Античність – спільне минуле, велике й героїчне, всіх європейських народів; саме вона робить ці надзвичайно різні народи – від португальців до українців, від вірменів до ірландців, від австрійців до литовців – членами однієї європейської культурної сім’ї, яка має одних учителів: стародавніх греків і римлян. І всі ми рівною мірою є спадкоємцями й правонаступниками їхньої коштовної спадщини, збагаченої та вишляхетненої християнством, і завдяки цьому – європейцями.

     Духовну скарбницю Еллади і Риму становлять філософія як особлива форма мислення та культури, логіка й головні зсади раціоналістичного світогляду, першовитоки багатьох наук: геометрії, арифметики, астрономії, фізики, хімії, історії, етики, естетики, літературознавства й мистецтвознавства. Античність – наріжний камінь багатьох галузей людської діяльності, зокрема політики, де наш лексикон і сьогодні майже не вийшов за греко-римські рамки: демократія, олігархія, монархія, республіка, тиранія, партія, деспотія, диктатура. Те саме і в праві, в мистецтві, в інших галузях. У наше сьогоднішнє життя органічно вплилися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли до нас саме з культури Стародавньої Греції. Коли ми хочемо підкреслити величину предмета, то кажемо, що він "гігантських” розмірів, коли наголошуємо на величі якоїсь роботи, то кажемо, що вона "титанічна”, і навпаки незначних людей називаємо "пігмеями”; з тих же джерел і вирази "панічний жах”, "яблуко розбрату”, "ріг достатку”, "олімпійський спокій”, "лебедина пісня”, "ахіллесова п’ята”, "муки Тантала”, "сізіфова праця” та багато інших. Численні наукові поняття своїм корінням сягають у старогрецьку мову.

     Античність цілком слушно називають колискою європейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Саме в античні часи виникає і робить свої перші кроки європейська людина як особливий соціокультурний тип. 
 
 
 

2. Міфи – основа і джерело античної культури.

 

  В своїй первісній формі міфічні перекази до нас не дійшли; ми обізнаємося з ними в художній обробці пізніших поетів. У грецькій літературі першу спробу систематизації переказів про богів зробив Гесіод (VIII вік до н. е.) в поемі «Теогонія» («Походження богів»), що дійшла до нас у неповному вигляді. В кінці І віку до н. е. римський поет Овідій спробував на підставі, головно, грецьких джерел дати поетичний виклад усієї маси античних міфічних переказів у поемі «Метаморфози» («Перетворення»). Римляни засвоїли старогрецьку міфологію і ототожнювали своїх богів із грецькими, тільки змінивши по-своєму деякі імена олімпійців і доповнивши її небагатьма переказами про своїх місцевих богів; через це поема Овідія може правити за джерело, щоб обізнатися з античною міфологією, хоч усього багатства міфів римський поет не вичерпав, а первісний релігійний характер їх в обробці Овідія, двірського поета епохи імператора Августа, утратився. Релігійна легенда стала в Овідія найчастіше просто казкою чи новелою З цікавим сюжетом і доладною формою.

     З погляду стародавніх греків, світ не був витвором єдиного божества і постав не «за шість» днів, як розповідає староєврейська легенда, а шляхом тривалого розвитку, в результаті упертої боротьби молодшого покоління богів з древніми, що уособлювали хаотичні сили природи. Напочатку був хаос, який Овідій визначає як безладну масу безконечно одноманітного вигляду.

У фантастичній формі міфи відбили процеси і соціально-культурного розвитку: спостереження людиною природи і боротьбу з нею, виникнення сім'ї, приватної власності, держави, торгівлі, ремесла тощо: Розвиваючи твердження Маркса, Ф. Енгельс намічав дві основні стадії розвитку релігійно-міфічного мислення: «...всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей [1] тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку історії об'єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при дальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші і найстрокатіші уособлення... Але незабаром, поряд з силами природи, виступають також і суспільні сили, - сили, які протистоять людині і так само чужі і спочатку так само непояснимі для неї, як і сили природи, і подібно до останніх панують над нею з тією ж позірною природною необхідністю. Фантастичні образи, в яких спершу відображались тільки таємничі сили природи, набувають тепер також і суспільних атрибутів і стають представниками історичних сил». Саме так було і в Греції. В усіх олімпійцях, яких античні поети й скульптори зображали людьми довершеної краси, неважко побачити риси, належні первісній епосі й ускладнені потім епохами історичного життя. В міру розвитку виробничих відносин і відносин соціальних сім'я богів поповнювалась новими членами; старі боги - уособлення сил природи - брали на себе нові функції. Поруч з древньою богинею, заступницею хліборобства, «матір'ю» Деметрою з'явився захожий бог, ініціатор і заступник винарства Вакх-Діоніс. Давній бог вогню - Гефест - став богом-заступником ремісників; вісник богів і оповісник їх волі людям - Гермес - дістав функції бога-заступника торгівлі, а тим що і греки, очевидно, не дуже звірялися на чесність купців, згодом до Гермеса як до свого бога стали волати, вирушаючи на свій темний «промисел», злодії й дурисвіти. В образній юрмі міфологія передає нам всю «праісторію» грецької культури.

Елліни  поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям — міфічним предкам племен і родів, засновникам міст. Цикли міфів — сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного світогляду. У міфах збереглися нашарування різних епох — від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до антропоморфізму — обожнення людини, уявлення богів в образі молодих, прекрасних і безсмертних людей.

     Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують олімпійські боги-небожителі на чолі з Зевсом, головним богом-громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера — богиня неба і покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс ділить зі своїми братами — Посейдоном — богом морів і річок та Аїдом — богом царства мертвих. Покровителькою землеробства, божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища — Гестію. У Зевса, в свою чергу, було багато дітей-богів: Афіна — богиня мудрості, війни; Аполлон — бог світла і мистецтва;

Артеміда  — богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест — бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Торговці, оратори, атлети поклонялись Гермесу. Елліни вірили, що хоча Зевс оберігає порядок і правду в світі, посилає людям радість і горе, все ж долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі — Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесіс — виймає жереб, визначає долю людини, Атропос — заносить все до книги долі, перерізає нитку і кладе край життю.

    Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв — дітей богів і смертних. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який звільнив Землю від чудовиськ. Розповсюджені були й сказання про могутнього Персея, переможця страшної Медузи, від погляду якої усе живе перетворювалося на каміння, про Тезея та ін.

     Міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі якої пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3.       Періоди розвитку культури Стародавньої Греції, її досягнення. 

      В історії культури Стародавньої  Греції дослідники виділяють  такі періоди: егейський або  кріто-мікенський (III— II тис. до н. е.), героїчний або гомерівський (XI—IX ст. до н. е.), архаїчний (VIII—VI ст. до н. е.), класичний (V— IV ст. до2. н. е.)[3].

     Егейська культура. Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я була егейська або кріто-мікенська, що розвинулась у III—II тис. до н. е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, її головним центром був острів Кріт.

     Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво проявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Але за своїм змістом вона була своєрідною і неповторною, принципово відмінною від культури Стародавнього Сходу. Якщо монументальне мистецтво Вавилону, Єгипту, Ассирії прославляло божественність, необмежену владу царів і фараонів, грізну могутність богів, то пам'ятки егейського мистецтва відтворюють красу природи та людини.

    Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції у той час утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пі-лос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури — фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво, на відміну від крітського, й відзначається дещо нижчим рівнем, мікенські митці у своїх художніх творах теж ставили на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність. Близько 1260 р. до н. е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамем-ноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу.

     Культура героїчного періоду. В кінці XII—Х ст. до н. е. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою незалежність. На території Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після якого наступає нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізується будівництво храмів, палаців, серед яких виділявся храм Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурною пишністю. Цей тип храму зберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції. В Х—IX ст. до н. е. відбувається формування та розвиток героїчного епосу, який дістає письмового виразу лише в наступних століттях. Давньогрецький епос був безпосередньо пов'язаний з міфологією та поширеними релігійними уявленнями.

     Архаїчний період. В історії Стародавньої Греції VIII— VI ст. до н. е. позначені великими змінами у господарстві, суспільному ладі, культурі. Розвиваються невеликі держави-поліси, до складу яких входили міста з навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. На узбережжях Середземного та Чорного морів утворились численні грецькі колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими народами, знайомству з їхніми культурами.