Культура Київської Русі

       Підсумком накопичення даних в різних галузях  знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

       Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість  до світу, активне запозичення і  використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко  простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей.У  освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

       Література, наукові знання та освіта.

       Літературні джерела Київської Русі слід розділити  на:

       1)  Свідчення фольклору;

       2) Перекладну літературу;

       3) Оригінальну літературу.

       Фольклор.  До  фольклору  того  часу  відносяться:  обрядові   пісні,календарні пісні, заговори та заклинання,  казки,  розповіді  побутового  та історичного характеру, легенди,  прислів'я  та  приказки,  загадки,  билини.

       Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають  про  події,  які наче б то відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської  неволі ця фольклорна традиція була загублена.

       Перекладна  література носить,  головним  чином,  церковно-релігійний, християнський характер. Це:

              1. Остромирово Євангеліє - найдавніший  датований  східно-слов'янський рукопис, найдавніша давньоцерковно-слов'янська пам'ятка  східно-слов'янської редакції.  Перекладено  для  новгородського  посадника  Остромира  за  часів Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній  бібліотеці  СПБ  ім.Салтикова-Щедріна.

              2. Повчання - писання отців православної  церкви  -Іоанна  Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19  ст.  вони  перекладалися  на  народну українську мову Т.Шевченко, П.Кулішем, М.Шашкевичем).

              3. Збірники релігійного та релігійно-світського  характеру.  Такими  були,  зокрема,Збірники  кн. Святослава 1073 та 1076 рр.

              -Мінеї - життя святих за датами їх народження по місяцям.

              -Патерики - життя святих по країнах, де вони жили і діяли.

              4. Збірники науково-історичного  характеру:

              -Хронографи.

              -Бджоли - збірники думок  з  св.  Письма,  писання  отців  церкви  та античних письменників.

              5. Апокрифи - перекази на біблійні  теми,  про  загробне  життя,  про біблійних героїв.

              6. Антицерковні інтерпретації (напр., Мандрівка Богородиці по мукам  з Михайлом Архангелом та 400 ангелами до Аду).

              7. Повісті з Візантії, арабські  та індійські казки (Троянська   війна,

Олександрія, 4 індійських царства, "Варлаам та Іоасааф", останню  використав І.Франко для свого твору "Притча про життя").Твори природного та географічного змісту ("Фізіолог",  "Шестиднів"

       Берестяні грамоти. У Київській Русі після  прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й  серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, які  у  великій  кількості розкопують археологи в Новгороді. Найстаріша з яких датується 11 ст.

       Слов'янська азбука. У  східних  слов'ян  писемність  існувала  ще  до прийняття  християнства.  Збереглися  давні  рукописи,  написані   "руськими письменами".  Пізніше  була  запроваджена   слов'янська   абетка,   складена болгарськими  просвітителями  Кирилом  і  Мефодієм.  Існувало  два  варіанта азбуки - глаголиця і кирилиця.

       Літописи. У монастирях створювалися перші  письмові  історичні  праці,що називалися  літописами  (запис  по  роках).  Літописання  Київської  Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний  запис  з'явився в 1039 р. Історичні записи вели  ченці  Києво-Печерського,  Видубицького  та інших монастирів.

       "Повість  временних літ". Чернець-літописець  Нестор до 1113  р.  склав "Повість временних (минулих) літ", де розповів про те, "відкіля пішла земля Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля  Руська  земля  взялася".

       Ця  пам'ятка є головним і в  багатьох  випадках  єдиним  джерелом  з  історії східного  слов'янства  та  Київської  Русі.  Нею  було   покладено   початок історіографії Київської держави.

         Літописні зведення. Літописи переписувалися, розмножувалися  ченцями-переписувачами,  які  вносили  свою  коректуру,  додатки,  окремі   літописи об'єднувалися  у  зведення  літопису.  Вони  потрапляли  в  інші  монастирі, розповсюджувалися по всій країні, у більшості, через нашестя  татар,  війни,пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях  (переважно  на Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали  надбанням  вчених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.

              8. Найвидатнішим взірцем поетичної  творчості на Русі другої  половини 12 ст. є "Слово о полку Ігореве". Невідомий автор з надзвичайною  художньою силою описав трагічний стан Русі в епоху феодальної роздробленості.  Сюжетом твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя  Ігоря  Святославовича проти половців у 1185 р. за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Сіверські  князі  були  розгромлені  і,  разом  з  багатьма  воїнами, захоплені в полон. Вся поема перейнята закликом до об'єднання русичів  проти зовнішніх ворогів.

              Поема написана в мажорному  настрої, ознаки якого зникають  з  руської християнської літератури вже з середини 11  ст.  Замість  нього  з'являється релігійний екстремізм, проповідь загального  відходу  від  світу,  чернецьке убивання плоті, самоприниження  людини,  безвихідність,  безсилля,  загибель усіх надій. Дослідники припускають, що "Слово" було не єдиним твором  такого стилю, але воно випадково  уціліло  завдяки  своїй  об'єднавчій  ідеї.  Весь інший спадок був знищений правлячою церквою і замінено життями святих.

              "Слово  о  полку   Ігореве"   -   відомий   пам'ятник   давньоруської

середньовічної  літератури. Він стоїть  поруч  з  такими  всесвітньо-відомими

епосами як "Давид Сасунський" (Вірменія,  7-10  ст.),  "Пісня  про  Роланда"

(Франція, 12-13 ст.), "Витязь в тигровій  шкурі" Шота Руставелі  (Грузія,  12 ст.). 

       3. Закони та судочинство у Київській Русі. 

       Князь, як верховний представник влади, скупчував функції законодавчі, виконавчі і судівничі. Закони і  розпорядки князь визначав у порозумінні  з боярською радою.

       Законодавство існувало вже за часів Олега: в  договорі з греками 911 р. є вже  згадки про приписи “руського  закону”. За Ярослава з’явився перший кодекс – “Руська Правда”, а  сини та інші князі доповнювали його новими законами. Розвиток життя великої  держави потребував щоразу нових  правних норм. “Руська Правда”  в усіх редакціях була складена у  Києві при дворі князя, - це право  зв’язане передусім з побутом  українських земель. Головним джерелом “Правди” було місцеве звичаєве право, що своїми початками сягало до родово-племінного ладу.

       Правні  поняття того часу були вже високо розвинені. Завжди зазначається публічний  характер злочину: винний не тільки має  вирівняти шкоду покривдженому, але також платить кару князеві  за зневагу права. Оцінюючи справу, брали до уваги не тільки розмір шкоди, а також звертали увагу на свідомість винного і його лиху вдачу. Тодішнє законодавство мало сильно виявлений соціальний характер. Панівні класи мали окремо забезпечену правну охорону і за вбивство княжого боярина кара була вдвоє більше, як за звичайного чоловіка.

       Характеристичне для тогочасного права було те, що в системі кар головне місце  мали грошові кари, навіть за вбивство можна було викупитися грішми. Кара в’язницею не існувала, конфіскацією майна карали тільки за навмисне вбивство, підпал та крадіжку. Кару смерті Володимир  Великий увів на бажання духовенства, але незабаром її скасував – вона не погоджувалася з правними поглядами  громадянства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Висновок. 

       Князівська  держава тривала п’ять сторіч. В історичному розвитку українського народу вона мала важливу роль тим, що охороняла його від знищення і  забезпечила розвиток держави і  культури. Утримання держави у  тогочасних відносинах було великим  успіхом. Україна перебувала під  загрозою різних інвазій, предки українського народу пізно ввійшли в історію, тому легко могли стати жертвою  чужинських завоювань. Але вони зуміли опертися руйнівному походу Азії, і  хоч підпали під вплив Орієнту, проте не дали себе захопити. З буйною хвилею норманських завойовників вони знайшли спільну мову і разом  з ними будували державне життя.

       Тодішня українська держава не стала експозитурою чужих сил, але спиралася на власні народні основи і йшла своїм шляхом до своєї власної мети. Подиву гідне  в історії князівської епохи  і те, що серед постійних боїв зі степом, серед небезпек зростала цивілізація і культура. Хліборобство займало щоразу нові простори, зростала кількість міст і сел. За економічним  розквітом ішов також розвиток культури – виростали нові будови, творилося  писемництво, утримувалося зацікавлення наукою, росло релігійне життя. Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї з заздрістю. Культурний капітал, складений у князівських  часах, залишився в українському народові на довгі сторіччя і служив йому за допомогу в добу пізнішої руїни.  
 
 
 
 
 
 
 

       Список  використаної літератури 

1. Кравченко А. И. Культурология. - М., 2000.
2. Межуев В. М. Культура и история. - М., 2001.
3. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Д. Світова та українська культура. Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2004 – 344с.
4. Баканурський А. Культурологія. Навч. пос., К.,2004.
5. Бокань В.Культурологія. Навч.пос. – К.:МАУП, 2003.
6. Возняк М. Історія української літератури. - К., 1994.
7. Історія української культури /За ред. І. Крип’якевича – К., 2000.
8. Подольська Є.А.Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія. Навч. посіб., - К.: Центр навч.літер, 2005.