Культура епохи відродження

Силою, пристрасністю і реалізмом просякнуті роботи скульптора Донателло (1386-1488). У  своїй сфері мистецтва він  виступив істинним новатором. Він відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам'ятник, скульптурний портрет. Донателло звертається до популярного  в епоху Відродження біблійного сюжету про Давида, простого пастуха, який переміг велетня Голіафа  і став народним героєм. Він зображає оголеного Давида, який топче голову переможеного Голіафа.

Зв'язок з античною традицією простежується  й у кінному пам'ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі - “Строката  кішка” - прізвисько знаменитого й  удачливого ватажка найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в  одязі древньоримського імператора.

У живопису роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя - всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві Санта Марія  дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого  Петра і два біблійних сюжети - “Гріхопадіння” і “Вигнання з  раю”. У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше: анатомічно правильно зображено оголені  тіла, за допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в  природному русі, за допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Уперше ж Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема замовника - Філіппо Бранкаччі.

Великою своєрідністю відзначається творчість  Сандро Боттічеллі (1445-1510). Він часто  звертався до античної міфології, яка  нещодавно була під церковною  забороною. Його твори (“Весна”, “Народження  Венери”) пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він  вважається неперевершеним майстром лінії  як засобу виразності.

Високий Ренессанс

. Початок  XVI ст. був для Італії часом  економічного занепаду, політичної  кризи і початку іноземної  інтервенції. Однак саме в цей  період, всупереч роздробленості, яка  зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної  єдності, настає небачений розквіт  мистецтва. Цей період отримав  назву високе Відродження (або  високий Ренесанс), який вміщує  творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля,  Мікеланджело. Вже сучасники називали  їх божественними. Складається  самобутня венеціанська школа  живопису (Джорджоне, Тіціан).

Засновником нового етапу розвитку мистецтва  став Леонардо да Вінчі (1452-1519), найнезвичайніша  постать в історії світової культури. Він втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва  Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після  його смерті були видані під назвою “Книга про мистецтво”. Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою - цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого  за повітря і парашута, конструкція  баштового підйомного крану, гвинтового домкрату, роликового підшипника і  ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі  архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив  його більше кінцевого результату.

Вже в  молодості Леонардо да Вінчі прийшов  до думки про нерозривний зв'язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження  художників, які раніше стосувалися  правильного зовнішнього зображення людського тіла, він розповсюдив  на весь організм.

Вище  за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI ст. оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м'яка, з напівтонами, світлотінь.

Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу  у фресці “Тайна вечеря”, виконаній  на стіні трапезної домініканського  монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий  вияв сильних почуттів.

Найбільш  знаменита картина Леонардо да Вінчі  і, напевно, всього світового живопису - портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джоконда. “Джоконда” - принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав “життя душі”, заклавши таким чином основи психологічного портрета.

У мистецтві  високого Відродження центральне місце  остаточно зайняла людина. Образ  прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної  тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва.

Рафаель Санті (1483-1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька років у  Флоренції, багато чим зобов'язаний її мистецтву. Міркуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б.Р.Віппер пише: “Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело - могутніший, Джорджоне - мелодійніший, Тіціан - барвистіший, прекрасніший. Але  справа в тому, що у нього є  і велика сила інтелекту, і могутня  фантазія, і витонченість”. Геній  Рафаеля з'єднав, синтезував творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.

У творчості  Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена  з яких - “Сикстинська Мадонна”. Картина  була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченце. Згодом монастир змусили продати  картину правителеві Саксонії. У  кінці Другої світової війни разом  з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими  солдатами в покинутій каменоломні  і врятована.

Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI ст. найважливішим  центром мистецтва Італії, чому сприяла  політика папського двора. Велика частина  творчого життя Рафаеля пройшла  в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці - великі кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найбільш знамениті фрески Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах - алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска “Афінська школа” (апофеоз філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та Арістотеля - мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу - ідеалістичний і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.

Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, смерть перервала останню  його роботу - керівництво будівництвом храму Св. Петра в Римі.

Мікеланджело  Буонарроті (1475-1564) прожив довге і  трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він створив, - грандіозне і  за масштабом витворів, і за силою  образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу  людини. Мікеланджело став свідком  краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Вчився він в рідному місті - Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя “Давид”. Вазарі писав, що вона “забрала славу у  всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських”. Спеціальна комісія  найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьорії у Флоренції, що закріпило за нею  громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.

У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує  розписи Сикстинської капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок - 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети - створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це - гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники  визначали терміном, який українською  звучить як “грізна велич”.

Під час  повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медічі) і облоги міста  Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних споруд. 

Національні література і театр

Новою за формою і за змістом стає в  цей час і література, завдяки  своїм можливостям вона найповніше виразила свою епоху. Саме в епоху  Відродження з'являються національні  літератури (іншими словами - літературні  твори національними мовами).

Італійська  література. В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом - кінець XIII-початок XIV ст. - знаходиться творчість Данте Алігьєрі (1265-1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою “Комедію”, яку пізніше Бокаччо назвав “Божественною комедією”, ця назва й увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку: “Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки - середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв'язує дві культури, які на перший погляд розмежовує”. Книга написана народним тосканським наріччям, яке і легло в основу італійської літературної мови (Тоскана - область Італії, столиця якої - Флоренція). “Божественна комедія” багато в чому ще пов'язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких - вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини - “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій - римський поет і мислитель, а в рай - Беатріче, - прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі “Нове життя”.

Першими в повному розумінні гуманістами  в італійській культурі були Франческо  Петрарка і Джованні Бокаччо, які  разом з Данте є творцями італійської  літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських  гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим  знавцем мов, заснував науку, яка  отримала пізніше назву класичної  філології. Все життя займався пошуком  і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у  віках йому принесли не ці парадні  твори, а лірична поезія, яку сам  він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. “Книга пісень” відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313- 1375). Завдяки йому одним з провідних  жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його “Декамерон” (збірник з ста новел, звідки і  назва книги) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину  побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси  заборонених книг, “Декамерон”  відразу туди потрапив. Перу Бокаччо  належить перший в європейській літературі психологічний роман “Фьяметта”.  
 
 
 

Використана література

1. Горфункель А.Х. «Філософія епохи Відродження».
2. Гріненко Г.В. «Хрестоматія історії світової культури»
3. «Історія древнього Світу» У 3-х томах.
4. Парафійник Н.І, «Українська і зарубіжна культура»
5. Яртись А.В. «Лекцій з Історії світової та Вітчизняної культури»