Іконопис

На жаль, цю різницю  між поклонінням ідолам (що є, з  погляду християнства, дуже негативним і гріховним) і вшануванням ікон (що є фактором зміцнення віри в Бога) не хочуть зрозуміти деякі представники раціонального християнства, наприклад, дехто з протестантів. Постійно доводиться вислуховувати від них, що ікона розвиває ідолопоклонські тенденції у православних і греко-католицьких віруючих. Це йде, на нашу думку, не тільки від надто раціонального сприйняття євангельських істин, а й від неточного, не завжди духовного прочитання двохтисячної історії християнства. Крім того, деякі євангелісти-протестанти  часто забувають, що без історичних Церков — Православної й Католицької — не було б і протестантсько-реформаторського руху XVI століття, з якого всі вони виросли.

Ікони є постійним  супутником історії Церкви східного обряду (Православної) від самого початку її утворення й до сьогодні. Ми знаємо, що в VIII — IX століттях у Візантії велася війна проти ікон, коли, знищуючи ікони, убивали й тих, хто їх малював або зберігав у себе вдома (так зване іконоборство). І що ж? Іконоборці зазнали поразки, а ікономалювання збереглося й досягло небувалого розквіту. Другий приклад. У радянські часи, особливо в 30-ті роки, теж проходило іконоборство — цього разу більшовицьке,— але воно не спинило й не спроможне було спинити розвитку ікономалювання як мистецтва мистецтв і як літургійного атрибута кожного храму. Боротьба з іконами, як свідчать численні факти історії, безперспективна. Бо ікона зрослася з Церквою; лише ніколи не слід плутати ікону з оберегами й талісманами поганських вірувань багатобожжя.

Українське ікономалювання Пізнього Середньовіччя (XIII—XV ст.) переконливо свідчить про конструктивну роль ікони у зміцненні віри серед нашого народу, у вселенні оптимізму, упевненості людей, що чужоземне ярмо не вічне, воно минеться, і Бог врятує, збереже Україну та її народ. Виражальні засоби в іконі цього періоду стримані, лаконічні ⁵⁸. Ікона розрахована на тривале споглядальне сприйняття, сильну психологічну дію на глядача, пропаганду всього того в євангельському віровченні, що підтримує людину, виховує у неї силу волі й готовність до боротьби за християнські й національні ідеали. Українські малярі ікон у ці століття розширюють список образів, які вводяться в ікони. Поряд із мучениками південних країн перших віків християнства, малюються й українські мученики за віру (Борис та Гліб), князь Володимир і княгиня Ольга, засновники монашого житія в Києві Антоній і Теодосій Печерські. Але, безперечно, домінують образи Ісуса Христа й Богородиці. Через Богородичні образи, може, найповніше декларується стан народу, бажання покровительства Діви Марії, палке жадання, щоб її любов до Сина перейшла й на тих, хто молиться Ісусові. Шукання заступицтва Діви Марії — наскрізна тема українського ікони малювання середньовічної доби, яка визначає прій ритети Богородичної тематики й у наступні століття. Власне тому Богородична тематика ідентифікується із заступництвом перед Богом якраз у період монголо-татарських завоювань. Люди потребували та кого заступництва, де б надія виступала спільно з любов'ю.. Збереглися їх одиниці — і то тільки з Волині, яка завдяки своєму лісовому розташуванню дещо уникла розбою монголи татар (їхньою завойовницькою стихією був голий степ, лісів вони боялися). Порівняно недавно були віднайдені два шедеври волинського ікономалювання років монголо-татарського нашестя на нашу Батьків шину — це ікони типу матері-Одигітрії (Провідниці) з села Дорогобужа теперішньої Рівненської області і з міста Луцька.

Богородична ікона з  Луцької Покровської церкви (там  вона була віднайдена 1962 року й після  реставрації ідентифікована як старовинна ікона) правдоподібно змальована вже після того, як монголо-татари підкорили Київську Русь. Та нема сумніву, що Дорогобузька й Луцька ікони — це твори однієї школи малярства й більш-менш однієї історичної доби, можливо, чого самого XIII століття, лише мальовані в різні десятиліття. Проте психологічна тональність Луцької Одигітрії інша, ніж Дорогобузької,— вона сповнена більшим драматизмом і смутком: Богородиця, справді, на православних іконах Середньовіччя ніколи не є весела чи усміхнена, але від ступеня її засмученості можна вирахувати той чи інший громадянський (і особистий) настрій, який втілював маляр через вираз і почуття Богородиці.

Ікона Волинської Богородиці належить до так званих чудотворних. Майже всі чудотворні ікони в Україні — це ікони Богородичні. Чому? За традицією Церкви вважається, що чуда (тобто дивовижні й надприродні перетворення) здійснює тільки Бог-Отець, але Він діє через свого Сина Ісуса Христа, Святого Духа, а також через ангелів, архангелів і святих людей, першою серед яких є Мати Ісуса Христа, котра дала Йому земне тіло,— Марія. Отож, волею й силою Бога,

Марія є провідниця, і заступниця, і цілителька, і помічниця: вона —  чудотворний! Але першопричиною й джерелом цих чуд є тільки Бог, і лише Він один. Проте не всі Богородичні ікони є чудотворними, хоч молитовна поміч надходить від усіх. Чудотворні це ті, ні пі яких або через посередництво яких сталися великі н динні події: визволення міста чи краю від нападу ворога, котрий із невідомих причин знімав облогу і втікав раптове припинення пожежі; миттєве одужання каліки чи смертельно хворої людини; навіть воскресіння померлого.

В Україні с чудотворні Богородичні ікони загальнонаціонального значення, тобто їх визнають чудотворними віруючі українсько-візантійського обряду, де б вони не жили; таких ікон налічується близько двадцяти (Почаївська, Києво-Печерська з Антонієм і Теодосієм, Києво-Печерська Успенська, Корсунська, Вишгородська, Охтирська, Іллінська Чернігівська, Любецька, Єлецька, Куп'ятицька, Холмська, Домініканська, Переяялавська тощо). Набагато більше чудотворних ікон репонального, місцевого значення, до яких і належить Волинська (або Луцька). Приводом до оголошення ікони чудотворною міг бути випадок зцілення недужої о після щирої, сердечної молитви біля ікони; швидке припинення бурі, граду, посухи чи будь-якого іншого стихійного лиха; оновлення самої ікони без будь-якою втручання людини.

Змалювання Волинської ікони, як припускають, було приурочене до перенесення Волинської єпископської кафедри з Володимира-Волинського до Луцька. Це сталося за князювання Мстислава Даниловича, який також обрав Луцьк із його укріпленим замком за свою резиденцію (1289 р.). Монголо-татарам не вдалося встановити свого контролю над Галицько-Волинською землею, і це єдиний край України, який не плати завойовникам данини. Цю ласку Божу люди пов'язували з тим, що їхні настійні молитви були почуті Невдовзі після змалювання ікони й поміщення її в замковій церкві, Богородицю найменували покровителькою Волинської землі, а її ікону проголосили чудотворною.

Як і , Луцька тяжіє  своїм стилем до мистецтва Києва XI—XII століть, але має й свої місцеві риси: виразна об'ємність постаті та її видовженість, яка свідчить про певні навички маляра в монументальному мистецтві; похилість плечей, уміле поєднання тональних переходів у межах одного кольору з тонкими, наче графічними, лініями й штрихами; розвинене декоративне відчуття майстра.

Щодо загальних українських  рис Волинської ікони, то це, насамперед, теплота колориту. Кожний колір і відтінок відсвічують ніжністю й теплом: коричневий, помаранчевий, жовтий, білий із кремовим відтінком, навіть зелений. Декоративне вирішення просіє, без надмірних подрібнень прикрас, а в складках одягу переважають пасмовидні чи злегка зігнуті форми. Як і образи Київської Русі, Волинська ікона перейнята глибоким та складним почуттям, де поєднані смуток і любов, ніжність і вольовитість. Вона є однією з найбільш психологічних ікон у старому українському малярстві. Сила психологічного навіювання українських ікон криється в щирості, неприхованості гострих переживань, у поєднанні кількох, часто суперечливих і контрастних, почуттів.

Поряд зі Святою Трійцею  й Богородицею, українських майстрів ікони цієї доби цікавлять ті образи святих, які підходили до конкретної історичної ситуації. А ситуація була така, що народ прагнув вирватися з рук поневолювачів і просив заступництва й покарання гнобителів. Ідею заступництва втілював собою архієпископ Мір Лікійських чудотворець Микола, а ідею кари — святий Юрій, який убив списом зміянових функцій: і дому молитви, і осередку громадської діяльності на ниві служіння Богові. Ширше залучення народного мистецтва до церковного вжитку, у тому числі елементів народної різьби, вишиваних рушників, скатерок, виробів із благородних металів та коштовних каменів,— значно зблизило церкву й простий віруючий люд.

Від середини XIII до кінця XV століття Україна переживала дуже тяжкі часи. Будучи чимось значно більшим  за звичайну церковну річ, ікона в  цю добу відобразила драму народного життя, а також і віру народу в кращий прийдешній час. Розширення тематики іконного малярства, вибірковий характер складання корпусу святих, які мали зайняти місце в іконостасі (неприйняття нав'язуваних греками списків святих та поповнення списку українськими святими), формування високого «пірамідального» іконостаса, зміни в стилі малювання й іконографії — усе це надавало українській іконі неповторності, відрізняло її як рід візантійсько-балканських ікон, так і від ікон Новгорода, Суздаля, Владимира, Москви. У цю добу почався процес формування національного «обличчя» ікони. Дуже поширена думка, що ікона у своїй духовній  та естетичній суті надетнічна, наднаціональна. Це так - і не так! Адже все у Церкві є світовим, або, церковною мовою, вселенським; але обрядове вираження цієї всесвітності в кожного народу склалося своє. Бог не любить одноманітності, «єдиноначалія», яке веде до несвободи й тоталітарності: «Хваліть Бога в святині Його, хваліте Його на могутнім Його небозводі! Хваліте Його за чини могутні Його, хваліте Його за могутню величність Його! Хваліте Його звуком І трубним, хваліте Його на арфі та гуслах! Хваліте Його на бубні та танцем, хваліте Його на струнах та флейті! Хваліте Його на цимбалах дзвінких, хваліте Його на цимбалах гучних! Все, що дихає,— хай Господа хвалить! Алілуя!» (Псалом 150).

Відкинувши концепцію  сліпого наслідування чужих зразків, але визнаючи чинним у всій повноті  основоположне вчення Сьомого Вселенського Собору про іконовшанування, українські майстри малярства ще в добу Середньовіччя довели, що вони обстоюють розмаїтість національних форм ікономалярства, а не шовіністичні вигадки ревнителів «єдиноначалія».

Доба після монголо-татарського  завоювання України не була такою темною й похмурою, як її часто змальовуюсь. Стара князівська Русь-Україна впала, розвалилася після п'яти віків свого існування. Але це була багатоетнічна імперія з однією панівною народністю й численними (переважно неслов'янськими) етнічними меншинами: ці меншини (як це було у випадках з іншими імперіями) дуже спричинилися до занепаду Київської Русі. Проте вогнище державності не згасло після 1240 року. Монголи з татарами вже видихалися у своєму завойовницькому «марші» з глибин Азії і не змогли завоювати одне з найсильніших регіональних князівств Київської Русі-України — Галицько-Волинське, не змогли перейти Карпати і вдертися до країн Західне ї Європи. Стара Українська держава дуже зменшилася територіально, !але це пішло на деяку користь корінній народності: перед лицем страшної навали русичі-укранці консолідувалися, перестали думати про підкорення й утримання в послухові половців, печенігів, угро-фіннів та інших колишніх підданих Києва, а звернули пильну увагу на свої українські справи, , в тому числі (якщо не насамперед) на розвиток і плекання Церкви з її розгалуженою інфраструктурою — архітектурою храмів, малярством, переписуванням церковних книг та їх оздобленням, хоровим співом тощо.

Українське передвідродження більш-менш збігається з італійським передвідродженням у часових межах: у нас — це XIV—XV століття; в Італії — XIII—XIV (так звані «треченто» і «кватроченто»). Різниця в одне століття — цілком природна з огляду на різницю в культурних традиціях й у різному перебігові історичного процесу в обох країнах. Помітна також різниця й у характері змін у мистецтві від певного теологічного аскетизму до гуманізму: в Італії ці зміни радикальніші, часом просто революційні; в Україні — малі, поступові, ледве помітні в межах малих відрізків часу.

  Характерні особливості стилю бароко

Бароко – стиль в мистецтві кінця 16 – середини 18 ст. Виявився в архітектурі, живопису, літературі та музиці Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його варіантів. Специфічно риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва – архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури. Прийшовши на зміну художній культурі Відродження і маньєризму, бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилося в синтезі мистецтв, у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів.

Для бароко характерні урочистість  і вражаючі ефекти, динамічність композиції й декоративна пишність. В архітектурі це виявилось у примхливих планах, великих контрастах об’ємів, перевантажених скульптурних оздобах, світлотіньових і кольорових ефектах. Живопис і скульптура бароко відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення.

Набілиш парадну форму  барокового малярства становлять розписи  іконостасу – неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

                            Використана література

1. Волинська ікона ХVІ – ХVІІІ ст.: Каталог та альбом під редакцією Сергія Кота. – Київ-Луцьк: Спадщина, 1998. – 104 с.
2. Горовий А. Перший іконописець Київської Русі – Аліпій. – К.: Наш час, 2008. – 140 с. – (Невідома Україна).
3. Макаров А. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с.
4. Мастера иконописи и фрески / Автор-сост. К.А. Ляхова. – М.: Вече, 2003. – 288 с.
5. Українська ікона ХV–ХVІІ ст. – Львів, 1994. – 48 с.
6. Українське бароко та європейський контекст. – К.: Наук. думка, 1991.
7. Софія Київська: Державний архітектурно-історичний заповідник: Альбом. – К.: Мистецтво, 1971. – 321 с.
8. Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ століть. –К.: Либідь, 440 с., іл.
9. Чудотворна ікона Холмської Богородиці: Повернення з небуття. – Луцьк: Ініціал, 2003. – 36 с.: іл.