Іконопис

                                     План

1.Історія Української  ікони

2. Українська ікона візантійського стилю

3. Характерні особливості стилю бароко

4. Українська ікона ХІХ ст.

Історія Української ікони

Київська Русь-Україна  запозичила як техніку, так і стиль, та й навіть самих іконографів-мозаїцистів з Царгороду або з підлеглих йому шкіл іконографії. Зберігаючи традицію візантійської іконографії, Русь-Україна все ж таки незабаром виробила свій стиль, свою версію загальнодомінуючої візантійської традиції. Тут переважає дещо лагідніша інтерпретація лиць, світліший, легкий колорит та майстерне накладання золота на тло ікон, ареоли та прикраси риз, особливо Ісуса Христа та Богородиці. Ця техніка називається асист, коли делікатні прошари золота накладаються на ризи.

Велику увагу тут звертали "на поступове накладання прозорих шарів  кольорів та їх делікатне злиття - техніка "плаву". При цьому не відкидалися  рішучі лінії традиційних композицій. Найславніший іконограф доби Київської  Русі-України - Алімпій, монах Києво-Печерської Лаври, який творив наприкінці XI - на початку XII ст. Літописець Нестор подає, що він вчився у греків, а відтак став самостійним та оригінальним іконографом. Йому приписують авторство розпису найбільшої частини Собору Успення Богородиці в Печерській лаврі. Київська школа виховала ще багато інших, анонімних, іконографів, які створили численні шедеври в самому

Богородиця  Провiдниця. Київ. ХIХ ст.           Києві та інших осередках Київської Русі. Іконописці з усієї Київської держави навчалися й "стажувалися" у столиці, а також запрошували майстрів до себе.

Деякі характерні для  Київської школи іконографічні  техніки, як, наприклад, сплав та асист, Теофан Грек та Андрій Рубльов підняли  до вершинного рівня. Вони зуміли витворити  нову гармонію кольорів та передати з її допомогою почуття миру й радості. Інші відомі центри розвинулися згодом і ввели дещо нове в традиційну іконографію. Тут можна згадати такі школи: Московську, Ярославську, Псковську, Тверську та інші.

Вертаючись до іконографії  Русі-України, треба сказати, що від XIII до середини XVII ст. ініціативу перебрали Галичина й Волинь. Це сталося внаслідок історичного лихоліття: татаро-монгольських нападів на східну й центральну Україну. Церковне життя потерпіло від многих ударів орд, отже, й іконографія на великій Україні або перестала існувати, або була дуже обмежена.

Західна Україна прийняла традиції від Київської школи  й розвинула їх. Згодом у галицькій  іконі з'явилися своєрідні особливості. Завдяки великому числу екземплярів, які збереглися до наших часів, та їх високій якості, галицька ікона займає ключове місце в українській іконографії.

Іконографія Закарпаття, Словаччини та Лемківщини - дуже цікаве церковно-історичне явище, яке розвинулося  головно в XV-XVII ст. У той час  меценати спонсорували ренесансову течію і давали гроші на оздоблення великих церков. Натомість менші церкви, які не могли спромогтися на дорогих майстрів, наймали галицьких мандрівних іконописців. Головним центром у той час був Перемишль.

Ця течія витворила  свій наївний, оригінальний стиль - щирий, безпосередній, свіжий. Ця іконографія була дуже поширена, і сьогодні вважається високим проявом оригінальної інтерпретації східно-візантійської традиції. У центральній Україні в ХVІІ-ХVІII ст. в українську іконографію ввійшло впливове по всій Європі бароко. Найсильніший поштовх для розвитку це "козацьке бароко" отримало за Івана Мазепи. Реалістичний стиль цієї течії увійшов так сильно, що візантійська іконографія була до великої міри замінена натуралізмом західного стилю. Подібні тенденції з'явилися, зрештою, у всій Східній Європі. В різних країнах східного обряду були не тільки прояви західного релігійного натуралізму - прийшло його повне панування. Греція, Україна, Румунія, Болгарія, Росія й інші сприйняли цей культурний вплив і піддалися йому.

За цим періодом слідували  й інші мистецькі хвилі, які впливали на іконографію. Деякі з них можуть нам сьогодні здаватися дивними, але слід пам'ятати, що духовне й  культурне життя того часу диктувало  ці зміни. Як би не було, історію ми не можемо змінити. Мусимо визнавати те, що було, подобається нам воно, чи ні.

Іконографія в Україні, як і в інших східно-європейських країнах, сьогодні відновлюється. Ведуться історичні дослідження в цій  галузі. Існує сильна тенденція до відновлення корінних традиції Київської Русі-України, і це відноситься не тільки до іконографії, але й до християнської духовності взагалі. Слід ще коротко застановитися над різницею між східним і західним мистецтвом. Десь до ХІ-ХІІ ст. східне і західне мистецтво мали багато спільного. Однак згодом на Заході витворилася цілком відмінна концепція завдання релігійного мистецтва. Цей процес був започаткований ще в IX ст., за часів Карла Великого. Західна думка зосередилася на двох аспектах церковного мистецтва. Згідно з західним богослов'ям, воно має, по-перше, служити повчанням для вірних, особливо неграмотних, а по-друге, показати природну людину, яка прагне Бога.

Східна думка повністю поділяє першу засаду, хоч не наголошує  на цьому так сильно, як Захід. Щодо другої, то східне богослов'я дотримується цілком іншої засади. На Сході святих зображають не як природну людину, а, наскільки це можливо земними засобами, - людину переображену, таку, якою вона є в Божій присутності. Для об'єктивного порівняння найкраще, мабуть, звернутись до думки відомого західного дослідника іконографії та церковного мистецтва Еґона Сендлера: "Західне релігійне мистецтво, безперечно, посідає догматичний зміст і є вкоріненим у Святому Письмі та Переданні. Однак у своїх формах і техніках воно великою мірою залежить від мистецтва тої чи іншої доби. Натомість східне мистецтво вимагає, щоб митець у своїй інтерпретації якоїсь теми стисло придержувався богословського змісту Передання. Це Передання є і точне, й багате. З цієї причини форми, які створило візантійське мистецтво, завжди мотивовані візією віри - більшою мірою, ніж ті, що створені західною традицією".

Отже, західне релігійне  мистецтво часто йде в ногу з течією даної доби. До деякої міри це робить його цікавим та сучасним. Однак, коли часи міняються, тоді модерне стає вже немодерне, і треба знову його переробляти. Східна іконографія має завдання свідчити незмінній правді Христовій. Як Святе Письмо є незмінне, але завжди свіже й актуальне, так само й іконографія. Є різні переклади Святого Письма, але суть - та сама. Подібно з іконографією: створюються різні версії та стилі, але суть одна й та сама. Бо ж іконографія - це віра в кольорах.

                    Українська ікона візантійського стилю

                      (пізнє середньовіччя, XIV-XV століття)

Катастрофа сталася несподівано. Для такої великої держави, як Київська Русь, існуюча в ній династична система передачі та поділу монархічної влади не була відпрацьована в деталях, не регламентувалася конституцією й виборними органами. Через те, що всі діти великих князів київських успадковували право на престол, постійно виникали конфлікти й протистояння. Справді, малі князівства, керовані князями-родичами, завжди мали якісь претензії одне до одного, а понад усе — до столиці Києва. Більш того, удільні князі готові були вступати в союзи з чужинцями, щоб поборювати родичів. Брати, дядьки, племінники, котрі управляли землями, ворогували між собою й цим підривали єдність держави. Найнаочніший приклад «поганої овечки в отарі» подав один із таких князьків, Андрій Боголюбський, що правив далеко на Півночі, у Суздалі. Задумавши війну проти Києва, він 1169 року прийшов із військом, пограбував місто, спалив у ньому кращі будинки й вирішив перенести столицю держави аж у Владимир-на-Клязьмі. Східні азійські племена половців, печенігів, хазар, татар, які жили переважно за рахунок грабунків, тільки й чекали внутрішньої розрухи держави, щоб нападати на її околиці, відбираючи в людей їхній пожиток⁵³. Така трагічна ситуація майстерно описана в «Слові про полк Ігорів» — відомому епічно-драматичному творі України XII століття.

У першій половині й середині XIII століття з глибини Азії в Європу прикочували великі полчища монголів. їхньою метою було завоювати й  пограбувати всю Європу. Узявши в союзники татар та інші васальні племена, монголи опрацювали план завоювання Київської Русі частинами, бо добре знали про чвари між удільними князями держави. Легкої перемоги монголи не здобули; отож страшними були їхні знущання в завойованих князівствах. Захоплення монголами Києва 1240 року, зруйнування його святинь (зокрема Десятинної церкви); винищення населення — такою стала плата за братоненависницьку політику князів. Як централізована держава Київська Русь у середині XIII століття перестала існувати, хоч деякі вогнища державного життя зберігалися на західних теренах.

Південні землі Київської  Русі по обох берегах Дніпра традиційно називалися Україною, тобто центральною, головною територією держави: «у краї» означає в центрі, тобто біля столиці, а ще й у центрі Європи — між Сходом і Заходом. Дехто тлумачить її назву як земля скраю — окраїна, периферія. Але таке тлумачення не відповідає ні геополітичному, ні історико-культурному місцю України: вона розташована в центрі Європейського континенту, оточена країнами и народами, щодо яких ніколи не була й не є «крайньою землею». З XII століття назва «Україна» вживається поряд із назвою «Русь»,— і це зафіксовано в Іпатіївському літопису за 1187 рік.

Після навали монголо-татар  посилюється відцентр овість і локалізація суспільного й культурного життя частини земель колишньої Київської Русі. Північні землі відособлювалися навколо кількох укріплених містечок із їхніми фортецями-кремлями; серед них пізніше виділяється Москва, заснована у ХІІ столітті, давши згодом назву однойменному князівств. На північному заході об'єднуються різні поліські слов'янські племена, творячи Білу Русь. Південні землі — центр Київської Русі — продовжують тяжіти до Києва, який утратив державницьку притягальну силу, однак завдяки своїм святиням лишився духовною столицею всіх земель розореної держави.                            

Як же позначилися  ці тяжкі переміни! на стані ікономалювання? Що сталося з українською іконою в останній і безрадісний період Середньовіччя? Пам'яток іконного мистецтва від XIII—XV століть збереглося так мало, що будь-яка відповідь на ці запитання не буде повною. Проте ікони того часу дають змогу дізнатися дуже багато й про стан Української Церкви, і про посилення віри, і про стильові пошуки українських мистців. Доба від XIII до кінця XV століття — це завершальний етап Середніх віків, які тривали понад тисячу років (від V ст. н. е.), прийшовши на зміну Стародавньому, або Античному, світові. На період Пізнього Середньовіччя припадає величезне випробування українському народові, коли після розвалу своєї держави — Київської Русі — він опинився в становищі підкореного й переможеного народу, а саме його існування виявилося під загрозою. Героїчна боротьба зі нападниками з Азії, опір спробам колонізувати Україну Литовським князівством; Польським королівством, Московським царством і Туреччиною, і а також  християнська віра уберегли український

 народ від зникнення  зі сцени світової історії,  від підкорення його сильнішими й агресивнішими сусідами.

Скільки було критичних  моментів в історії України, коли вирішувалося корінне питання: бути чи не і бути Україні? Від самого XIII століття й аж до сьогодні їх можна налічити десятки. Найчастіше ситуація складалася не на користь України. Однак вона рятувалася від небезпек,  вороги ж мусили  відступитися від неї.

Усе це має пряме відношення до історії української ікони, бо те дивовижне мистецтво, наче рецептор, зафіксувало різні стани й почуванні українських людей упродовж історії. Ікона — духовний образ э-творчий літопис України. У ній події відображені не прямо, не оповідально, як, скажімо, у «Повісті минулих літ» Нестора Літописця, а метафорично, символічно. І все ж було б спрощенням зводити роль ікони тільки до символічної фіксації подій історії. Бо ікона як один із найголовніших атрибутів храмового мистецтва також допомагала християнам зберегти надію,        вистояти в часи лихоліть, не відступитися від «віри батьків; Великою помилкою іконознавства було і є розглядати ікону лише як високе мистецтво з відповідною І гармонією кольорів, чудовою ритмікою форм, співвідношеннями ліній і площин. Усе це важливо, але зводити значення ікони тільки до певних естетичних моментів і до формальних ознак, як це робили іконознавці сумної доби «радянського мистецтвознавства» - то фальсифікувати ікону, знецінювати її основну суть.

І коли ми тепер звернемо свій погляд до нечисленних збережених донині українських ікон XIII— XV століть, то побачимо, що вони були духовним виразником стану нашого народу ще більшою мірою, ніж до монголо-татарського нашестя, коли була своя держава, а людність перебувала під захистом військових дружин великого київського князя. Але після 1240 року захищати народ не було кому. Давно помічено в історії, що коли людина або цілий народ потрапляє у вкрай критичну ситуацію, і нема вже на кого сподіватися,— то зростає віра в Бога, підноситеся в масах духовність. У XIII—XV століттях українська людність якраз і переживала такі тяжкі обставини. Тому наші пам'ятки культури фіксують особливо ревне уповання на Бога, посилення релігійності різних верств народу. Від цієї доби ми майже не маємо якогось світського мистецтва — все пронизане християнською релігійністю, прославленням Бога за збережене життя, молитвою про допомогу и боротьбі з нещастями.

Уже не будуються такі великі храми, як ті, що постали в Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському в перші віки християнства на нашій землі. Зате зводяться невеликі, але добро укріплені храми по всій Україні, щоб у них можна було захищатися, коли нападе ворог. Виникають також рі «ні осередки ікономалювання, майстри яких орієнтуються на давнє мистецтво Києва, вносячи також багато місцевих елементів. Ікони, намальовані в цих осередках, зокрема в монастирях, вражають своею монументальністю, суворістю, що відповідало тій добі.

В іконі зміцнюється ідея своєрідної захисної сили — містичного оберігача від небезпеки Але уповання на цю силу ікони нічого спільного не має з функцією оберег і талісманів, котрі були поширені в Київській Русі дохристиянського періоду. Надія на захист ікони — це євангельська надія, надія на єдиного, всемогутньою, триіпостасного Бога, який через свого Сина Ісуса Христа, Святого Духа, Пречисту Богоматір Марію й усіх святих, які звичайно зображалися на іконах, наочно впливала на психологічний стан віруючих. Обереги й талісмани — це поклоніння ідолам; ікони — це духовне поклоніння Богові через намальовані в особливий спосіб образи, пов'язані з дійсними першообразами християнства.