Фольклор,як форма існування – духовної культури

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ  ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

Київський національний університет культури і мистецтв

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

На тему: «Фольклор,як форма існування – духовної культури»

 

 

 

Роботу виконала:

студентка 4-го курсу

групи ТФ - 131

Венгер В.В.

 

 

 

 

м. Київ

2013 р.             

 

Зміст

1. Походження  поняття фольклор та приналежність  до духовної культури

2. Прояв національного  характеру у фольклорі

3. Зв'язок фольклору  з іншими формами духовної  культури

4. Жанрове багатство  фольклорних творів

5. Особливості  фольклору різних регіонів України

6. Особливості  розвитку фольклорної традиції  Рівненського краю: характерні риси, жанрово-видова проблематика

7. Розвиток та  репрезентаця фольклору в умовах  сьогодення

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Походження поняття фольклор та приналежність до духовної культури

Термін „фольклор" походить від англійського folk - рід, народ, lore - знання, що разом означають  „народна мудрість, народознавство". Одним із перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон, надрукувавши у часописі "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore". В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших почав використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшов загальноприйнятого визначення.

Поряд із вищенаведеним  терміном співіснують і такі: народна  словесність, народна поетична творчість, уснопоетична творчість. Головна функція  фольклору - це задоволення природної  потреби у самовираженні й  спілкуванні.

Серед основних ознак слід виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам'яті, з допомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи. Текст народної поезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як нова форма, тобто усне „текст-слово" було варіативним. Кожний твір був колективним - це означало, що кожен слухач мав можливість додати до чужого своє, тобто його автором була колективна мовна особистість у певному фольклорному соціумі [10, 21].

Фольклорний текст  був імпровізійним, виконавець не просто відтворював текст, але й був  співавтором прочитаного, проспіваного (це характерна ознака казок, легенд, частівок, бувальщин, коломийок). Однією з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього світу героїв через „прихований психологізм", тобто через дії і взаємини персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо. Саме на основі типізації виникають і т. зв. психологічні фольклорні символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні. У цих жанрах наявне відображення психологічного переживання горя (голосіння), і психологічної індивідуалізації героя (думи), і драматизму ситуації (балада). Психологізм жанру допомагає передати фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання („милий голубе мій", „серце моє") тощо.

Фольклор перебуває  у тісному зв'язку з обрядами, традиціями. Весільні пісні супроводжують  весільний обряд, голосіння - поховальний, жнивні - жниварський тощо. Сьогодення коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Сприяють цьому процесу і засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто відображає співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного, традиційного і новітнього, але неодмінною умовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за законами усної традиції.

Фольклор - цінний матеріал як у моральному, так і  в розумовому та естетичному розвитку покоління незалежної України. В той же час доля фольклору у ХХІ столітті дедалі більше фіксується як занепадаючий „фольк-арт" (В. Погребенник) [10, 22].

2. Прояв національного характеру  у фольклорі

У фольклорі  виражені етичний та естетичний ідеали народу, найважливіші принципи народної педагогіки. Народна творчість є важливою також для вивчення ментальності її носіїв. Як складова слов'янської словесності, український фольклор містить чимало спільного з усною народною творчістю неслов'янських народів - фінів, литовців, румунів.

Однак, за свідченням науковців, найбагатший фольклор - все  ж український, сформований на трипільській культурі у 6-4 ст. до н.е.; українці „одарені з природи великими музикальними здібностями і поетичним талантом, мають у порівнянні з іншими східнослов'янськими народами найбагатшу, найбільш розвинену народну поезію" [10, 25].

До позитивних національних рис українців дослідники відносять працьовитість, гостинність, тяжіння до освіти, статичність у  сімейних стосунках, прагнення до духовного  життя, повагу до дорослих, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалежності.

Серед негативних рис національного характеру  українців відзначають взаємне  нерозуміння, схильність до анархізму, невизначеність, імпульсивність, індивідуалізм.

Тому для  образу українського народу у фольклорі характерна недостатня соціальна активність, відсутність згуртованості, що інколи приводить до втрати національної ідентичності, розвитку комплексу „малоросійства" [5, 103].

3. Зв'язок фольклору з іншими  формами духовної культури

Етнографія  вважається джерельною базою вивчення народної творчості. Відчутний зв'язок фольклору із релігієзнавством, філософією, оскільки в народнопоетичній творчості  зафіксовані давні релігійні  вірування, спроби трактування філософських категорій. Фольклор взаємопов'язаний з літературою. Характер літературно-фольклорних взаємин змінюється залежно від епохи, історико-суспільних факторів, стану розвитку художньої культури народу, літературної мови, творчої індивідуальності письменника, змістового спрямування художнього твору тощо. Між фольклором і літературою існують певні відмінності, зокрема у змалюванні героїв. Якщо література "намагається" індивідуалізувати персонажа, його мову, то фольклор - типізує і героя, і його спілкування з навколишнім світом.

Відомо, що І. Франко одним із перших через українську пісню звернувся до поєднання літературних і народнопісенних принципів віршування. В. Стефаник побудував соціально-побутову проблематику новелістики на основі принципів функціонування балади, хроніки, рекрутсько-жовнірських пісень тощо. Саме поетика української пісні „допомогла" йому стати неперевершеним майстром психологічної драми. М. Черемшині знання функцій коломийкового фольклору сприяло у створенні тональності оповідності, що притаманна творам письменника [5, 113].

З'явилася низка  досліджень вчених про зв'язок української  літератури з фольклором (М. Грицюта  „Михайло Коцюбинський і народна  творчість", О. Дей „Іван Франко і народна творчість" та багато ін).

Логічним є  зв'язок фольклору з музикознавством, етномузикознавством або музичною етнографією. Етномузикознавство вивчає "народну музику" або "народну музичну культуру" (О.І. Іваницький).

Досить тісно  пов'язаний фольклор з мовознавством, стилістикою, діалектологією, останнім часом популярності набувають лінгвофольклористичні дослідження.

Український фольклор тісно пов'язаний з українською  етнопедагогікою (кожен жанр містить  значний виховний потенціал), етнопсихологією (у фольклорних творах показано стан героя, його емоції, почуття тощо). Фольклорні пам'ятки опрацьовують у мовознавчих курсах: при вивченні історії літературної мови, стилістики, лінгвістичної поетики, порівняльно-історичному дослідженні мов тощо. Вивчення усної народної творчості - це шлях до пізнання минулого, сучасного й майбутнього нашого народу. Опанування фольклорної спадщини українського народу сприятиме вдосконаленню процесу міжкультурного спілкування з іншими народами.

4. Жанрове багатство фольклорних  творів

Фольклор - цілісна  й відкрита жанрова система. Пізнати  його особливий світ можна, осягнувши єдність, взаємозв'язок образів, мотивів, сюжетів, тобто всіх частин цієї цілісної системи. Така система дає можливість людині зрозуміти довколишній світ, орієнтуватися в ньому, про що свідчать збережені традиції родинної і календарної обрядовості та записи фольклорних творів [18, 263].

Дослідники  зазначають, що фольклорний жанр - це сукупність творів, об'єднаних спільністю поетичної системи, побутового призначення, форм виконання і музичної форми. Існує і таке визначення: це тип  словесної (часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та пов'язаної з повторенням певних змістових елементів.

Проблема жанру  пов'язана з проблемою „виконавець - слухацька аудиторія" (у літературознавстві: письменник - читач). Фольклорні жанри  живуть не ізольовано, а розвиваються в тісних взаємозв'язках. Найпоширеніші в світі і водночас спільні жанри - це міф, обрядова пісня, казка, прислів'я. Існують різні класифікації фольклорного матеріалу. В основу існуючих класифікацій покладено різноманітні критерії і аспекти: вербальний, етнографічний, музикологічний, хореографічний, регіональний тощо.

Найбільшу поширеність  здобула жанрова класифікація, тобто  поділ фольклорного матеріалу на обрядовий і позаобрядовий. В  усній народній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва: лірика, епос, драма.

Фольклор поділяється  на поетичний, прозовий, драматизований. Прозовий фольклор представлений казками, небилицями, легендами, переказами, билинами, оповідками, оповіданнями. До поетичної  народної творчості належать: пісні, голосіння, думи, билини, приказки, примовки, прислів'я, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афоризми, тобто пареміографічні жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища, суспільних і родових відносин. Пісні, наприклад, класифікуються таким чином: трудові, колядки, щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні та ін.

До епічного жанру належать: думи, балади, історичні  пісні. Кожному фольклорному жанру  властиві певні ознаки. Зокрема в думах, історичних, соціально-побутових піснях наявне соціальне, громадське звучання.

Ліричні пісні  про кохання і балади характеризуються емоційними особливостями. Герой у  ліричних піснях, як правило, знаходиться  поза планом розповіді, наявний монолог-розповідь. Дія відбувається або в даний момент, або в минулому, або ж іде мова про майбутнє героя. Натомість у думах, історичних піснях, баладах, солдатських, рекрутських, наймитських піснях найчастіше маємо поєднання кількох часових планів. Це дозволяє показати еволюцію подій, настроїв і переживань героїв [18, 269].

Для народнопісенних  жанрів характерні силабічні групи (коліна) із 3 - 4 складів з одним  наголосом та силабічні групи (коліна) із більшою кількістю складів  і двома основними наголосами. Наприклад, коломийковий ритм складається із двох чотирискладових і одного шестискладового колін, які повторюються двічі. Для фольклорних жанрів може бути характерне народнопісенне римування, тобто розташування рим у певному порядку: перехресному - абаб, суміжному - аабб, кільцевому - абба, трапляється внутрішнє римування.

5. Особливості фольклору різних  регіонів України

Кожний регіон України відзначається своєрідними  природно-географічними умовами, неповторним  етнічним автопортретом. Фольклор, як правило, виявляється у вигляді "фольклорних діалектів" (Ю. Ледняк), тобто має регіональну специфіку. Регіоном називають соціальний та географічний простір, в якому відбувається соціалізація людини, формування, збереження та трансляція норм життя. На вивчення місцевої народнопоетичної традиції спрямована праця Р. Кирчіва, котрий досліджує визначальні прикмети загальнонаціональної спільності і цілісності українського фольклору та його регіональні, локальні риси, особливості міжетнічних взаємозв'язків і взаємовпливів, роботи фольклористів Поділля (C. Стельмащук, О. Смоляк, П. Медведик, Р. Крамар), Полісся і Волині (О. Ошуркевич, C. Шевчук, В. Давидюк, Л. Семенюк), Буковини (О. Роменець, Г. Сінченко, А. Яківчук).

Ґрунтовні дослідження  з уснонароднопоетичної творчості окремих реґіонів України виконані О. Деєм, Г. Дем'яном, І. Березовським, C. Мишаничем, C. Грицем, Л. Орел, М. Пазяк, Н. Шумадою, І. Мацієвським, М. Дмитренком, В. Погребенником, О. Правдюком та ін. Упродовж ХХ ст. фольклористам-ентузіастам вдалося записати значну кількість народних пісень, прозових творів усної народної творчості [1, 55].

Важливе завдання сьогодення - зберегти ці фольклорні надбання. З цією метою „Арт Екзистенція", Українська експериментальна лабораторія  фольклору, Мистецьке агентство „Арт Велес" та Українсько-британське спільне підприємство „Комора" започаткувало проект „Моя Україна. Берви". На сьогодні в рамках проекту видано 5 компакт-дисків з унікальними записами у виконанні автентичних фольклорних колективів.

6. Особливості розвитку фольклорної традиції Рівненського краю: характерні риси, жанрово-видова проблематика

Дослідження українського фольклору останніх років гостро відчуває нестачу регіональних студій. На науковій доцільності таких досліджень ще в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. наголошували М. Драгоманов, І. Франко, В. Гнатюк, аргументуючи тим, що фольклористичне вивчення усіх районів України створює ґрунт для усвідомлення загальнонаціонального. Не змінилася докорінно ця ситуація й на нинішній час. Розуміння усього комплексу української етнокультурної традиції вимагає ґрунтовного пізнання регіональних і локальних складових національного фольклору. Тим часом нестача регіональних досліджень все ще гальмує цей процес.

Досліджуваний регіон, у фольклорній традиції якого  законсервувалося чимало архаїчних явищ, віддавна привертав увагу дослідників. Утім календарно-обрядовий фольклор, як важлива складова духовної культури, в науковій літератури не отримав належного теоретичного осмислення. У ХІХ ст. українські, російські та польські дослідники більше уваги приділяли фіксації непересічних зразків пісенності або ж зосереджувались на етнографічному студіюванні Західного Полісся. У цей період вивчення календарно-обрядового фольклору відбувалося принагідно, а відтак досить поверхово. І лише в кінці ХІХ - на початок ХХ ст., а особливо в другій його половині починають з'являтися більш ґрунтовні дослідження календарно-обрядової поезії Західного Полісся. Цей інтерес ще більше посилюється під кінець ХХ - на початок ХХІ ст. Напрацювання цього періоду створили сприятливі передумови для комплексного вивчення календарної пісенності Західного Полісся [1, 56].

Весняно-літній цикл народного календаря.

Фольклор весняно-літнього циклу на Західному Поліссі до цього часу зберігає чимало специфічних  характеристик. З-поміж таких - збереження архаїчного календарного синкретизму весняних та літніх пісень; чітко виражена міжжанрова дифузія текстів (веснянки - постові пісні; постові - петрівчані; веснянки - рогульки - купальські - петрівчані; петрівчані - ягідні та под); пантеїстичне обожнювання явищ природи (для прикладу, збереження у змісті окремих весняних пісень архаїчного уявлення про Зиму як про хтонічну істоту); відтворення у змісті ранньовесняного комплексу (подібно як і в літньому) елементів офірування; присутність у змісті весняно-літніх обрядодій та фольклорі цього періоду реалій волочебного обряду (хоча назва „волочебні пісні" на Західному Поліссі на даний момент відсутня, схоже, її витіснила новіша - „постові пісні", основним змістом яких так само, як і волочебних, є тема сирітства та мандрів через Дунай).