Фольклор

Подекуди (Полтавщина, Слобожанщина) заручини звали ще малим  весіллям, наголошуючи цим самим  на його важливій обрядовій сутності. Від сватання до заручин проходив певний проміжок часу, коли можна було належно зважити всі "за" і "проти", прийняти остаточне рішення. На заручинах  відбувалося обрядове з'єднання  рук молодих на хлібі, зерні, батьківське  благословення. На Полтавщині, Черкащині  саме на заручинах, а не на сватанні відбувалося обнародування і  пов'язування старостів рушниками. В заручинах уже брали участь бояри і дружки, співали обрядові пісні, грали музики, в окремих  місцевостях (Волинь, центральна Львівщина, Покуття) їх обов'язковим елементом  був ритуальний танець батьків і  родичів наречених, "затанцьовування  весілля" з хлібом.

Традиційне весілля  тривало в Україні декілька днів, у деяких місцевостях — цілий  тиждень. Здебільшого весілля починали в п'ятницю (бо п'ятниця — початниця). Весільне дійство складалося з низки  обрядових актів, що відбувалися  послідовно і в супроводі відповідних  обрядових пісень, ритуалів: випікання  короваю, сплітання вінка, запрошення на весілля, благословення, вінчання, посад, пов'язування молодої, переїзд молодої  в дім чоловіка. Так, у Карпатах і Прикарпатті в розвинутішому  вигляді виступав обряд вінкоплетіння, з нього і починалося весілля. Цей обряд містив урочистий вихід  дружок або свах у городчик або  до лісу за барвінком (подекуди з музикою), благословення матері чи старости на виплітання вінків для молодої і  молодого, участь у вінкоплетіннях жінок, щасливих у сімейному житті. Важливе місце вінкоплетіння  у весільному обряді засвідчене і  обширними циклами відповідних  обрядових пісень — ладканок чи так званих барвінкових — на Гуцульщині та Покутті.

До передшлюбної групи весільних обрядів належали запросини на весілля, прибирання весільного деревця — гільця, обмін подарунками  між молодим і молодою та молодіжний вечір (дівич-вечір).

В більшості  місцевостей України після запросин на весілля прикрашали весільне деревце (локальні назви: гільце, вільце, райське  деревце, різка, сосонка, дідування). Воно символізувало створення нової сім'ї, появу нового сімейного "древа", тому повинно було виглядати якнайпривабливіше. Виготовленням гільця розпочиналася частина весільного дійства, яка в різних місцевостях України більш чи менш виразно визначалася як обрядове прощання молодих з дівуванням і парубоцтвом, з неодруженими товаришами і безпосередня підготовка до переходу в новий статус. Найпоширеніша назва цієї частини весілля — дівич-вечір. Залежно від домінування певних дій вона мала й інші локальні назви: молодечий вечір, головиця, дружбини, чоботоносини, заграванки та ін.

Дівич-вечір  відбувався водночас у молодого і  молодої або лише в молодої, але  з обов'язковою участю молодого з  боярами. Він охоплював обрядове розплітання коси молодої на хлібній  діжі, на подушці чи на стільці, покритому  кожухом вовною догори, одягання вінка  на голову молодої, частування за столом дружок і боярів, обмін подарунками  між молодими: молодий з боярами  приносив дівчині чоботи (звідси і  назва чоботоносини) і хустку (чи намітку), а молода обдаровувала його шлюбною сорочкою (вишиваною) або  весільною хустиною. Подекуди обмін  подарунками виконувався через "післанців", "послів".

Після вінчання відбувалися виряди нареченої до дому чоловіка з підготовкою скрині-посагу, "продаванням" молодому подушок, прощанням нареченої з рідною оселею, батьком-матір'ю, братами-сестрами — зі своїм родом. Проводи і переїзд до чоловіка відбувалися здебільшого пізно ввечері головного весільного дня — вінчання (в суботу або в неділю).

Зустріч невістки в домі молодого відбувалася з  відповідними церемоніями. В окремих  місцевостях її переводили через  вогонь, а у Карпатах, наприклад, свекруха у вивернутому кожусі переводила через поріг, тримаючи за пояс або  руку, обгорнуту хустиною, та ін. Після  привітання, вручення подарунків від  нареченої і частування молодих  відводили на шлюбну постіль, яку  стелили переважно в коморі на необмолочених снопах жита, пшениці  або вівса. В узголов'ї постелі  клали спеціальний весільний  хліб (лежень, стульник, пара, короваєць, тещин пиріг та ін.).

3.Поховальна  обрядовість

У ньому виділяються  три цикли: перший пов'язаний з актом  смерті; другий — з похоронами; третій — післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні.

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося  наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися  не лише на основі стану здоров'я  людини, а й різних прикмет, що начебто  віщували її: виття собаки, крик курки  півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін. Людина, котра помирала, повинна  була попрощатися з рідними, близькими, знайомими, попросити вибачення  за вчинені кривди й образи, а  також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то, згідно зі звичаєм, він "мав зробити лад" між  дітьми, тобто при свідках сказати  або письмово оформити, "що кому належиться" — скласти заповіт, завіщання, якщо це не було зроблено раніше.

Смерть трактувалася як розлучення душі з тілом. За поширеними уявленнями, душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя  коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть ("яке  життя, така й смерть"). Недоброю вважалася  і раптова, "нагла" смерть, коли людина не встигла належно до цього  приготуватися. У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба  було розв'язати вузли, розстебнути  ґудзики. При помираючому не годилося плакати, робити таке, що б тривожило  його. В руки помираючого вкладали запалену свічку (громницю).

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Сповіщали про смерть звуками  церковного дзвону, а на Гуцульщині — також трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або  перемітку. Покійника обмивали й  одягали в "приготовлене на смерть". На Гуцульщині одягали ще помираючу  людину в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував собі. Майже скрізь в Україні жінки намагалися "зберегти на смерть" шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку, котрих на Чернігівщині називали рядільниці. Наряджали тіло на лаві під вікнами — головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, повсюдно вживалися елементи шлюбного вбрання (вінки, стрічки, фата).

Ті, хто відвідували  померлого, повинні були "змовити  молитву" за його душу. Біля тіла покійного  годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати  добрі справи померлого, розповідати  різні бувальщини. У звичай увійшов  і релігійний елемент — читання "Псалтиря" при померлому.

Церковна обрядовість  похорону скрізь поєднувалася з різними  народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний  обхід родиною стола з покладеними  на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при винесенні  тіла (прощання з домівкою), обсівання  домовини зерном на подвір'ї, посівання  маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) та ін. Домовину покривали  полотном або рушником, куди клали  хліб. Подекуди хліб несли за домовиною.

Після поховання  відбувається поминання. Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого  впродовж 40 днів повертається в певні  дні додому, потребуючи, аби про  неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди для того, щоб її нагодували. Тому поминки справляли також у три, сім, дев'ять, 30, 40 днів і в роковини смерті.

Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через дев'ять  днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через  рік (роковини). Обрядовою стравою  поминок вважалася кутя, коливо —  пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч "для душі" вживався так званий канун — мед  у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив  за життя. Покійних поминали і під  час загальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, Провідну), провідний понеділок або вівторок, коли відвідують могили родичів.

Обов'язком живих  членів сім'ї здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники — дерев'яні або кам'яні  хрести, надгробні плити і виконувалися узвичаєні традицією обряди. Порушення  цих звичаїв вважалося провиною перед померлим, осуджувалося людьми.