Фольклор

Фольклор

Усна народна  творчість або, як її ще називають  фольклор (народна мудрість) — складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна — фольклористика. Водночас за змістом  і характером поширення та функціонування вона тісно пов'язана з різними  ділянками побуту і становить  складову частину народної традиційно-побутової  культури. Отже, належить і до предметної сфери етнографії.

Характерна ознака фольклору — його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що є водночас і процесом колективного творення, додавання "до чужого прекрасного свого кращого".Проте щоб індивідуальний твір набув статусу фольклорного, він, по-перше, повинен створюватись в дусі народної традиції, народних уподобань і певної потреби, по-друге, неодмінно зазнати в процесі поширення шліфування, обробки, переробки — навіть дуже істотної.

Варіантність чи навіть багатоваріантність — одна з головних ознак фольклору — стосується всіх його родів, видів і форм: віршових, поетичних і прозових (оповідних). Різноваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб — імпровізує.Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність — усна форма творення.

Віршовий  фольклор

Його характерна ознака — віршова форма, він складається  з різних видових груп. Це передусім  народні пісні. Обрядова пісенність належить до найдавнішої верстви  фольклору взагалі й української  усної народної творчості зокрема.

Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами змін у природі, святами, що в давнину мали на меті умилостивления сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін. У зв'язку з цим у календарних обрядових піснях важливе місце належить аграрним землеробським мотивам. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу — колядки і щедрівки, весняного — веснянки, гаївки перехідної пори між весною і літом — русальні, літні — купальські, петрівочні, жниварські.

Колядки і щедрівки — величальні пісні, які сягають глибокої передхристиянської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків — дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їхній уяві знаменувало поворот "на весну", відновлення життєдайної сили сонця, світла і життя над зимовим мороком і омертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов'язані з цим святом звичаї та вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік аж до Богоявления (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром — колядками і щедрівками.

Назва щедрівка відома лише в українському фольклорі. Видатні дослідники українських колядок і щедрівок (О. Потебня, В. Гнатюк, Ф. Колесса) не бачили істотної обрядово-функціональної відмінності між цими назвами, вважали другу синонімом поняття колядка, утвореним на українському ґрунті від поширеного приспіву "Щедрий вечір, добрий (чи Святий) вечір". Але ці назви фіксували також певний поділ обрядового репертуару відповідно до часу виконання: колядки в Різдвяні свята, а щедрівки — на Щедрий вечір під Новий рік або, як на західноукраїнських землях, — у другий Святий вечір напередодні Водохрещі — Йордану.

У колядках відлунюють часи Київської Русі з князівсько-дружинним побутом, походами хлопців-молодців на Чорномор'я, події боротьби українського народу проти татаро-турецьких нападів і польсько-шляхетського поневолення й інших історичних епох. У християнський період зявилися колядки на основі біблійних сюжеті. У них розповідається про народження, життя, муки і смерть, воскресіння Христа, мотиви й образи зі Святого Письма нерідко переплітаються з різними додатками творчої народної фантазії.

Веснянки. Народні звичаї та обряди, пов'язані з весняним пробудженням природи, супроводилися співом разом з іграми і хороводами, що мають в Україні загальну назву веснянки. В Галичині їх називають гаївки (гагілки, ягілки, галагівки). Традиційно веснянки співалися ("гралися") в Україні впродовж весни, починаючи від свята Благовіщення (7 квітня), подекуди — ще раніше — від Стрітення (15 лютого). Виконання гаївок приурочене до Великодніх свят. Виконували веснянки і гаївки дівчата і молоді жінки. Своїми початками веснянки і гаївки сягають далекого доісторичного часу, коли наші предки з великими урочистостями зустрічали прихід весни. Разом з різними обрядами, ворожіннями, магічними діями вони повинні були прискорити весняне оновлення природи, проганяти зиму, забезпечити добрий наступний врожай і щасливе життя людей. Веснянки і гаївки зберегли давній хоровий та ігровий характер. Вони виконуються разом з іграми, поділом на хори, які переспівуються між собою; часто пісні хору переплітаються прозовими діалогами, супроводжуються відповідною мімікою, жестами.

Русальні пісні. Обрядовість і обрядова пісенність до Зелених свят (Тройці, клечальної неділі, русальної неділі) завершують весняний цикл і водночас започатковують перехід до літнього. Русальний обрядовий цикл пов'язаний з народним віруванням у русалок — міфічних істот, які постають, як уже згадувалося в попередньому розділі, із мертвонароджених або померлих нехрещених дітей і перебувають над водами, в полях і лісах. Особливо небезпечні вони в русальний тиждень, коли можуть заманити до себе і залоскотати людей, зокрема дівчат, чинять різні пакості в полі. Тому обряди і пісні русального тижня спрямовані на умилостивления русалок або вигнання-проводи їх у такі місця, де вони не можуть бути шкідливими. З русаліями пов'язані давні звичаї поминання померлих предків.

Купальські  пісні поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту сонця, зеніту розцвіту природи, буяння землі. З давнього часу в них відлунює захоплення людини красою і величчю природи, возвеличення її чарівної сили і впливу на все живе, культ всемогутнього сонця ("Заграло сонечко на Йвана"). У купальських піснях ідеться про розпалення обрядового вогнища і перестрибування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця чи міфічної Мареночки, молодіжні ігри. Проте найбільше уваги приділяється оспівуванню любові, мотивам сватання й одруження.

Іншу велику групу літніх пісень становлять жнивні. Вони були поширені в усій Україні  як поетичний супровід завершального  етапу хліборобської праці —  збору врожаю. У них, як і в косарських та гребовицьких піснях, значне місце  посідає тема нелегкої праці. Водночас дуже виразні тут і обрядові мотиви, пов'язані із зажинками, — похвала  першому нажатому снопу, якого величали "воєводою", і, особливо, з циклом обжинкових обрядів, що складалися із завивання "бороди", — залишеного при дожинанні ниви кущика збіжжя (його обв'язували стрічкою); сплітання  обжинкового вінка або прикрашання  обжинкового снопа і вручення їх господареві. Обрядовим магічно-побажальним  смислом позначені характерні для  жнивних пісень мотиви оспівування  золотої ниви, що "сто кіп жита зродила", трудівників-"женчиків", котрі "вижали жито на ниві", величання  господаря і господині, які змальовані багатими, добрими і щедрими для  своїх "женчиків", радо зустрічають  і вгощають їх у своєму дворі.

Сімейно-обрядові пісні — це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейної групи: народження дитини, одруження, весілля  і смерті. У деяких місцевостях  України зафіксоване побутування  пісень, пов'язаних з народженням, хрещенням  дитини — родильні (народинні), хрестинні. В них висловлюються побажання  немовляті і його батькам, возвеличуються такі основні персонажі актів  народження і хрещення, як бабка-повитуха, куми.

Ліричні пісні  — це народнопоетичні твори , які  виражають думки, переживання, настрої  людини. Їх багато в обрядовій пісенності, а в необрядовій — зосереджені  здебільшого навколо тем і  мотивів соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах  ліричних пісень відбилися різні  аспекти та вияви суспільного  і приватного, домашнього життя людини. Залежно від цього вони поділяються  на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові. Групу родинно-побутових пісень становлять пісні про кохання

Пісні-балади розповідають про події побутового чи соціально-побутового характеру з трагічним кінцем. Найголовніша їх тема — нещасливі  сімейні взаємини: мати хоче отруїти  нелюбу невістку й отруює при цьому  сина; чоловік убиває дружину через  наговір матері чи з намови коханки; сестра отруює брата за намовою коханця; мандрівні хлопці-молодці обдурюють  дівчину і топлять або спалюють її, прив'язану "до сосни косами"; пан убиває селянського хлопця, котрого  покохала пані.

Прозовий  фольклор

Крім естетичної, розважальної функції він слугує і певним пізнавальним та інформативним  чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. Носіями і розповсюджувачами  творів фольклорної прози були мандрівні  веселуни-розважальники і скоморохи, котрі згадуються вже у давньоруських  джерелах, а також талановиті, дотепні  оповідачі.

Однією з найбільших складових фольклорної прози  є казки. Вони давнього походження і  сягають початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою сприймалися, уявлялися  в надзвичайному, фантастичному  світлі.

Народні казки  поділяються на три групи:

1. Казки про  тварин, в яких головними дійовими  особами виступають тварини. Вони  мислять, розмовляють і часто  наділені алегоричним (переносним, інакомовним) змістом, що відображає  життя, характери і взаємини  людей.

2. Чарівні, героїко-фантастичні  казки — розповідь про надзвичайні  події, предмети і фантастичних  людей, велетнів, силачів (Вернигора,  Вирвидуб, Загативода), їхнє чудесне  походження, пригоди, різні перетворення  у звірів, птахів, риб, камінь, перстень, крилатих зміїв, бабу-ягу, морського  царя, живу і мертву воду тощо.

3. Побутові казки,  присвячені різним питанням родинного  і громадського побуту. В них  порівняно мало місця посідає  фантастичний елемент, а основний  наголос робиться на осудженні,  викритті негативних явищ життя,  несправедливих взаємин між людьми.

Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Легенди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головна роль належить чарівному, надзвичайному елементу, але сюжети легенд більш ніж казкові, зорієнтовані на достовірності зображуваного. У народних легендах відображені боротьба наших предків зі степовими кочівниками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва й інші моменти з історії визвольних змагань українського народу. Чимало легенд прив'язано до назв різних місцевостей, міст, сіл, гір, рік, озер, урочищ, дає народне пояснення їх незвичайного походження.

Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (наприклад, про Хмельницького, Палія, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них менша роль належить фантастиці, більша — історії, а оповідь має переважно реалістичний характер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв.

Прислів'я  і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано виражені житейська мудрість і філософія народу. Багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.

2.Весільна  обрядовість

Умовно обряд  можна поділити на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний. Передвесільний поділяється на кілька традиційних складових: сватання, оглядини, заручини. Подекуди він охоплював  і попереднє вивідування про  згоду батьків, домовленість про  сватання.

Сватання (локальні назви в різних регіонах: могорич, сватанки, змовини, рушники, старости, слово та ін.) — це перша офіційна зустріч сторін молодого і молодої  для домовленості про одруження. Сватати йшли два (іноді один) старости і молодий. У старости просили  старших і поважних одружених  чоловіків-родичів. Старший староста повинен був добре "знати звичай", гарно говорити традиційну промову  про мисливців, що прийшли за "куницею  — красною дівицею" (у центральних  районах) чи купців, що шукають телички, ягнички (в західному регіоні), бути чемним, влучним на слово, вміло і  вигідно представляти молодого.

Атрибутами сватів були хліб у руках і спеціальні палиці. Обмін хлібом з батьками молодої, пов'язування старостів рушниками  і молодого хусткою, частування за столом означало згоду. Обов'язково запитували при цьому згоду молодої. Знаками  відмови було неприйняття хліба  старостів та відсутність іншої  атрибутики успішного сватання. Сватання (локальні назви в різних регіонах: могорич, сватанки, змовини, рушники, старости, слово та ін.) — це перша офіційна зустріч сторін молодого і молодої  для домовленості про одруження. Сватати йшли два (іноді один) старости і молодий. У старости просили  старших і поважних одружених  чоловіків-родичів. Старший староста повинен був добре "знати звичай", гарно говорити традиційну промову  про мисливців, що прийшли за "куницею  — красною дівицею" (у центральних  районах) чи купців, що шукають телички, ягнички (в західному регіоні), бути чемним, влучним на слово, вміло і  вигідно представляти молодого. На сватанні в окремих місцевостях України домовлялися про час весілля, посаг, віно молодої, майно молодої, умови прийняття зятя до хати батьків дівчини в тому випадку, коли він ішов у "прийми". Проте частіше ці питання вирішувалися в минулому лише після оглядин (обзорин) батьками і родичами дівчини дому парубка, куди її мали віддати, — на заручинах.