Дипломатія Візантії в IV-1-ій половині VI століттях

Київський університет туризму, економіки і права

Факультет міжнародних економічних відносин і менеджменту

Кафедра світового господарства і міжнародних економічних відносин

«Дипломатія Візантії в IV-1-ій половині VI століттях»

Індивідуальна робота

з дисципліни

«Консульська служба»

                                                 Студентки

                                                 Лупікової Катерини Віталіївни,

              42 МЕВ

Київ -2012-

Вступ

У варварів все більше вкорінюється уявлення про недоторканність послів. Доповнення до збірки законів салічних франків «Салічній Правді» (так зване «Septem causas») встановлює за вбивство посла величезний вергельд (викуп) в 1800 солідів (вбивство простого франка викуповувалося вергельдом в 200 солідів, вбивство королівського дружинника - вергельдом в 600 солідів). Подібні ж постанови зустрічаються і в інших варварських «Правда». У своїх державах варварські королі встановлюють для іноземних послів право отримувати дармовий приміщення і харчування в дорозі і накладають штрафи на тих, хто відмовить їм у цьому.

Зразком для варварських королівств була дипломатична служба у Східній Римській (Візантійській) імперії. Зберігши старі римські традиції, все більш витончений в новій, складною і небезпечною обстановці, коли частіше доводилося покладатися на хитрість і інтригу, ніж на силу, візантійська дипломатія зробила величезний вплив на всю дипломатію середньовіччя. Її звичаї та прийоми були засвоєні найближчій західній сусідкою - Венецією - і через неї перейшли в практику інших італійських держав і західноєвропейських монархій нового часу. Як принципи, так і зовнішні прийоми візантійської дипломатії заслуговують тому більш уважного розгляду. Найяскравіше вони виявилися в діяльності одного з чудових дипломатів того часу - імператора Юстиніана I. Надалі візантійська дипломатія вірно слідувала його приклад, лише стаючи все хитрішими і виверткий в міру ослаблення політичної могутності держави і зростання оточували його небезпек. На дипломатію Юстиніана, який правив імперією зі свого робочого кабінету, мала великий вплив Феодора, в юності - актриса, потім всесильна дружина наймогутнішого з візантійських імператорів. Вона писала цареві Персії Хосрову: «Імператор нічого не робить, не порадившись зі мною». Іноземні посольства спрямовувалися не тільки до Юстиніаном, але і до Феодора, а іноді раніше до неї, ніж до імператора. Це вплив «гінекею», жіночої половини палацу, характерно для історії візантійської дипломатії.

Східна Римська імперія досягла за царювання Юстиніана найвищої могутності. Її дипломатичні зв'язки охоплювали величезний простір від Китаю та Індії до Атлантичного океану, від Внутрішньої Африки до причорноморських степів. Юстиніан вміло комбінував майстерну дипломатичну гру з влучними ударами військовими, які розширили межі його імперії далеко на захід, Візантія з усіх сторін була оточена неспокійними, які перебували в постійних пересуваннях племенами, до яких вона застосовувала загальну назву «варварів». Візантійці ретельно збирали і записували відомості про ці племенах. Вони хотіли мати точну інформацію про їхні звичаї, військових силах, торговельних зносинах, про відносини між ними, про міжусобиці, про впливових людей і можливості їх підкупу. На підставі отриманих відомостей будувалася візантійська дипломатія, або «наука про управління варварами».

Головним завданням візантійської дипломатії було змусити варварів служити імперії, замість того щоб загрожувати їй. Найбільш простим сазособом був наймання їх як військової сили. Вождів варварських племен і правителів держав підкуповували, змушуючи вести війни в інтересах Візантії. Щорічно Візантія виплачувала прикордонним племенам великі суми. За це вони повинні були захищати кордони імперії. Їх вождям роздавали пишні візантійські титули, відзнаки, золоті або срібні діадеми, мантії, жезли. Варварам відводили землі, де вони селилися в становищі васальних союзників (федератів). Лангобарди отримали землі в Норике і Паннонії, герули - в Дакії, гуни - у Фракії, авари - на Саве. Так одні варвари служили оплотом імперії проти інших. Варварських вождів намагалися міцніше прив'язати до візантійського двору. За них видавали дівчат із знатних прізвищ. Їх синів виховували при Константинопольському дворі в дусі відданості інтересам імперії; одночасно вони служили заручниками на випадок зради батьків. У той же час в Константинополі пильно стежили за розбратами, звичайними в князівських родах варварів. Невдалим претендентам, вигнаним князям давали притулок і тримали їх про запас, на всякий випадок, щоб виставити свого кандидата на престол, що звільнився або висунути небезпечного суперника проти зарозумілого варварського князя.

Ці «мирні засоби» були, проте, ненадійні. Варвари, які одержували від Візантії гроші, вимагали все більші суми і погрожували перейти в табір ворогів імперії. Важливо було не давати їм посилюватися, вміло нацьковувати їх один на одного, послаблювати їх взаємними усобицями. Старе римське правило «divide et impera» («розділяй і володарюй») знайшло найширше застосування у візантійській політиці. Уміння поводитися з сусідами, як з шаховими фігурами, відрізняло дипломатію Юстиніана. Він звів взаємне нацьковування в цілу систему. Проти болгар він піднімав гунів, проти гунів - аварсхв. Щоб здолати вандалів, він залучив на свою сторону остготів, а остготів поламав за сприяння франків. Військове втручання у внутрішні справи інших держав було одним із засобів політики Юстиніана. Всього яскравіше ця політика висловилася у війнах Юстиніана з вандалами і остготами. В Африці і Італії Юстиніан використовував соціальну боротьбу в цих країнах, зокрема невдоволення римських землевласників, викликане захопленням їхніх земель варварами, і обурення духовенства пануванням варварів-аріан. Римські землевласники і духовенство підтримували Юстиніана. Папа Вігілій благав його довести до кінця розпочату невдало інтервенцію в Італії. Остготи відчайдушно захищалися, підтримувані рабами і колонами, положення яких було полегшено варварами. Здобута з великими труднощами перемога Юстиніана (555 р.) означала реставрацію рабовласницької імперії. Юстиніан повернув римським великим землевласникам і церкви відібрані у них землі, відібрав у рабів і колонів все полегшення, отримані ними при готських королів.

Дипломатія Візантії в IV-1-ій половині VI століттях

Однією з основних причин остаточного поділу Римської імперії на
   Західну і Східну була проблема готовий в 60-70 р.р. IV в. Валент
   (Імператор східної частини імперії в 364-378 р.р.) в 366-369 р.р. вів
   війну з готами, що закінчилася перемогою Імперії та укладенням вигідного для
   неї світу. Проте обстановка на Дунаї різко загострилася в середині 380
   років. Теснимая гунами і аланами, основна маса вестготів, що жила до
   північ від Дунаю, попросила в імператора Валента дозвіл на поселення в
   кордонах імперії, обіцяючи натомість служити римським інтересам як
   допоміжних військ. Такий дозвіл було дано в 376 р., і вони
   оселилися у Фракії. Однак, утиски римських чиновників, штучно
   викликані труднощі з доставкою продовольства (готи не займалися
   землеробством і були змушені купувати продовольство у місцевих жителів)
   викликали загальне повстання вестготів проти римської влади. Повстання було
   підтримано швидкими рабами, робітниками з рудників і найбіднішим населенням.
   Невеликі римські загони послані проти повсталих, були розбиті.
   Готське повстання ширилося і набувало грізний характер. Небезпека
   виявилася настільки велика, що імператор Валент був змушений зняти кілька
   легіонів з східного фронту, прибув їх Антіохії в Константинополь і особисто
   очолив армію, яка виступила проти готовий. На допомогу Валента рухалася з
   Італії армія західного співправителя Грациана. Близько Адріонополя, в
   кровопролитній битві, римська армія була повністю розбита, а сам Валент
   загинув (378 р.). Загибель імператора і його армії поставило східну половину
   Імперії в дуже важке становище. Вестготи безкарно спустошували
   провінції Балканського півострова.

   Побоюючись за долю західної половини імперії, імператор Граціан відвів свої
   війська на захід, а для боротьби з грізними готами призначив серпнем Сходу
   і своїм співправителем одного з кращих полководців імперії Феодосія (379
   р.). Новим імператором були прийняті енергійні заходи по зміцненню римської
   армії, був оголошений великий рекрутський набір, в армію призивалися все
   боєздатні чоловіки, крім рабів, слуг і кухарів. Разом з тим, Феодосій
   почав політику загравання з готської знаттю, спокушаючи їх привабливою
   перспективою влитися в ряди пануючого класу імперії. Незабаром була
   зібрана досить боєздатна армія. Завдяки цьому, а так же щедрим
   обіцянкам готської знаті, Феодосію вдалося привести вестготів до покори
   та укласти зніми мирний договір (382 р.): готи були визнані федератами
   Імперії, вони були розміщені спочатку в Мезії та Фракії, а потім у Ілліріка.
   Їм виплачувалася платню з імперської казни, вони отримували продовольство
   і спорядження з державних складів, звільнялися від податків, могли
   сповідувати свою релігію (готи були аріани), підпорядковувалися не імперським
   чиновникам, а своїм племінним вождям. Натомість вони повинні були виставляти
   збройні дружини за наказом імператора. Складне зовнішнє і внутрішнє
   становище держави змусило уряд Феодосія прийняти ряд заходів по
   зміцненню Імперії: був оголошений строгий розшук втікачів холопів і рабів,
   вони поверталися землевласникам, які приступали до обробітку
   порожніх земель. В інтересах сенаторського стану була заснована
   посаду захисника сенаторів, який стежив за охороною привілеїв цього
   стану.

Досвідчений політик, Феодосій розумів, яку напруженість у державі
   створюють запеклі церковні суперечки, зокрема аріан і нікейцах,
   зіткнення ченців і різних єретиків. Феодосій, правовірний
   католик-нікеец, у своєму едикті «Про католицькій вірі» (380 р.) оголосив про
   обов'язковості католицького віросповідання, аріанство жорстоко
   переслідувалося. Особливо нещадним було ставлення до язичництва, яке
   посилилося язичницької політикою узурпатора Євгенія. У 393 р. були
   проведені останні Олімпійські ігри - символ античної язичницької релігії та
   культури, а Олімпійські храми зруйновані. Прагнучи показати своє
   благочестя, Феодосій, абсолютний монарх, доминус римлян, підкорився
   церковному відлученню архієпископа Мілана Амвросія, накладеного на нього за
   безпричинне побиття мешканців міста Салоніки (390 р.). У 395 р.
   Феодосій, прозваний Великим, помер. Згідно з його заповітом, Імперія була
   розділена: серпнем Заходу став 11-річний Гонорій, серпнем Сходу -
   18-річний Аркадій.

   У IV-VI століттях головним сусідом і суперником Візантії була потужна
   держава Сасанідів, на чолі якої в інші часи виявлялися такі
   видні державні діячі, як шахи Шапур II, Кавад, Хосров I,
   Ануширван. Яблуком розбрату, призводить до тривалих виснажливих воєн
   меду двома державами, служили Вірменія, Лазіка, Месопотамія. Обидві
   держави до того ж мали під своїм контролем сусідніх з ними арабів і
   прагнули включити в сферу свого впливу області Червоного моря і
   Абессінію. І все ж не тільки військові конфлікти, якими б глибокими і
   тривалими вони не були, визначали відносини між Візантією та Іраном.
   Дві держави часто перебували в добросусідських відносинах, що знаходило
   своє вираження в давно сформованих дипломатичних зв'язках з ретельно
   розробленим етикетом. З боку персів важливу роль в
   візантійсько-іранських відносинах в VI столітті, особливо в другій його
   половині, грав Йазд-Гушнапс з роду Зікхов. Особливою увагою Юстиніана і
   його дружини користувався інший вельможа з Персії - Заверган. Залишивши в
   стороні витончені закулісні інтриги, такі характерні при дворах
   древніх держав, відзначимо, що близькість послів до вінценосним особам, з
   якими вони вели переговори, не могла не позначитися на багатьох сторонах
   взаємин Візантії і Ірану, а також на смаки і моду в обох
   державах. Істотне значення в посиленні взаємних впливів Візантії і
   Ірану мала практика усиновлення главою однієї з держав спадкоємця
   государя інший. У 408 р. іранський шах Іездігерд I (399-421 рр.) усиновив
   на прохання вмираючого імператора Аркадія його малолітнього сина - імператора
   Феодосія II. В вихователі Феодосію було дано перс Антих. Саме тому, що
   існувала подібна практика, вмираючий шах Кавад звернувся в 531 р. з
   проханням до імператора Юстиніаном I (518-527) усиновити його молодшого сина
   Хосрова, якому він мріяв залишити шахський престол. Юстиніан послухав
   прохання Кавада, проте погодився зробити покладається при цьому обряд не
   з оформленням грамот, а з врученням зброї та обладунків, як було прийнято в
   спілкуванні з варварами. І старий-шах, і юний Хосров відчули себе
   смертельно ображеними, що аж ніяк не сприяло добросусідським
   відносинам Візантії і Ірану. Онук Хосрова I, Хосров II Парвіз, був
   усиновлена ​​в кінці VI ст. імператором Маврикієм. Тоді доля Візантії і
   Ірану перепліталася особливо тісно, ​​а Хосров був навіть одружений на християнці
   Ширін. Однією з дружин Хосрова II була, ймовірно, і дочка Маврикія Марія.

Практика усиновлення главою однієї держави спадкоємця престолу іншого
   грунтувалася на теорії братніх відносин між двома державами. Ці
   відносини були вперше встановлені офіційно в 283 р. між Іраном і
   Римом, спадкоємицею якого була Візантія. Братом Юстиніана називав
   посол Руфін шаха Кавада. У свою чергу, шах Хосров I Ануширван, згідно
   повідомленням Менандра Протіктор, звертався до візантійського басилевсу як до
   братові. Отже, відображаючи реально співвідношення сил двох могутніх держав, принцип
   рівності утвердився в практиці їх дипломатичних зв'язків і увійшов в
   політичну ідеологію обох держав.

   Перебуваючи в постійному і тривалому спілкуванні, весь час, виявляючи жвавий
   інтерес один до одного, пильно стежачи за всім, що відбувається на землі
   сусіда, вникаючи і навіть втручаючись у справи одне одного, знаючи про всі інтриги
   в суміжній країні, а то і створюючи їх, Константинополь і Ктесифон жили
   кожен своєї, але разом з тим і якоїсь загальної життям, як це буває при
   давньому, тісному сусідстві. Навіть їхні армії, часто воюючи між собою, не тільки
   добре вивчили один одного, але мали і риси подібності. Безумовно, саме
   війни погрожували особливо великим збитком обом державам, і тому
   кожна з протиборчих сторін прагнула досконально дізнатись військові
   таємниці противника. Несподіванки в тактиці ворога сприймалися майже як
   курйоз, гідний спогади історика або літописця. Коли в битві при
   Дарі тоді ще молодий полководець Велісарія незвичайним чином виставив
   війська візантійців, перси, за словами Прокопія, прийшли в страшне
   замішання, абсолютно не знаючи, що їм робити. Як правило,
   завдяки добре налагодженій розвідці та активної діяльності шпигунів,
   перси і візантійці зазвичай заздалегідь знали про підготовку один одного до війни. В
   кінцевому рахунку для тих же цілей візантійці брали до себе на службу персів,
   деколи у вельми малому віці, а перси - візантійців. У свою чергу,
   вплив візантійців на персів було також значним, глибоким і
   різноманітним. У 540 р. шах Хосров повів тисячі полонених візантійців, для
   яких побудував недалеко від своєї столиці особливе місто - «Антіохію
   Хосрова », в повсякденній мові називався Румаган (« місто греків ») або« Сад
   Хосрова ». Місто було побудоване за зразком «Афін сходу» (як нерідко
   величали Антіохію), з використанням мармуру і мозаїк, доставлених з
   Сирії. І місто споруджений в самому центрі Ірану, і працювали в ньому
   ремісники, майстри та художники, безсумнівно, внесли свій внесок у
   поширення в Ірані виробів візантійського зразка, а разом з тим і
   художнього смаку Візантії.

   Великою популярністю користувалися в Ірані візантійські лікарі, які
   виступали не тільки в ролі лікарів, але нерідко в ролі посередників при
   веденні переговорів з візантійцями. Одного разу однією з умов укладення
   чергового договору Хасров I поставив присилання до нього лікаря по імені
   Трибун. Цей лікар користувався великою прихильністю шаха різнився
   від природи слабким здоров'ям. Якось, після того як Трибун позбавив його від
   хвороби, Хосров став пропонувати лікаря будь дари, а той, відмовившись від
   скарбів, попросив відпустити полонених візантійців, що шах і виконав.
   Заступником за візантійців перед шахом виступив і лікар Стефан.

Особливо глибокий вплив на культуру та ідеологію персів (зокрема на
   їх релігію) зробило поширення в Ірані християнства. Спочатку
   християни, як адепти релігії змагається з Іраном держави жорстоко
   переслідувалися. Шах Фіруз (459-484 рр), вибираючи, мабуть, з двох зол
   менше, вирішив піти на мудрий, з його точки зору, крок: скориставшись
   дипломатичними спорами між християнами, він підтримав гнаних в
   Візантії несторіан. З тих пір несторіанство стало панівним течією
   серед християн Ірану та Середньої Азії. Хосров I, хоча і був гарячим
   прихильником зороастризму, відчував відоме повагу до християнського
   культу. При ньому християнськи єпископи отримали можливість звертатися
   безпосередньо до самого шаха. Вплив християнських священнослужителів,
   долали величезні відстані і труднощі в спілкуванні з іновірцями,
   стало особливо помітним в VI ст. Саме тоді християнські єпископи
   виступали посередниками на переговорах між Іраном і Візантією, часто
   виявлялися головними представниками Візантії при зустрічах з шахом,
   будучи гарячими заступниками полоненого шахом населення візантійських
   міст. Про велику терпимості Хосрова до християнства свідчить те
   обставина, що стала однією з дружин великого шаха полонену їм
   візантійку-християнку не змусили відректися від своєї віри. А син Хосрова,
   Хормізда IV (579-590 р.), коли до нього звернулися маги зі скаргами на
   посилюється вплив християнства, заявив, що як його престол не може
   триматися на одних тільки передніх ніжках, так і його держава не може
   спиратися на одних тільки сповідують зороастризм. Харміст дозволив
   християнські (несторіанські) збори. При Хосрова II становище християн в
   Ірані ще більше зміцнилося. Сам шах був одружений на християнці Ширін
   «Проповідувала Євангеліє у палаці», а інший його дружиною була,
   можливо, дочка візантійського імператора Маврикія християнка Марія.
   Християни отримали привілей благословляти трапезу шаха. Сам же шах
   одного разу одягнув на бенкет надіслані йому в дар від Маврикія одягу, прикрашені
   хрестом. Навряд чи відносини Хосрова до християнства було продиктовано
   серйозними інтересами до цього віросповідання, хоча він слав дари в
   християнські храми, це не завадило йому якось в'їхати верхи на коні в
   одну з церков Дари. Але як би там не було, несторіанської церква в Ірані
   у другій половині VI в помітно посилилася ставши досить потужною в
   економічному відношенні організацією. Християнство було досить широко
   поширене в торгово-ремісничій середовищі і навіть у військових колах. Під
   актами одного з соборів стояли підписи 2 перських воєначальників.

   При самому Сасанідський дворі захоплення християнством досягло такої
   ступеня, що тут стали влаштовуватися (на зразок змагань афінських
   риторів) публічні суперечки про релігії. Відношення до християнства в різних
   верствах населення Ірану було різним. Для самих шахів їхня політика по
   відношенню до християнства визначалася характером взаємин з
   Візантією, використовувалася нерідко як ставка у дипломатичній грі.
   Показово, що Хосров II коли потребував допомоги сильного сусіда,
   всіляко допомагав християнам і навіть видав указ, який забороняв
   гоніння на християн. Коли ж необхідність в союзі з Візантією для нього
   відпала, він став проявляти менше терпимості до християн і навіть
   переслідувати їх. Однак, очевидним є той факт, що християнство пустило в
   Ірані досить глибоке коріння, і хоча воно не могло стати пануючим
   віросповіданням, історична роль його була велика. Сприяючи занепаду
   зороастризму, християнство як монотеїстична релігія проклало в Ірані
   шлях для іншої монотеїстичної релігії - ісламу.