Державна зрада

Встановлюючи покарання, суд зобов’язаний врахувати обставини справи, якi пом’якшують i обтяжують відповідальність. Ці обставини дають пiдставу для вибору обґрунтованого, гуманного та справедливого покарання.

Під обставинами, які  пом’якшують та обтяжують покарання слід розуміти найбільш значимі обставини конкретної справи, які характеризують злочинне діяння та (або) особу винного і свідчать, відповідно, про зниження або підвищення їхньої суспільної небезпечності або беруться до уваги в силу принципу гуманізму, і дають підстави для призначення винному менш суворого або більш суворого покарання [5, C. 75].

Перелік обставин, які  пом’якшують покарання закріплено в ч. 1 ст. 66 ККУ:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування  завданого збитку або усунення  заподіяної шкоди;

3) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;

4) вчинення злочину неповнолітнім;

5) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

6) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

7) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

8) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

9) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального  завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину [15].

Згідно ч. 2 ст. 66 КК цей  перелік не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують і інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Тобто суд, призначаючи покарання, може визнати такою, що пом’якшує покарання будь-яку обставину конкретної кримінальної справи. Однак, визнавши певну обставину такою, що пом’якшує покарання, суд повинен обґрунтувати своє рішення в мотивувальній частині вироку. Судова практика, зокрема, відносить до таких обставин молодий вік особи, позитивну характеристику винного за місцем праці чи проживання, наявність на утриманні малолітніх дітей або інших осіб тощо.

Врахування обставин, які пом’якшують покарання, дає підстави для призначення підсудному покарання наближеного до мінімального або мінімальний строк чи розмір покарання, передбаченою санкцією відповідної норми кримінального закону. У випадку вчинення державної зради пом’якшуючі обставини можуть скоротити термін позбавлення волі до 10 років.

За наявності декількох  обставив, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в ККУ [5].

Обставини, які обтяжують  покарання, закріплені в ч. 1 ст. 67 КК. Даний перелік є вичерпним, оскільки, згідно ч. З ст. 67 КК, суд не може визнати такими, що обтяжують покарання, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК. До обтяжуючих відносять наступні обставини:

1) вчинення злочину  особою повторно та рецидив  злочинів;

2) вчинення злочину  групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину  на ґрунті расової, національної  чи релігійної ворожнечі або  розбрату;

4) вчинення злочину  у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані  злочином;

6) вчинення злочину  щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину  щодо жінки, яка завідомо для  винного перебувала у стані  вагітності;

8) вчинення злочину  щодо особи, яка перебуває в  матеріальній, службовій чи іншій  залежності від винного;

9) вчинення злочину  з використанням малолітнього  або особи, що страждає психічним  захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину  з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину  з використанням умов воєнного  або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину  загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину  особою, що перебуває у стані  алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів [15].

Призначення покарання  більш суворого, ніж встановлено санкцією статті, можливе у випадку застосування покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Призначення покарання за сукупністю злочинів відбувається тоді, коли особа вчиняє два або більше злочини, передбачені різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Також до сукупності злочинів може додаватись додаткове покарання.

 

3.2 Підстави  та умови звільнення від кримінальної  відповідальності за державну зраду

 

За ступенем суворості  кримінальна відповідальність перебуває  на вершині ієрархії серед видів  юридичної відповідальності, які  застосовуються державою до осіб, що вчинили  правопорушення. Водночас кримінальне  законодавство України передбачає можливість звільнення осіб, що вчинили злочини, від цього найсуворішого виду юридичної відповідальності ще на стадії досудового слідства. Правові підстави такого звільнення передбачені в окремому розділі Загальної частини Кримінального кодексу України – розділі IX „Звільнення від кримінальної відповідальності”, у ст.ст. 97 та 106 розділу XV „Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”, а також в окремих статтях його Особливої частини. Наявність у кримінальному законодавстві України інституту звільнення від кримінальної відповідальності є своєрідною відмовою держави від застосування заходів кримінального характеру до осіб, які вчинили злочини. У цьому інституті знаходять своє відображення принципи гуманізму, економії кримінальної репресії та індивідуалізації відповідальності [32].

У кримінально-правовій науці важко віднайти сталу думку  стосовно підстав та умов звільнення від кримінальної відповідальності. Під підставами звільнення від кримінальної відповідальності Т.Т. Дубінін розуміє притаманні тому чи іншому суспільно небезпечному діянню об’єктивні обставини, які з урахуванням законодавчої оцінки в сукупності є необхідні та достатні для обґрунтування висновку суду про те, що скоєне суспільно небезпечне діяння не становить великої суспільної небезпечності, а винна особа може бути виправлена без застосування кримінального покарання [8, C. 52]. Проте, як зазначає О.О. Житній, пропозиція цього автора знаходити підстави звільнення лише в ознаках, які характеризують вчинений злочин, виглядає не бездоганною, оскільки сфера дослідження таким чином невиправдано звужується, тим більш, що згідно з чинним законодавством вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується не лише з ознаками вчиненого діяння, але й з пост-кримінальною поведінкою особи, яка це діяння вчинила. Крім того, звільнення від кримінальної відповідальності можливе й у випадках вчинення деяких тяжких й особливо тяжких злочинів, які аж ніяк не можна розцінити як такі, що не становлять великої суспільної небезпеки [9, С. 126].

Частиною 1 ст. 44 КК встановлено, що особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. До таких випадків звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачені Загальною частиною КК, належить звільнення у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48) та закінченням строків давності (ст. 49), а також звільненням неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97) та звільненням неповнолітнього у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106). У кримінально-правовій літературі ці випадки відносять до загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки вони мають загальне значення для певної категорії злочинів та осіб, що їх вчинили [32].

В Особливій частині  КК України передбачено такі види спеціального звільнення від кримінальної відповідальності, які можуть бути застосовані при вчиненні державної влади:

• “…громадянин України добровільно заявив органам державної влади про злочинний зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками та отримане завдання” (ч. 2 ст. 111);
• “…особа без громадянства або іноземець добровільно заявили органам державної влади про припинення злочинної діяльності, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернене заподіяння шкоди інтересам України” (ч. 2 ст. 114);
• “…особа, крім організатора і керівника терористичної групи чи терористичної організації, добровільно повідомила правоохоронний орган про відповідну терористичну діяльність, сприяла її припиненню або розкриттю злочинів, вчинених у зв’язку із створенням або діяльністю такої групи чи організації” (ч. 2 ст. 258-3);
• “…особа добровільно вийшла з воєнізованих або збройних формувань, не передбачених законом, і повідомила про їх існування органи державної влади” (ч. 6 ст. 260);
• “…військовослужбовець може бути звільнений від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України” (ч. 4 ст. 401) [15].

Відомо, що державна зрада  належить до злочинів зі спеціальним суб’єктом. Для вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 111 КК України недостатньо встановити, що особа, яка вчинила діяння, передбачене зазначеною нормою КК, досягла віку кримінальної відповідальності (16-річний вік), і зробити висновок про її осудність. Для цього необхідно додатково встановити, що підозрювана (обвинувачувана) особа є громадянином України, оскільки лише громадянин України як спеціальний суб’єкт може вчинити державну зраду [18].

О.Ф. Бантишев вважає, що у подібних випадках правильніше говорити не про спеціального суб’єкта, а про спеціального виконавця, оскільки співучасниками в таких видах злочинів (організаторами, підбурювачами, пособниками) можуть бути й особи, які не є такими.

Як вже зазначалося, суб’єктом отримання злочинного завдання є громадянин України (тобто особа, яка набула громадянства України у встановленому законами і міжнародними договорами України порядку. Вичерпний перелік осіб, які є громадянами України, встановлено Законом України “Про громадянство” та іншими нормативно-правовими актами України) [10].

Якщо під час провадження  у справі буде встановлено, що особа, яка підозрюється (обвинувачується) у державній зраді, має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею іноземного громадянства автоматично виключає її з числа громадян України. Тому вчинені такою особою шпигунські дії необхідно кваліфікувати за ст. 114 КК України, а діяння вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111 КК України, — за відповідними іншими статтями Особливої частини КК, якщо фактично вчинене суспільно небезпечне діяння містить склад іншого злочину [18].

Підставою звільнення від  кримінальної відповідальності у разі вчинення державної зради виступають у сукупності наступні суспільно корисні дії громадянина України: 1) невчинення ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їхніх представників; 2) добровільне повідомлення органам державної влади про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання. Невчинення ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їхніх представників означає повну бездіяльність особи щодо виконання отриманого суспільно небезпечного завдання на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України [18].

Ця підстава звільнення від кримінальної відповідальності має багато спільного із добровільною відмовою від незакінченого злочину (ст. 17 КК), у зв’язку з чим не виключається можливість конкуренції кримінально-правових норм щодо добровільної відмови від вчинення злочину і спеціальної підстави звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду.

На нашу думку, у цьому  випадку має бути застосована саме спеціальна норма, яка міститься в Особливій частині КК, а не у ст. 17 КК, де передбачені умови добровільної відмови від доведення злочину до кінця, оскільки така умова як попередження органів державної влади у ст. 17 КК відсутня.

Добровільне повідомлення органам державної влади про  свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання полягає у фактичному самовикритті у вчиненні державної зради, що робить виконання суспільно небезпечного завдання на шкоду інтересам України неможливим [6, C. 149].

Заява громадянина України  про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання може бути зроблена у будь-якій формі (усно, письмово, за допомогою засобів телекомунікації тощо).