Державна зрада

21 листопада 1929 р. була прийнята Постанова Президії ЦВК СРСР “Про оголошення поза законом службових осіб – громадян Союзу РСР за кордоном, які перебігли в табір ворогів робітничого класу і селянства, і які відмовилися повернутися в Союз РСР”. У відповідності з цим необхідно кваліфікувати як зраду “відмову громадянина Союзу РСР – службової особи державної установи або підприємництва Союзу РСР, діючого за кордоном, повернутися в межі союзу РСР” [24, С. 53].

Окрім створення позасудових органів переслідування громадян, була прийнята Постанова ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. “Про доповнення положення про злочини державні (контрреволюційні) і особливо для союзу РСР небезпечні злочини проти порядку управління“ [29, С. 549]. У відповідності з цією постановою до зради Батьківщині були віднесені “дії, вчинені громадянином СРСР на шкоду військової могутності Союзу РСР його державної незалежності або недоторканості його території, як-то: шпіонаж, видача військової або державної таємниці, перехід на сторону ворога, втеча або переліт за кордон.”. Крім того, цією постановою КК РСФСР, 1926 р. був доповнений низкою статей, зокрема, що передбачає посилення відповідальності військовослужбовців (у постанові зазначалося, що “послаблення” для військовослужбовця тут не давалося) (ст. 58), вводилася абсолютно визначена санкція за зраду Батьківщині військовослужбовцю – розстріл з конфіскацією всього майна. Повнолітні члени його сім’ї, якщо вони чим-небудь сприяли зраді, що готувалася чи була вчинена або хоча б знали про неї, але не довели про це до відома властей, каралися позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією всього майна (ст. 58). І нарешті постанова зазначала, що інші повнолітні члени сім’ї зрадника, що спільно з ним проживали або знаходилися на його утриманні до моменту вчинення злочину, підлягають позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на п’ять років” [22].

Ці законодавчі акти і були тим нормативним забезпеченням  і обґрунтуванням на законодавчому  рівні “великого терору” 30-50 рр. XX ст. у СРСР”.

Процес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом'якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки.

Так, якщо раніше зрадою Батьківщини вважалися "дії, вчинені  громадянами СРСР на шкоду воєнній силі Союзу PCP, його державної незалежності та недоторканності його території, а саме: шпигунство, видача військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон, то у новому варіанті Закону ці дії визначалися, як навмисно вчинені громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальній недоторканності або державної безпеки та обороноздатності СРСР: перехід на бік ворога, шпигунство, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова повернутися з-за кордону в СРСР, надання іноземній державі допомоги у проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а рівно заколот з метою захоплення влади [35].

Казуїстична сутність нововведень полягала у можливості ширше тлумачити ті чи інші дії громадян, що, з огляду на реальні обставини, могли просто не задовольняти керівну партію та владу. Показовим у цьому відношенні є ставлення в СРСР до політичної опозиції і політичних процесів. Незважаючи на офіційні заяви влади про їх відсутність у Радянському Союзі, вже на початку 60-х років почалися інтенсивні переслідування інакомислячих. Однією з найвідоміших справ того часу була справа відомого дисидента й борця за державну незалежність України адвоката Л. Лук'яненка. За діяльність, яку було кваліфіковано як зрада Батьківщини, його засудили до смертної кари, але в порядку помилування замінили 15-річним позбавленням волі [35].

У подальшому (до кінця 80-х  років XX ст.) законодавство про державні злочини змінилося лише в бік посилення кримінальної відповідальності за окремі економічні злочини. Вчинення ж злочину державної зради не зазнало змін.

Отже, законодавство про відповідальність за державну зраду пройшло складний шлях розвитку від часів Київського Русі і до наших днів. Хоча реконструювання історичних обставин є складним (в силу невеликої кількості джерел) процесом, ми з’ясували, що поняття державної зради у різні історичні епохи зазнавало значних змін, змінювалась і міра покарання за вчинення даного злочину в залежності від ступеню розвитку суспільства, міри його демократичності та гуманності. Тим не менше державна зрада завжди вважалася і вважається тяжким злочином, який несе велику суспільну небезпеку.

Розділ 2

Кримінально-правова характеристика державної зради

2.1 Об’єкт і об’єктивна сторона складу злочину

Кримінальне законодавство  України встановлює кримінальну  відповідальність тільки за конкретні  суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені  законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 11 КК). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об’єктивну сторону, а внутрішня – його суб’єктивну сторону [2].

Для того, щоб окреслити поняття  об’єкту злочину ми використаємо дефініцію запропоновану Мочкош Я.В., який стверджує, що сьогодні, з урахуванням правових орієнтирів нашого суспільства, найбільш обґрунтованим поняттям об’єкту злочину вбачаються „суспільні цінності”, до яких відносяться об’єктивно існуючі і як певна реальність такі: людина, її життя і здоров’я та безпека; створені працею матеріальні й духовні цінності, як об’єкти права власності; навколишнє природне середовище та інші матеріальні і нематеріальні блага суспільства. Водночас доцільно нагадати, що КК України у першій статті вказує своє завдання – правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і безпеки, довкілля та інших суспільних цінностей. Власне, у чинному КК викладено систему цінностей, захист яких передбачено застосуванням кримінального законодавства, в якому злочинні діяння згруповано за їхньою „природою” (Монтеск’є) – об’єктом посягання [25].

Необхідно також зазначити, що поняття об’єкту злочину залишається доволі суперечливим і серед науковців не вщухають суперечки з цього приводу. Тим не менше, на нашу думку, позиція Яна Мочкоша найбільш повно окреслює дане поняття, враховуючи найновіші досягнення вітчизняної науки.

Для того, щоб окреслити  об’єкт досліджуваного злочину, розглянемо поняття державної зради.

Згідно ст. 111 Кримінального  кодексу Україні (далі – ККУ) державною зрадою вважається діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України [15].

Об’єктом даного злочину є національна безпека України переважно у сфері державної безпеки, інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах [41, C. 340].

Державна безпека – це захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, її економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, державної таємниці, правопорядку, державного кордону, життєво важливої інфраструктури та населення від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, а також від терористичних та інших особливо небезпечних посягань з боку злочинних організацій, груп чи осіб.

Серед інших використаних у диспозиції ст. 111 понять, за допомогою  яких визначається об’єкт цього злочину, поняття “державна безпека” є найбільш широким, оскільки воно охоплює відсутність загрози суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності держави. Проте воно є вужчим, ніж поняття “національна безпека”, яке охоплює, крім безпеки держави, також безпеку суспільства й особи [23, С. 211].

Економічна безпека  передбачає захищеність інтересів  України у сфері економіки, її змістом є, зокрема, врахування національних інтересів України при виборі методів та механізмів реформування економіки, стабільність у правовому  регулюванні відносин у сфері економіки, у т. ч. фінансової політики держави, наявність ефективної програми запобігання фінансовим кризам, значні обсяги інвестиційної та інноваційної діяльності, незалежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, високі темпи розширення внутрішнього ринку, відсутність боргової залежності держави, мобілізаційна готовність національної економіки тощо.

Інформаційна безпека  загалом – це захищеність інтересів України у сфері комунікацій, інформаційних систем, інформаційної власності. її забезпечують, зокрема, відсутність технічного та технологічного відставання України від розвинутих країн світу в інформаційній сфері, а також проявів монополізації цієї сфери, відсутність проявів обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації, дотримання режиму функціонування важливих, з точки зору національної безпеки та життєзабезпечення населення, інформаційно-комунікативних мереж та систем управління, відсутність маніпулювання суспільною свідомістю з боку окремих суб’єктів політичного впливу [15]. У контексті ст. 111 інформаційна безпека передусім означає захищеність України від витоку інформації, яка становить державну таємницю.

З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах:

1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту;

2) шпигунство;

3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України [41, C. 219; 16, С. 201 ].

Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває у стані війни або збройного конфлікту. У конкретних випадках цей злочин може полягати у вступі на службу до певних військових чи інших формувань ворожої держави (поліції, каральних загонів, розвідки), наданні засобів для вчинення злочинів агентам спецслужб іноземних держав, усуненні перешкод для їх вчинення або наданні зазначеним агентам іншої допомоги.

Перехід на бік ворога є закінченим злочином з того моменту, коли громадянин України виконав в інтересах ворога певні дії на шкоду України. Один лише факт надання згоди виконати такі дії (наприклад, поступити на службу до поліції) є лише готуванням до вчинення злочину і залишає можливість добровільно відмовитися від доведення злочину до кінця. Вчинення громадянином України в інтересах ворожої держави і спільно небезпечних дій, які передбачені іншими статтями КК, наприклад, диверсії, посягання на життя державного діяча тощо, потребує кваліфікації за сукупністю злочині”, передбачених ст. 111 і, відповідно, статтями 113, 112 [15].

Специфікою цієї форми  державної зради є те, що вона може бути вчинена лише в умовах воєнного стану або, хоча й у мирний час, але в період збройного конфлікту.

Перехід на бік ворога в період збройного конфлікту може мати місце і в формі вступу громадянина України до угруповань терористичного характеру, диверсійних загонів, які розпалюють прикордонні конфлікти, порушують недоторканність морського простору України тощо.

Перехід на бік ворога, поєднаний з незаконним перетинанням державного кордону України, потребує додаткової кваліфікації за ст. 331, а поєднаний з переправленням людини (наприклад, воєначальника або відомого вченого в галузі озброєння) через державний кордон України для оплатної передачі з метою, наприклад, використання у воєнних конфліктах чи примусової праці, – за статтями 149 і 332[23, С. 224].

Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.

Підривною слід визнавати будь-яку діяльність, пов’язану зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним шляхом, з втручанням у зовнішню чи внутрішню політику України, спробою зміни території України, зі спробою знизити обороноздатність України, зі створенням умов для діяльності на території України іноземних розвідок, з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності України від інших держав тощо.

Загалом вчинення будь-яких діянь, які створюють загрози національній безпеці України, може бути розцінене як підривна діяльність проти України. Згідно з законодавством України загрози національній безпеці – це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що негативно впливають на стан національної безпеки, ускладнюють реалізацію національних інтересів України у зовнішньополітичній і внутрішньополітичній сферах, у сфері державної безпеки, в економічній, соціальній та гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та воєнній сферах.

Таким чином, види підривної  діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати й допомога у проведенні такої  діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного  злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо [13, C. 142].

Закінченим злочин у  цій формі є з моменту вчинення відповідного діяння, яким особа надала допомогу в проведенні підривної  діяльності проти України.

Вчинення громадянином України для надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України інших злочинів, наприклад, дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави, диверсії, пропаганди війни, організації масових заворушень, створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань, потребує додаткової кваліфікації за відповідними статтями Особливої частини КК [15].