Система та види покарань за кримінальним правом України, їх характеристика

     Система та види покарань за кримінальним правом України, їх характеристика 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст 

1. Ознаки  покарання……………………………………………………..3
2. Система покарань…………………………………………………......8
3. Види покарань………………………………………………………...10
4. Класифікація покарань……………………………………………….11
1. За порядком призначення покарань…………………………..11
2. За суб'єктом, до якого застосовуються покарання…………...12
3. За можливістю визначення строку покарання………………..12

 

5. Основні покарання…………………………………………………….13
6. Додаткові покарання…………………………………………………..19
7. Покарання, що можуть призначатися як основні і як додаткові…...22
8. Призначення покарання……………………………………………….26
1. Принципи призначення покарання…………………………….26
2. Загальні засади призначення покарання……………………….31
3. Обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання………...34
9. Список використаної літератури……………………………………....41

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

         1. Ознаки покарання. 

     1. Порушення особою кримінально-правового  припису держави може мати  своїм наслідком кримінальну  відповідальність. Покарання є однією  із форм реалізації кримінальної  відповідальності. 

     Поняття покарання визначене у ст. 50. До найважливіших ознак покарання ця стаття відносить те, що воно: а) є заходом примусу; б) застосовується від імені держави; в) застосовується лише за вироком суду;, г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого. Система і види покарань чітко визначені у КК. 

     Примус, що забезпечується силою державної  влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання  кожною особою конституційного обов’язку  неухильно додержуватися Конституції  України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і  гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми особливої частини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1. 

     Ефективність  покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості  санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві. 

     Покарання є особливою формою державного примусу  і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105). 

     2. Покарання є заходом законного  примусу, що має публічний характер  і застосовується від імені  держави, яка володіє монопольним  правом визначати зокрема злочинність  діяння, його караність, загальні  засади призначення покарання,  порядок виконання покарання,  підстави й умови звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію. 

     Держава законодавчо встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових осіб у разі порушення встановленого нею порядку застосування і виконання покарання, тобто у випадку незаконного застосування і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. 

     3. Особа може бути піддана покаранню виключно за вироком суду і у встановленому законом порядку. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, доходить висновку про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, розмір, строк. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність. 

     Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб’єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального права України. Головний її зміст полягає у тому, що правоохоронні органи та суд при кваліфікації злочину виходять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків. 

     Таке  ставлення у вину забезпечується і через законодавчу формулу  презумпції невинуватості, сформульовану  у ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, в яких зазначено, що особа  вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. 

     Принцип вини реалізується не лише через суб’єктивне ставлення, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основні положення: 1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою; 2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особисто; 3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. 

     4. Зміст покарання становить кара — позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз (ст. ст. 52—64) і повинно бути належним чином обгрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. 

     Засуджений  зобов’язаний перетерпіти ті позбавлення  й обмеження, що пов’язані з застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод. 

     Мета  покарання (ч. 2 ст. 50) — кінцевий результат, якого прагне досягнути держава  засобами кримінальне правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах: 1) кара щодо засудженого; 2) виправлення засудженого; 3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину; 4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами. 

     Кара  щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три інші прояви мети покарання с бажаними, але досягаються не завжди. Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності. 

     Виправлення засудженого— це такі зміни його особи, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття. 

     Запобігання вчиненню злочинів іншими особами —  це так зване загальне запобігання  злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином  констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі особи зобов’язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки. 

     5. Конституція України визначає, що кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Тому покарання не має на меті завдати фізичних страждань¹ або принизити людську гідність², хоча засуджений, відбуваючи покарання, відчуває певний дискомфорт і переживає, відповідно до виду покарання, страждання морального характеру. 

     Ст. 57 визначає систему покарань — вичерпний, загальнообов’язковий перелік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити  його індивідуалізацію, врахувавши ступінь  тяжкості вчиненого злочину, особу  винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Вказану систему складають дванадцять покарань. Чотири із них — громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі — є новелами, які не були відомі раніше діючому кримінальному законодавству України. 

       На відміну від КК1960 р. в  основу побудови системи покарань  в КК 2001 р. покладено критерій  порівняльної суворості видів  покарань і застосовано принцип  її побудови “від менш суворого  до більш суворого покарання”. Такий же підхід застосовано і при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК. Орієнтуючи суди на порівняно більш м’які покарання, цей підхід має сприяти подальшій гуманізації правозастосовчої практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів.

     Система покарань, встановлених ст. 51, є вичерпною. Вона може бути змінена лише шляхом прийняття відповідного закону. 

     Система покарань має загальнообов’язковий характер, який проявляється у тому, що: а) покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило  до всіх засуджених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон (ст. ст. 98 —108) встановлює окрему систему покарань); б) ці покарання є обов’язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.  
 

     2. Система покарань. 

     1. Передбачені чинним кримінальним  законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим

самим створює базу і для побудови санкцій  у відповідних статях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини. 

     Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у

правозастосовній  діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також

болісні і такі покарання, що ганьблять і  калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. 

     У ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням

волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи  в себе цілий комплекс

покарань, їх система дає можливість забезпечити  при застосуванні судами

конкретних  покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості

вчиненого злочину і особи засудженого. 

     Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним

законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих

у певному  порядку за ступенем їх суворості. 

     З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі

низку ознак, а саме: 

     а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;