Поняття злочинності у місцях позбавлення волі

     Існують й інші чинники, які обумовлюють злочинність у місцях позбавлення волі. Взаємозв'язок і взаємодія всіх перелічених чинників породжують пенітенціарну злочинність. [6, стр.257-259] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3.Кримінологічна  характеристика осіб, які вчиняють злочини  в місцях позбавлення волі.

     Всебічне  вивчення особи — необхідна передумова пізнання детермінанти протиправної поведінки засуджених до позбавлення волі, планування та організації процесу їх ресоціалізації. Йдеться про те, яка ймовірність вчинення ними нових злочинів під час відбування покарання.

     О. А. Герцензон вказував на два аспекти вивчення злочинців. Один із них — індивідуальне соціологічне вивчення з метою виявлення умов, що сприяють вчиненню злочину, та вжиття найефективніших запобіжних засобів, включаючи ті, що спрямовані на вивчення і перевиховання злочинця. Другий аспект полягає у вині особи з метою виявлення та узагальнення тих головних соціальних рис, якими характеризуються злочинці у своїй масі, і тих чинників вчинення злочинів, якими характеризується злочинність як їх статистична сукупність. Отже, мовиться про діалектичну взаїмодію одиночного і загального, випадкового і закономірного. [9]

     У кримінологічній літературі існує  і підхід, при якому головна  надається вивченню самого злочинця, його особистісних власвостей. Тут  за вихідне береться людина, що вчинила  злочин, як об'єкт соціальних зв'язків та відношень. Злочинець як особа, відрізняється від інших людей, а тому є всі підстави розглядати подібну особу як якісно відмінну від решти громадян. Без цього саме вчення про особу злочинця втрачає усілякий сенс (О. Б. Сахаров). ' Щодо загальної характеристики особи злочинців у місцях позбавлення волі, то можна зазначити, що цей тип відображає певну цілісність соціальне надбаних, відносно стійких криміногенних властивостей, визначальними серед яких є невідповідність їх свідомості   діяльності правовим нормам, що регулюють процес виконання кримінальних покарань. Кримінологічна типологія цих осіб має включати три групи ознак:

     а) що відображають ступінь їх криміногенного зараження;

     б) характер особистісних деформацій;

     в) що розкривають генезис злочинної поведінки під час відбування покарання. Виходячи з цього, можна виокремити п'ять основних типів злочинців:

1)випадкові;2) ситуаційні; 3) нестійкі; 4) злісні; 5) особли злісні.

     В свою чергу, це дає підстави говорити про наявність і таких типів злочинців в УВП, як: послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний.

     Послідовно-криміногенний  тип ув'язнених злочинців формується, в мікросередовищі, де норми права  систематично порушуються, і злочин випливає із стійких антисоціальних поглядів, установок та орієнтацій суб'єкта. Ситуація вчинення злочину активно створюється ним самим. Представники цього типу здатні пристосовувати до себе будь-якого мікросередовище, тому їх злочинна поведінка відносно автономна від нього.

     Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і правил режиму тримання, формується в середовищі з певною системою протиріч - до злочину такого засудженого призводить несприятлива ситуація за весь попередній антисуспільний спосіб життя. [6, стр.310]

     Ситуативний тип вчиняє злочини під вирішальним  впливом ситуації, що виникла не з його вини, а за умови порушення  моральних чи правових норм. В таких  випадках особа може не знайти, не зважаючи на її слабко виражену деформацію, правомірних  способів вирішення конфлікту.

     Знаючи  характерні особливості кожного  типу ув'язнених злочинців, можна  диференційовано підійти до налагоджування попереджувальної роботи з ними, зокрема  з урахуванням мотивації злочинної  поведінки: а) із зневажливим ставленням до людини; б) із корисливою спрямованістю; в) із негативним ставленням до правопорядку в УВП; г) із легковажним відношенням до дотримання різних правил техніки безпеки. Ці питання мають вирішуватися разом з оздоровленням мікросередовища засуджених (установи, загону, бригади), а також врахуванням соціально-демографічних, кримінально-правових та інших характеристик.

     Засуджені, які не відійшли від кримінальної діяльності, досить активно застосовують засоби психологічного самовиправдовування  та самозахисту. Інколи це відбувається підсвідомо, задля "реабілітації" себе і своїх вчинків. У науковій літературі наводяться такі моделі психологічного самозахисту вказаних осіб: заперечення підстав для відповідальності; невизнання від шкоди, завданої злочином та наявності жертви злочину; "засудження засуджуючих'1 і тих, хто виконує покарання; посилання на несприятливі обставини. Зміст і форми психологічного самозахисту істотно відрізняються залежно від загального рівня розвитку ув'язненого, його моральної та правової культури.

     Можна виділити три основних етапи розвитку моральності особи: 1) так звану доморальну свідомість, коли норми моралі ще не засвоєні; 2) згоду із загальновизнаними нормами суспільства; 3) автономну мораль. На кожному з названих етапів ставлення суб'єкта до норм моралі різне, не однакова й оцінка власних вчинків. На першому етапі модель самооправдания досить проста: видати себе невинним, жертвою зовнішніх обставин тощо.

     За  даними нашого дослідження, засуджені, які вчинили корисливі злочини, в більшості випадків (63 %) обмежувалися формальною констатацією факту злочину без будь-яких його оцінок та пояснень. Ті, що вчинили насильницькі злочини, віддавали перевагу наступальній тактиці, звинувачуючи в усьому потерпілих (такі оцінки дали — 87 % вбивць і 52 % хуліганів). Близько половини опитаних в'язнів вважають, що "закони потрібні для охорони держави".

     Ha незгоду з нормами кримінального  права вказали тільки ,8 % з числа  вперше засуджених і 18,8 % —  рецидивістів. Разом тим, кожен  другий з опитаних вважає, що  бувають випадки, коли порушення закону можна виправдати з таких мотивів: незвичайність, складність ситуації та порушення правових норм задля допомоги близьким людям. На "захист справедливості" посилалося 20 % засуджених, які вчинили вбивства, а своїх прав —30%.[8]

     Стосовно психологічного самозахисту ув'язнених на третьому етапі їх моральної запущеності треба зазначити, що тут вже формується автономна система моральних уявлень та цінностей. Суб'єкт повністю не сприймає існуючі в УВП правила поведінки. Віддається перевага особистим або груповим нормам, які, на його думку, стоять вище загальноприйнятих. У свідомості таких засуджених виробляється (чи вже був вироблений) свій моральний імператив, яким вони й керуються під час відбування покарання.

     Конкретні кримінологічні дослідження показують, що такий імператив властивий в основному затятим рецидивістам, які демонструють егоїзм, свавілля, глибоку неповагу до чужого життя, честі й гідності. Гіпертрофована самооцінка своєї "персони" тісно переплітається зі страхом перед покаранням, а тому автономна мораль є маловтішним прикриттям порожнечі й беззмістовності свого існування. [7, стр.164] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     4.Попередження  злочинності серед  ув'язненних в  місцях позбавлення  волі.

     Злочинність у місцях позбавлення волі - хоча й специфічна, але ж частина всієї злочинності. Тому її попередження також повинно здійснюватися на двох рівнях - загальносоціальному й спеціально-кримінологічному.

     Загальносоціальне попередження злочинності в місцях позбавлення волі - це, насамперед, комплекс перспективних соціально-економічних, організаційно-управлінських, ідеологічних, культурно-виховних та інших заходів, спрямованих на вирішення й згладжування гострих соціальних проблем і негараздів у країні, які в місцях позбавлення волі проявляються вже в деформованому вигляді. Гострота соціальних протиріч відбивається перш за все на тих людях, які утримуються в установах виконання покарань, на поширенні кримінальної субкультури, агресивності й насильства. Зменшення суспільних суперечностей внаслідок проведення гнучкої й розумної соціальної політики (що неодноразово доведено світовою історією) істотно знижує рівень і тяжкість насильницьких і корисливо-насильницьких проявів у людському середовищі, в тому числі й у місцях позбавлення волі, поступово витискує криміногенні явища. Саме загальносоціальне попередження злочинності спроможне вирішити такі складні проблеми, як праця, освіта, життєві умови, дозвілля в'язнів у виправно-трудових установах і після звільнення з них, що мають бути спрямовані на позитивну перспективу ресоціалізації особи (модернізація підприємств у місцях позбавлення волі, навчання необхідним професіям, що можливо лише за підвищення рівня освіти й загальної культури, сприятливих життєвих умов, осмисленості дозвілля, підвищення духовності тощо). Отже, загальносоціальне попередження злочинності, у кінцевому підсумку, змінює уявлення про роль і місце виправно-трудової системи в боротьбі зі злочинністю.

     Цілком  справедливо відзначається в  літературі, що виправно-трудовим установам  слід повертати суспільству повноцінну особу, а не остаточно калічити її. Тим більше, що відповідно до ст. 3 Конституції України практична діяльність держави, її органів і посадових осіб повинна гарантувати, затверджувати й забезпечувати права та свободи людини.

     Що  стосується спеціально-кримінологічного попередження злочинності в місцях позбавлення волі, то його напрями й заходи досить різноманітні, мають як загальний, так і конкретний, цілеспрямованіш характер і спираються на багатий вітчизняний і світовий досвід. Частина з них знаходить відбиття в програмах боротьби зі злочинністю (наприклад, Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, розділи VIII - "Удосконалення кримінально-виконавчої системи").

     Напрямок  кримінологічної профілактики попередження злочинності у виправно-трудових установах може включати заходи по втручанню в кризові ситуації, зменшення практичних можливостей учинення злочинів, боротьбу з кримінальною субкультурою, залучення громадськості до профілактичної роботи, надання допомоги жертвам злочинів тощо. [6]

     Відомо, що втручання в кризові ситуації являє собою комплекс різноманітних  заходів по стриманню злочинних  проявів, що припускає нейтралізацію  й розв'язання міжособистих (групових) конфліктів засуджених за допомогою  специфічних для місць позбавлення волі методів роботи суб'єктів попереджувальної діяльності. До них можна віднести такі заходи:

     1) здійснення постійного оперативного (в тому числі й за допомогою  технічних засобів) контролю за  криміногенними зонами у виправно-трудових  установах, де найчастіше й у певний період виникають типові серйозні (й у той же час специфічні для кожної окремо установи) негативні явища, що сприяють виникненню й розвитку напружених міжособистих (групових) конфліктів або особливого психічного стану засуджених, що погрожує вчиненням злочинів.

     2)проведення  комплексних профілактичних операцій  у виправно-трудових установах  за участю всіх підрозділів,  залучення сил і засобів інших  установ для вирішення нагальних  проблем. Аналіз роботи по забезпеченню  нагляду та ізоляції ув'язнених у місцях позбавлення волі ГУВП МВС України за 2008 р. показав, що незадовільна організація нагляду та безпеки, обшукової роботи, тобто послаблення заходів втручання в кризовій ситуації, стали причинами різкого збільшення вживання засудженими спиртних напоїв, наркотичних засобів, інших заборонених предметів;

     3)реалізація  заходів протидії професіоналізації  та консолідації злочинців, особливо  серед тих, хто відбуває покарання  за насильницькі та корисливо-насильницькі  злочини, а також серед жінок  і молоді. Виправдали себе в цьому напрямку такі заходи, як комп'ютерний облік інформації про криміногенних осіб, розсікання угруповань засуджених зі злочинною орієнтацією, підтримка й використання існуючих угруповань із позитивною спрямованістю, створення "режимних загонів" за участю в'язнів та ін.;

     4)забезпечення  психологічної підтримки засудженим, які прибувають у місця позбавлення  волі (особливо в період пенітенціарної  адаптації), орієнтування їх на  свідомий вибір позитивного шляху  відбування покарання, своєчасне блокування неформальних стосунків із засудженими з антигромадською спрямованістю;