Крайня необхідність

     Стан крайньої необхідності виключається в разі її провокації. Провокація - це навмисне штучне створення небезпеки з метою умисного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під виглядом крайньої необхідності. [22, ст. 424].

     Наступна ознака, що характеризує дії при крайній необхідності, полягає в тому, що заподіяну шкоду при захисті від небезпеки не повинен перевищувати меж крайньої необхідності.

     У теорії кримінального права і судовій практиці аксіоматичним є положення, що заподіяна шкода при усуненні небезпеки правомірний лише тоді, коли він менш значний у порівнянні з відвернена шкода.

     Проте, коли виникає необхідність встановлення правомірності заподіяної шкоди і при цьому зіставляються соціальні цінності, то виникають певні проблеми у визначенні їх пріоритету. [29, ст. 114]. 

     У даному випадку слід мати на увазі, що будь-якого методу, який можна було б взяти за основу при порівнянні кількісних параметрів двох видів шкоди в природі не існує.

     В завершення  можемо сказати, що питання про те, яка користь цінніше, є питанням факту і вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи.

3. Ознаки діяння, що вчиняється у стані крайньої необхідності.

     Ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої  необхідності, характеризують: 1) його  мету; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння  шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність  заподіяння шкоди, 5) межі заподіяння  шкоди.

     Кожна обставина, що виключає злочинність діяння, має свою підставу. Правовою підставою виникнення стану крайньої необхідності у ч. 1 ст. 39 КК є «... небезпека, що безпосередньо загрожує особі, правам цієї особи, інших осіб, суспільним інтересам чи інтересам держави». Отже, підставою крайньої необхідності, її першим елементом, є небезпека, яка повинна відповідати певним вимогам, для того, щоб надавати особі право на вчинення діяння з метою відвернення. У літературі часто акцентується увага не на ознаці «безпосередності», а на ознаках реальності (дійсності) та наявності, які прямо не зазначені у нормі закону. Так, П.С. Матишевський при аналізі умов правомірності розглядає лише такі ознаки небезпеки, як її наявність, дійсність і невідворотність. [18, ст. 214].  

     Однак ознаками наявності та реальності не вичерпуються вимоги до підстави крайньої необхідності. Ще однією ознакою доцільно вважати вимоги до об’єкта небезпеки. Слід звернутись до змісту ст. 39 КК, де зазначено: «… для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави…», тобто об’єктом наявної і реальної небезпеки можуть бути будь-які інтереси: особисті права, інтереси суспільства чи держави. Положення крайньої необхідності не можуть бути застосовані для захисту неправомірних інтересів.

     Щодо аналізу ознак самого діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, то в одному із підручників з кримінального права пропонується досліджувати діяння, вчинене в стані крайньої необхідності, виходячи з таких ознак: 1) мета діяння; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.

     Встановлення мети діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, має важливе значення. Насамперед тому, що в законі чітко не визначається мета зазначеного діяння, від тієї мети, яку прагне досягти суб’єкт залежить вибір засобів, які мають бути використані суб’єктом, та наслідки їх використання.       Мета вчинку – це той уявний результат, якого прагне досягти особа, яка скоює даний вчинок. Такого висновку можна дійти, виходячи з природи мети, відповідно до якої суб’єктивно поставлена мета припускає досягнення конкретного об’єктивного результату. Цілком логічним є положення, що спочатку виникає мета скоєння вчинку, а вже потім настає певний результат. При цьому варто зауважити, що проміжок часу між цими двома ознаками не завжди є однаковим.

     Так, якщо підставою виникнення стану крайньої необхідності є небезпека заподіяння шкоди інтересам особи, суспільства або держави, то метою діяння, вчиненого в цьому стані, є усунення такої небезпеки. [6, ст. 214].  

     Щодо спрямованості заподіяння шкоди, то у стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам третіх осіб, тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадяням, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створенням цієї небезпеки.

     Щодо характеру дій, то відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. Особа уявляє яким чином буде усунута небезпека: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце ха допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо. Але потрібно погодитись з позицією окремих науковців, що характер дій в стані крайньої необхідності може проявлятись і у вигляді бездіяльності. Так, С.А. Домахін, обґрунтовуючи такий висновок, зазначає, що охоронювані законом інтереси можуть бути порушені не тільки суспільно небезпечною дією, а й бездіяльністю особи.

     Наступною ознакою діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є своєчасність заподіяння шкоди. Дії щодо усунення небезпеки повинні бути своєчасними, тобто відповідати у часі небезпеці, яка загрожує. Як вже наголошувалось, своєчасність дій прямо пов’язана з наявністю небезпеки. Так, на думку В.Л. Зуєва, захист має розпочатись не раніше, ніж з’явиться загроза охоронюваним законом інтересам, та припинитись не пізніше, ніж ця небезпека зникне. При цьому немає значення, чи минула небезпека в силу об’єктивних причин, усунута безпосередньо особою, якій вона загрожувала, або будь-ким іншим. Шкода, заподіяна до або після, виходить за межі стану крайньої необхідності, і захист залежно від цього вважається передчасним або запізнілим, що і позбавляє його правомірності. Саме тому акт крайньої необхідності є правомірним, якщо він здійснюється протягом періоду існування небезпеки. [9, ст. 328].  

     Щодо меж заподіяння шкоди, то закон вимагає, щоб небезпека при крайній необхідності «не могла бути усунута іншими засобами». Деякі науковці дотримуються позиції про те, що іншими засобами, без заподіяння шкоди усунути небезпеку не можливо. При заподіянні шкоди в стані крайньої необхідності не виключена можливість багатоваріантності, обумовлена, зокрема, швидкістю прийняття рішення, складністю співставлення всіх «можливих плюсів та мінусів» саме цього варіанта. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди тому, хто нападає, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактичної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або психічних властивостей. [19, ст. 128].  

     Розглянемо  характер дій - відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням Його особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК, тощо,

     Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.

     Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

     Інакше кажучи, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

     Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реальна. Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина і Ті права та свободи; правосвідомість і правова культура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами. [27, ст. 228].  

4. Перевищення меж крайньої необхідності.

     Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути погрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі. [17, ст. 85]  

     Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності часто перебуває в екстремальній ситуації, € непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

     Вичерпний  перелік обставин, що виключають  злочинність діяння закріпленний у VIII розділі Загальної частини Кримінального кодексу України. Зокрема до них відносяться крайня необхідність.

     Крайня необхідність  – це такий збіг обставин, за  якого виникла небезпека для  певного об’єкта, зберегти який  можна, лише заподіявши шкоди  іншому, менш цінному об’єктові.(3 с. 181). Інакше кажучи, правомірним  вважається заподіяння(за наявності  загальної небезпеки) шкоди одним  цінностям, що охороняються правом, з метою відвернути шкоду більш значним цінностям, які теж охороняються правом.

     Вже в чинному  КК частина друга ст.. 39 містить  відносно нове для вітчизняного  законодавства поняття.Вона говорить, що умисне заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена є перевищенням меж крайньої необхідності.

     Тобото щоб не було перевищення меж крайньої необхідності, потрібна правомірність вчинюваних дій для уникнення завдання шкоди. Багато науковців (зокрема, М Й. Коржанський, П. С. Матишевський, М. І. Бажанов) присвятили свої роботи визначенню ознак правомірності крайньої необхідності та намагались розібратись, як визначити ту саму межу, коли крайня необхідність стає кримінально карним злочином. Перелік таких ознак не є вичерпним. І його можна крім тго, що розширювати, то ще й звести взагалі до одного – при стані крайньої необхідності небезпека повина буди наявною, дійсною, невідворотною і загрожувати третім особам, а завдана шкода повина бути меншою за відвернену шкоду і вчинена найбільш прийнятним способом.

     Окремо виділені  науковцями два принципи про  найменшу шкоду і способи уникнення  небезпеки можна подати таким  чином «неможливість усунення  наявної небезпеки іншим шляхом  окрім заподіяння меншої шкоди».

     Формулювання  ознаки, що заподіяна шкода повина бути меншою за відвернену не є досконалим. Варто додати сюди також і «або можливо відвернути». Адже в житті бувають ситуації, коли особа, виконуючи свій обов’язок або намагаючись допомогти, не розраховує свої можливості, або так складаються обставини, що задумане їй не вдається. Проте навіть в такому випадку, тобто коли особі не вдається відвернути небезпеку, вона все ж не несе кримінальної відповідальності, якщо заподіяна шкода менша за ту, яку вона намагалась відвернути. [6, ст. 285]