Крайня необхідність

 

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської справи

Національного банку України»

Кафедра кримінально-правових дисциплін

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з кримінального права

на тему:

«КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ»

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи ЗП-11

Назаренко В. О.

Перевірив:

ас. Гамалій О.Л.

 

 

Суми – 2012

План

 

Вступ………………………………………………………………………………….3

1. Поняття крайньої необхідності…………………………………………………..7

2. Підстава наявності  стану крайньої необхідності………………………………12

3. Ознаки діяння, що вчиняється  у стані крайньої необхідності………………..19

4. Перевищення меж крайньої  необхідності……………………………………...24

5. Відмінність крайньої  необхідності від необхідної  оборони………………….31

Висновок…………………………………………………………………………….35

Список використаної літератури…………………………………………………..39

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Основним завданням кримінального  законодавства України є правове  забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України  від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також  запобігання злочинам. Кримінальне  законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є соціально корисними  чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

     Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є фундаментальною проблемою кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. Як свідчить досвід вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства, держава та суспільство завжди покладають певні сподівання на те, що завдяки таким встановленням мають вирішуватись проблеми кримінальної політики в цілому. До того ж сучасна держава, хоч би потужним правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключають злочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст.39 КК України).

     Однак зміст цієї кримінально-правової норми, а також практика її застосування дають підстави для наукової дискусії. Ці підстави зумовлені, по-перше, низьким ступенем реалізації цієї норми у правозастосовчій діяльності, по-друге, досить суперечливим застосуванням її положень у зв’язку з неоднозначним підходом органів правосуддя до кримінально-правової оцінки вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке положення на практиці часто призводить до того, що дії осіб, які діяли в стані крайньої необхідності на користь інтересів суспільства та держави, визнаються неправомірними та особи, що їх вчинили, притягаються до кримінальної відповідальності.

     У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, В.Ф. Антонов, Ю.В. Баулін, Ю. М. Блинська, В.П. Діденко, С.А. Домахін, П.С. Матишевський, А.М. Ришелюк, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, , С.С. Яценко та інші. Важливе місце у розробці проблемних питань регулювання обставин, що виключають злочинність діяння, належить працям М.В. Анчукової, П.П. Андрушко, Г.В. Бушуєва, І. М. Зуєв, Н.В. Лісова, М.Й. Коржанського, П.С. Мотишевський, Т. Т. Якимець та інших вчених.

     У теорії кримінального права крайня необхідність завжди вважалася нарівні з необхідною обороною одним з основних видів правомірної, соціально корисної поведінки особи і тому має належний рівень розробки у науці кримінального права. Однак проблема крайньої необхідності і на сучасному етапі залишається актуальною, оскільки має низку дискусійних питань.

     Так, до прийняття нового Кримінального кодексу проблеми відповідальності особи за дії, вчинені під впливом фізичного чи психічного примусу, за умов виправданого ризику часто вирішувались за правилами про крайню необхідність. Сьогодні ці обставини є самостійними в інституті обставин, що виключають злочинність діяння. Однак історія кримінально-правового регулювання таких ситуацій є свідченням взаємозв’язку обставин, що виключають злочинність діяння, необхідності визначення чітких критерієв їх розмежування. Як правило, у науці кримінального права проводився аналіз співвідношення крайньої необхідності і необхідної оборони, тому на сьогодні бракує наукових досліджень співвідношення крайньої необхідності з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння, які є новелами кримінального законодавства 2001 року. Дослідження крайньої необхідності залишається актуальним також у зв’язку із суттєвими змінами, внесеними у зміст поняття крайньої необхідності при прийнятті Кримінального кодексу України 2001 року.

     Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст.39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз’яснень (постанови) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності.

     Мета досліджуваної  теми  є з’ясування, виходячи з чинного кримінального законодавства України та сучасної кримінально-правової доктрини, суті крайньої необхідності як кримінально-правового феномену та зробити комплексу характеристику її законодавчої регламентації.

     Мета роботи  передбачає виконання таких завдань: 

• охарактеризувати поняття та підстави виникнення крайньої необхідності в кримінальному праві;
• розглянути та здійснити характеристику умов правомірності крайньої необхідності;
• дослідити особливості перевищення меж крайньої необхідності;
• визначити головні відмінність крайньої необхідності від необхідної оборони.

     Об’єкт дослідження курсової роботи є законодавство України, що регулює суспільні відносини щодо кримінальної відповідальності, яка стосується крайньої необхідності.

     Предмет дослідження – крайня необхідність.

     При написанні даної роботи були використані наступні наукові методи: а) історико-правовий – при дослідженні еволюції крайньої необхідності як інституту кримінального права у різні історичні періоди розвитку світової правової думки; б) порівняльно-правовий — при співставленні підходів до регламентації крайньої необхідності в українському кримінальному законодавстві та у законодавстві інших країн; в) формально-догматичний – при з’ясуванні змісту відповідних кримінально-правових норм та окремих термінів, понять та формулювань у кримінальному законодавстві України та інших країн; г) системно-структурний – при дослідженні юридичної конструкції крайньої необхідності та її місця серед інших обставин, що виключають злочинність діяння;

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття крайньої необхідності.

   Чинне кримінальне  законодавство в числі обставин, що виключають злочинність діяння, передбачає і крайню необхідність (ст. 39 КК України). Стан крайньої необхідності породжується колізією двох правоохоронюваним інтересам, коли в ім'я порятунку одного (більш важливого) з них приноситься в жертву інший, менш важливе.

    Наприклад, для порятунку людей і майна від повені самовільно захоплюється річковий транспортний засіб. Дії ці зовні підпадають під ознаки складу злочину,  але злочинними вони не є оскільки вчинені в умовах крайньої необхідності.

     Таким чином, дії (а іноді бездіяльність), вчинені в умовах крайньої необхідності, не є злочинними внаслідок того, що не містять основного матеріального ознаки злочину (суспільної небезпеки) та визнаються законодавцем соціально корисними і такими, що відповідають інтересам суспільства.[5, ст. 265]

     Нерідко приватні, а також службові особи вимушені робити вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, із вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо). По суті, однак, такі вчинки не є суспільно небезпечними і кримінально забороненими, а, навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя нападника при захисті від його нападу; знищення майна для усунення небезпеки, спричиненої пожежею; застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця тощо). У науці кримінального права такі вчинки – необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, обґрунтований ризик, виконання службового обов’язку, виконання законного наказу тощо – називають обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння. Юридична природа цих обставин полягає в тому, що вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності (ст. 2 КК), тобто зазначені вчинки мають такі ознаки, що виключають можливість їх визнання як суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, передбаченого КК. Цим вони відрізняються від обставин, що є підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності. .[9, ст. 315]

     Новий КК уперше виокремив зазначені вище обставини в самостійний розділ VІІІ Загальної частини КК під назвою «Обставини, що виключають злочинність діяння». Їх перелік – необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, обґрунтований ризик, виконання наказу або розпорядження, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – значно розширено порівняно з УК 1960 р., що передбачав лише необхідну оборону, крайню необхідність та затримання злочинця.

     Далі пропоную  розглянути ознаки крайньої необхідності  у сукупній її характеристиці  з обставинами,  що виключають  злочинність діяння, оскільки вони мають низку загальних ознак.[1, ст. 211]

     Перший полягає в тому, що усі вони являють собою свідомі та вольові вчинки людини у формі дії (наприклад при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад ненадання допомоги при вико­нанні наказу). Виняток становить лише заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у результаті непереборного фізичного примусу, якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1 ст. 40 КК).

     Друга ознака – це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об’єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається з зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смерті небезпечному злочинцеві працівником міліції при його затриманні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо).

     Третя ознака характеризує соціальний зміст зазначених вчинків. І хоча в КК він прямо не визначений, проте висновок про соціальну характеристику необхідної оборони, крайньої необхідності та інших обставин, що виключають злочинність діяння, може бути зроблений на основі оцінки підстав для їх вчинення, їх цілей, допустимих засобів досягнення цих цілей тощо. Вони свідчать про те, що більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними. Водночас це не виключає того, що в деяких випадках такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди з його згоди в стані крайньої необхідності тощо). У таких випадках вони визнаються соціально допустимими (прийнятними) або, як іноді кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними. Цей висновок відповідає положенням КК, в яких названі вчинки характеризуються як незлочинні. Соціальний же зміст злочину, як відомо, КК визначає через категорію суспільної небезпеки (ст. 11). Отже, аналізовані вчинки як незлочинні не є суспільно небезпечними.

     Четверта ознака характеризує юридичну форму аналізованих вчинків, що визначається в КК насамперед через заперечення юридичної форми злочину, тобто передбаченості діяння КК (ч. 1 ст. 11). Наприклад, характеристика більшості з аналізованих вчинків в КК починається словами «не є злочином…». Позитивна ж характеристика їх юридичної форми полягає в тому, що усі вони є вчинками правомірними. Про це прямо вказується в ч. 1 ст. 41 КК, де заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою виконання законного наказу визнається дією (бездіяльністю) правомірною. В основі ж правомірності аналізованих вчинків лежить або здійснення суб’єктом свого суб’єктивного права, або виконання юридичного обов’язку, або здійснення владного повноваження. [3, ст. 119]

     Нарешті, п’ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення аналізованих правомірних вчинків. Ці наслідки полягають, насамперед, у тому, що такі вчинки не визнаються злочинними, тому вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності, а, відповідно, і кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.

     Отже, крайня необхідність належить до обставин, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння. Поняття її викладено у ст. 39 КК України: "Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто, для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності ".