Закон як джерело кримінально-процесуального права

    а) паспорт громадянина України;

б) свідоцтво  про приналежність до громадянства України (для осіб віком до 16 років);

    в) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

г) тимчасове  посвідчення громадянина України;

д) проїзний документ дитини;

е) дипломатичний паспорт;

ж) службовий  паспорт;

з) посвідчення  особи моряка;

і) посвідчення члена екіпажу;

й) посвідчення  особи на повернення в Україну  [3, ст.ст. 1, 5].

    Слід  враховувати, що згідно з ч. 2 ст. 20 Закону України «Про громадянство України» «громадянин України, щодо якого оформляється втрата громадянства, до набрання чинності рішенням про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України».

    На  підставі ст. 25 Конституції України  громадянин України не може бути виданий іншій державі.

    Визначення  за особою статусу іноземного громадянина пов'язане зі встановленням двох ознак: а) відсутності в особи громадянства України; б) приналежності особи до громадянства іншої держави (держав).

    Приналежність особи до громадянства іноземної держави встановлюється наявністю закордонного паспорта або документа, що його замінює. Іноземні громадяни (за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності) мають національні паспорти або посвідки на проживання встановленого зразка, які реєструються в органах внутрішніх справ або інших установ (у які прибув громадянин через кордон). Відповідно до листа МВС України № 729 від 20.10.99 р., іноземні громадяни тимчасово (без дипломатичного статусу) перебувають в Україні за своїми національними паспортами з відповідною українською візою на право в'їзду і перебування в Україні. Національні паспорти цих іноземних громадян, у т.ч. і тих, які працюють в Україні, мають бути зареєстровані протягом трьох днів в органах внутрішніх справ на термін дії української візи. Іноземці, які вчаться в навчальних установах України, реєструються на термін дії угоди на навчання в конкретному навчальному закладі. Термін дії української візи при цьому не враховується. Іноземні громадяни, які тимчасово перебувають в Україні і в'їжджають безвізово, відповідно до міжурядових угод, повинні зареєструвати свої національні паспорти протягом трьох днів в органах внутрішніх справ.

    Особи без громадянства проживають в Україні  на підставі українських документів — посвідки на проживання в Україні для осіб без громадянства з позначкою про реєстрацію. Особи без громадянства, які тимчасово в'їхали в Україну із країн їхнього постійного проживання, повинні зареєструвати в органах внутрішніх справ свої документи, видані державами їхнього постійного проживання на термін дії в'їзної української візи. Особи цієї категорії, які в'їхали в Україну на навчання, реєструють свої документи в органах внутрішніх справ на термін дії угоди на навчання.

    На  підставі ч. 1 ст. 10 КК особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, в разі вчинення ними злочину за межами України не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності або суду. Разом з тим, зазначене обмеження не встановлене щодо видачі для відбування покарання осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні.

    Біженці проживають в Україні на підставі посвідчень біженця, виданих міграційними службами Державного комітету у справах національностей і міграції України. Ці особи повинні зареєструватися в органах внутрішніх справ на термін дії посвідчення біженця.

    Коло  осіб, які користуються правом дипломатичної  недоторканності, визначене Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18.04.61 р. (ратифікованою Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21.03.64 р.) і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10.06.97 р.

    Пред'явлення  дипломатичної або службової  картки вважається достатнім для встановлення особи. Вимагати інший документ забороняється, за винятком посвідчення водія у зв'язку з розслідуванням обставин дорожньо-транспортної пригоди.

    Особливий процесуальний статус мають і  особи, які здійснюють консульські функції. Коло цих осіб визначене Віденською конвенцією про консульські зносини від 24.04.63 р. Відповідно до ст. 44 цієї Конвенції, працівники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових або адміністративних справ. Консульський службовець або працівник обслуговуючого персоналу не може відмовитися від дачі показань. Якщо консульська посадова особа відмовляється давати показання, до неї можуть застосовуватися примус або міри покарання.

    Особи, які користуються правом дипломатичної недоторканості, не можуть бути затримані або заарештованими.

    Відповідно  до ч.2 ст.69 КПК, не можуть бех їхньої згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної  недоторканості, а також працівникі дипломатичних представництв –  без згоди дипломатичного представника.

    Прикладом застосування ч.2 ст.69 КПК може слугувати  наступний випадок. Віце-консул Бразилії в Україні Луіс Ігнасіо 1 грудня 2009 року їхав зустрічати Президента Бразилії Лула да Сільву в Бориспіль, який на той час знаходився з офіційним візитом в Україні. Автомобіль віце-консула рухався зі швидкістю

130 км/год  і близько 16 години на 33 километрі  траси «Київ-Бориспіль» збив людину. Загиблим виявився 43-річний інспектор  Департаменту виконання покарань. По факту. Прокуратура Київської області порушила кримінальну справу за ч.2 ст.286 КК України. У ході розслідування було виявлено, що за кермом автомобілю знаходився 24 річний водій – громадянин України. Слідчий прокуратури Київської області, намагаючись допитати як свідка Луіса Ігнасіо, зробив запит до консульського управління Міністерства закордоних справ України на що отримав відказ [37, с. 14].

    Приналежність до осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, встановлюється шляхом огляду документів, які видаються Міністерством закордонних справ України. До таких документів належать дипломатичні (консульські) картки і дипломатичні паспорти. Особи адміністративно-технічного обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв і консульств мають службові картки. Якщо й на них поширюються привілеї щодо дипломатичної недоторканності, то в їхніх службових картках проставляється особливий штамп: «На підставі взаємності користується імунітетами і привілеями, передбаченими для дипломатичного корпуса». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВИСНОВКИ 

    Проблема  джерел права не є суто теоретичною, абстрактною. Особливої ​​гостроти названа проблема набуває в ході кримінально-процесуальної діяльності. У цій діяльності, в ході якої можливе серйозне обмеження прав і свобод людини і громадянина, особливо важливе застосування тільки актів, які дійсно є джерелами кримінально-процесуального права, офіційно визнаються державою такими.

    У зв’язку з викладеним існує проблема, що стосується взаємозв’язків джерел кримінально-процесуального права  – це проблема співвідношення законів і та інших нормативно-правових актів. Стосовно  сфери кримінально-процесуальних правовідносин, першочергове місце в системі джерел кримінально-процесуального права повинен посідати закон. На мою думку, прийняття підзаконних актів відповідними державними органами у сфері кримінального судочинства має бути обмежене колом повноважень, наданих їм законом. При виникненні проблеми співвідношення законів і підзаконних актів питання повинно вирішуватися на користь законів, незалежно від критики на адресу їх недостатньої якості. Щодо підзаконних актів, то вони підлягають аналізу щодо змісту норм, які надалі можуть бути закріплені в КПК України. Основним нормативно-правовим актом, який визначає порядок провадження у кримінальних справах є КПК.

    Кримінально-процесуальний закон регулює суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, тобто відносини державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальне судочинство, між собою і з іншими учасниками процесу, їх взаємну поведінку, яке у певних діях або в утриманні від заборонених законом дій. Тим самим кримінально-процесуальний закон створює правові основи кримінально-процесуальної діяльності, спрямованої на захист прав і законних інтересів особистості.

    Дія кримінально-процесуального закону у  часі, просторі та за колом осіб детально регламентована у діючому КПК. Таким чином, законодавець передбачив межі застосування кримінально-процесуального закону у відповідності до території, суб’єктного складу та часових меж його застосування.

    Основні елементи механізму правового регулювання, створеного кримінально-процесуальним законом, полягають у тому, що він: 1) ставить перед органами попереднього розслідування, прокурором і судом певні завдання, 2) формулює принципи їх діяльності; 3) надає їм необхідні повноваження; 4) вказує підстави, за наявності яких ці ​​повноваження можуть бути реалізовані; 5) встановлює порядок виробництва процесуальних дій;

6) визначає  права та обов'язки учасників  процесу.

    Піддаючи  процесуальну діяльність ретельної  правової регламентації, кримінально-процесуальний закон разом з тим залишає місце для вибору найбільш доцільно образних правових засобів вирішення виникаючих завдань, для застосування різних тактичних прийомів проведення тих чи інших дій. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Конституція України вiд 28.06.1996  № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від 28.12.60 ( 1000-05 ) ВВР, 1961, N 2 ст. 15.
3. «Про громадянство України». Закон України від 18.01.2001 р. № 2235. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 13, ст.65.
4. «Про державний кордон України». Закон України вiд 04.11.1991 р. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 2, ст. 5.
5. «Про Конституційний Суд України». Закон України вiд 16.10.96 № 422/96-ВР.
6. «Про міжнародні договори України». Закон України вiд 29.06.2004. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 50, ст.540.
7. «Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції».Закон України від 16.01.1998 р.Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 23, ст.130.
8. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Закон України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 40, ст.263 Закон вiд 17.07.1997.
9. «Щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани Олександрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України)». Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Справа N 1-17/2001. м. Київ, 23 травня 2001 року N 6-рп/2001.
10. «Щодо офіційного тлумачення положення  частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)». Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України. Справа N 1-7/99.м. Київ, 9 лютого 1999 року.
11. «Про Консульський  статут України». Указ Президента України вiд 02.04.1994 № 127/94.
12. «Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні». Указ Президента України вiд 10.06.1993 № 198/93.
13. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності». Указ Президента України № 503 від 10.06.1997 р.
14. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 р. // Збірник постанов Пленума Верховного Суду України. – К., 2001.
15. Аленін Ю.П. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – Х.: ТОВ «Одісей», 2009. – 816 с.
16. Аленін Ю.П. Кримінально-процесуальний кодекс: Науково-практичний коментар. – Вид. 3-тє, допов. та перероб. Х.: Одіссей, 2011.– 976 с.
17. Афанас’єв В.С., Бабаєв В.К., Баранов В.М., Гранат Н.Л. – Теорія держави та права. Підручник. М.: 2008 рік 624 с.
18. Баймуратов М. О. Міжнародне право. — X.: «Одіссей», 2003. — 675 с.
19. Баймуратов М.О. Міжнародне право. Підручник. «Одесей», - Х.: 2002 р.,-672 с. // Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10.12.1984 р., - 643 с.
20. Бібік О.М. Джерела кримінального права Російської Федерації. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2006. – 217 с.
21. Вовк І.В. Журнал "Адвокат" № 5 (116) 2010 р. — К.,2010 р.
22. Гурвіч Г.С. Деякі питання радянського державного права // Радянська держава і право. – 1957. - №12. – 140 с.
23. Додонов В. Н., Єрмаков В. Д., Крилова М. А.  Великий Юридичний словник. М.:ІНФРА-М, - 2001 р., - 790 с.
24. Железнова Н.Д. Судово-юридична практика: поняття, функції та структура // Российский судья. – 2003. – № 5.
25. Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. Основи правознавства України: Навчальний посібник. Видання сьоме, доповнене та перероблене. – Х.: «Одісей», 2007. – 440 с.
26. Коссак С.Ю. Судовий прецедент як джерело права в зарубіжних країнах. Юридичний радник. №2(16) квітень 2007. – 98 с.
27. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004- 512 с.
28. Крестовська Н.М., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. Видання друге. Х.: Одісей, 2008. – 384 с.
29. Кутафін О.Е., Туманов В.О. та ін. Популярний юридичний енциклопедичний словник. – М.: «РИПОЛ КЛАССИК», 2001. – 800 с.
30. Погорілко В.Ф. Конституційне право України: Підручник для вузів. - 2-вид., допрац. - К.: Наукова думка, 2000. - 724 с.
31. Сільченко Д.Ю. Застосування аналогії в кримінальному судочинстві: дис. на здобуття кандидата юрид. наук: 12.00.09/Д.Ю.Сильченко. – М., 2001.– 160 с.
32. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
33. Строгович М.С. Курс радянського кримінального процесу. – М., 1968 р. – Т.1.
34. Туманов В.О. Європейський Суд по правам людини. Нарис організації та діяльності. – М.: «НОРМА», 2001. – 295 с.
35. Фаткулін Ф.М. Радянський кримінально-процесуальний закон // Радянський кримінальний процес. – М.,1980 р. - 108 с.
36. Хаббібулін В.М. Юридична практика.: Київ, Вид. «Прес-Інтер», квітень 2011 р., № 7  - 38 с.
37. Чорний С.П. Київські відомості: Київ: видавництво «АстерПрінт» -  грудень 2009 р., № 45, - 22 с.
38. Шебанов А.Ф. Форма радянського права.: М., Вид. «Юридическая литература», 1968 р., - 213 с.