Закон як джерело кримінально-процесуального права

    Як  правило, Постанови Пленуму ВСУ, містять положення, що є судовим тлумаченням норми законодавства або їх конкретизації, і як елемент процесу застосування закону – шляхом з’ясування змісту норми права і вираженої в ньому волі законодавця, мають нормативний характер.

    Отже, Постанови Пленуму Верховного Суду є дієвим засобом удосконалення кримінально-процесуального законодавства, підвищення його ефективності. Цей висновок можна проілюструвати наступним прикладом. Як відомо, доповненню КПК у грудні 2006 року нормами, що спрямовані на вдосконалення процедур оскарження постанови про порушення кримінальної справи, передувала Постанова Пленуму Верховного Суду № 1 від 11.02.2005 року.

    Правовий  звичай. Правовий звичай - це санкціоноване та забезпечуване державою правило поведінки, яке склалося в результаті тривалого повторення певних дії. У правовій системі ношої держави правовий звичай майже не застосовується. У галузі кримінально-процесуального права ознаки правового звичаю збереглися в елементах судового процесу, наприклад, в зовнішніх атрибутах судового засідання – обов’язку присутніх у залі вставати при входженні у зал судового засідання та виходу із нього членів складу суду, що розглядає кримінальну справу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  II.

Поняття кримінально-процесуального закону, його Сутність і значення

    Аналіз  кримінально-процесуальної літератури, в якій розглядається поняття  кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні  цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму  правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон [35, с.49]. Тобто якщо говорити про Крмінально-процесуальний закон у широкому сенсі, то це сукупність норм, що становлять кримінально-процесуальне законодавство.

    Кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних  нормативно-правових актах, «присвячених»  кільком галузям права. Такими є, наприклад: закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції» від 01.01.2010, «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства» від 07.10.1997 р. та ін. [22, с. 438].

    Слід  також пам'ятати, що на відміну від  кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки кримінально-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною. Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону.

    Зокрема, Д.Сільченко зазначає, що використання аналогії не є формальністю, це є складним процесом, ніж може видаватися на перший погляд. Процедура застосування закону – зовсім не механічна діяльність, оскільки, застосовуючи аналогію закону, не можна обмежуватися тільки встановленням зовнішньої схожості між діями та відносинами, не врегульованими законом, і тими, які отримали регламентацію.

    З огляду на викладене, до етапів застосування аналогії у кримінально-процесуальному праві вказаний науковець відносить:

• аналіз фактичних обставин справи,
• вибір (пошук) пошук відповідної норми,
• за відсутності такої норми органи дізнання, слідчий, прокурор і суд переходять до етапу пошуку подібної норми, тобто норми, що регулює аналогічні відносини,
• заключний етап - прийняття рішення та видання акта, який його закріплює [31, С.81].

    Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

    1) передбачений процесуальним законом  випадок повинен бути подібним  до того, до якого закон застосовується за аналогією;

    2) застосування закону за аналогією  ні в якому разі не може  вести до обмеження процесуальних  прав осіб, які беруть участь  у справі, або до покладення  на них не передбачених законом  обов'язків;

    3) не допускати вчинення органами  слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального закону [33, с.50].

    Загалом, варто зазначити, що застосування аналогії у кримінальному судочинстві  – не механічне підведення процесуально-важливого  факту під абстрактну формулу права. Це складний, творчий процес реалізації вольового змісту правових норм, який вимагає значних зусиль від правозастосовного органу та складається із низки послідовних етапів, кожен з яких є необхідним для належного та правильного застосування аналогії [21, С.18].

    Говорячи  про значущість кримінально-процесуального закону слід зазначити, що деякі автори (Кобліков О.С., Гуткін І.М.) визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Але така позиція є не зовсім правильною.

    Деякі вчені, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Така позиція є більш виваженою і правильною. Адже дійсно, визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які уклала Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять низку кримінально-процесуальних норм.

    Нерозривний зв'язок кримінального і кримінально-процесуального закону зумовлено тим, що в них  спільна мета — охорона суспільства  від злочинних посягань. Але при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш: правильне і точне його застосування.

    Кримінальний  закон, який є потужною зброєю у боротьбі зі злочинністю, потребує кримінально-процесуального закону. Обидва вони доповнюють один одного і не можуть існувати окремо. Поза процесуальною формою застосування кримінального закону є недопустимим. У свою чергу, кримінальний процес без кримінального закону був би безпредметним, позбавленим свого змісту і смислу.

    Враховуючи  природу кримінально-процесуального права, його призначення обслуговувати потреби, пов'язані з реалізацією кримінального закону, досить обґрунтованим є погляд низки науковців, які розглядають його як похідне від матеріального права, а існуючий між цими галузями права взаємозв'язок — як відносини між формою і змістом. Процесуальне право, зазначає С. С. Алексєєв, щільно примикає до матеріального, є ніби надбудовою над ним, свого роду продовженням.

    У судовій практиці при вирішенні  конкретних справ виникають такі ситуації, коли виконання приписів процесуальних норм тягне за собою порушення норм матеріального права, і навпаки. Проте кримінально-процесуальним законом не передбачено, як повинен діяти в таких випадках суд. У результаті, зустрічаючись з подібними колізіями, суди чинять по-різному, але в більшості випадків судова практика надає перевагу процесуальному закону.

    Очевидно, таке вирішення колізії між процесуальним  і матеріальним правом не можна визнати  цілком правильним.

    На  мій погляд, якщо з якихось причин виникає колізія, то повинна діяти певна субординація соціально-правових цінностей, ідей та юридичних норм. Ніщо в процесуальній формі не повинно заважати здійсненню правосуддя чи викривляти суть справи.

    Форма відіграє позитивну роль, якщо вона не суперечить своєму соціальному призначенню. Вона є ефективнішою тоді, коли краще сприяє вирішенню всього комплексу завдань, що стоять перед судочинством. І це необхідно враховувати як у правотворчій, так і в правозастосовній діяльності.

    У «Філософії права» Гегель зазначав, що процесуальний закон (норми) можуть відігравати двояку роль — позитивну  і негативну. «Формальності, — писав  він, — можуть бути перетворені також  і в зло, і навіть на знаряддя несправедливості». Аналогічну думку висловлював і А. Ф. Коні, зазначаючи, що формальна справедливість не завжди прирівнюється до істинного правосуддя.

    Якщо  вживати поняття «Кримінально-процесуальний  закон» у вузькому значенні то ми маємо  тоді на увазі Кримінально-процесуальний кодекс України як кодифікований акт, у якому зібрані воєдино та призведені в систему приписи кримінально-процесуального права.

    Конституційний  Суд України визначив кримінальне  судочинство як регульований нормами  КПК України порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників процесу-підозрюваних, обвинувачених підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів [9, п.7].

    Спираючись  на вищесказане, цілком обґрунтовано та об’єктивно можна стверджувати , що основним нормативно-правовим актом, який визначає порядок провадження у кримінальних справах є Кримінально-процесуальний кодекс. Чинний КПК був затверджений Законом Української РСР від 28 грудня 1960 р. (набув чинності з 1 квітня 1961 року). КПК складається з розділів, глав і статей. Він містить дев’ять розділів і 470 статей.

    У статті 1 КПК закріплено, що «призначенням» Кримінально-процесуального кодексу  України є визначення порядку  провадження в кримінальних справах.

    Чинний  КПК, виходячи із змісту таких проваджень, як застосування примусових заходів  виховного характеру (глава 36 КПК), застосування примусових заходів медичного характеру (глава 34 КПК), також визначає процесуальний порядок встановлення суспільно-небезпечних діянь, вчинених особами, які не підлягають кримінальній відповідальності, тобто особами старше 11 років, але які не досягли на момент вчинення діяння віку кримінальної відповідальності, а також неосудними особами, і застосування до них відповідних примусових заходів виховного і медичного характеру.

    Але за межами правового регулювання  цього Кодексу залишається взаємодія правоохоронних і судових органів України з іноземними органами і міжнародними кримінальними судами (крім екстрадиції), яка у цей час регламентується не тільки міжнародними договорами за участю України, але й деякими підзаконними актами, що вступає в протиріччя з вимогами п.п. 1, 14 ч.1 ст.92 Конституції України.

    Завданням кримінально-процесуального закону є  встановлення кримінально-процесуальної  форми, тобто особливого процесуального порядку порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, що полягає у визначенні: а) послідовності стадій кримінального процесу і умов переходу справи із однієї стадії в іншу; б) загальних умов провадження в конкретній стадії; в) підстав, умов і порядку провадження процесуальних дій, за допомогою яких державні органи і посадові особи реалізують свої процесуальні повноваження, а громадяни і юридичні особи здійснюють свої права і виконують обов’язки; г) видів, змісту і форми процесуальних рішень, які можуть бути прийняті в кримінальній справі.

    Чинний  Кримінально-процесуальний кодекс уведений в дію ще в 1961 році, побудований  і в значній мірі відображає ідеологію  та правові цінності, які вже не відповідають сучасним потребам суспільства  та стандартам Ради Європи у сфері  захисту прав людини і основоположних свобод.

    Тому, однією з умов приєднання України  до Ради Європи було зобов'язання прийняти новий Кримінально-процесуальний  кодекс, який гарантуватиме неухильне  дотримання прав особи в ході досудового розслідування та судового розгляду справи відповідно до вимог Конституції України та міжнародних договорів щодо прав людини. Цього ж вимагає Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод з урахуванням її тлумачення Європейським судом з прав людини.

    Проект  КПК, який готувався робочою групою Міністерства юстиції спільно з Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України, 22 травня 2003 року зареєструвала у першому читанні. Згідно проекту КПК регулює діяльність правоохоронних органів у сфері виявлення та розслідування злочинів, судового розгляду кримінальних справ, забезпечує процесуальну єдність та контроль без зайвої заформалізованості й покликаний стати кодексом індивідуальних прав по відношенню до повноважень прокуратури та суду. Виходячи із зазначених цілей, автори проекту поклали в основу кодексу низку нових положень. Проект КПК об'єднує раніше відокремлені стадії дізнання та досудового слідства в одну - досудове розслідування, яке розпочинається з моменту надходження інформації про вчинений злочин до правоохоронних органів. Також передбачається зміна ролі прокурора у кримінальному судочинстві. Оскільки прокурор відповідає за результат справи, він оцінює та спрямовує хід розслідування, а також приймає основні  процесуальні рішення у справі. Окремі категорії справ, передбачені КПК, суди розглядають за участю присяжних. Колегія присяжних виносить вердикт у кримінальній справі лише з питань факту, наприклад: чи мало місце діяння, чи вчинив його обвинувачений, чи винуватий він у вчиненні діяння, а головуючий у процесі - професійний суддя - на підставі вердикту вирішує питання права. В даному проекті КПК пропонується ще ціла низка змін до кримінально-процесуального законодавства.