Поняття криминально-процесуального закону

ЗМІСТ

 

ВСТУП                                                                                                                         2                                                                                            

                                                                                                                

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ 4

 

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ         9

2.1 Поняття та ознаки  кримінальної процесуальної норми                             9

2.2 Особливості структури  норм кримінального процесуального  права     10

2.3 Види кримінально – процесуальних  норм                                                 14

 

РОЗДІЛ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА З НОРМАМИ КРИМІНАЛЬНОГО             18

 

ВИСНОВОК                                                                                                         21                                            

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                             23                                                 

 

ВСТУП

 

Особливістю кримінально-процесуальної  діяльності є досить детальна регламентація  її нормами кримінально-процесуального права. У зв'язку з цим для теорії і практики кримінального судочинства набуває великого значення розробка питань про те, як у правовій нормі формулюється державна воля, якими засобами досягається поєднання її з волею суб'єктів правовідносин, яким є шлях найбільш ефективного впливу правової норми на суспільні відносини для одержання найкращого практичного результату.

Частина цих питань може бути з'ясована при розгляді видів  і структури кримінально-процесуальних  норм.

Часті зміни норм кримінально-процесуального права не сприяють їхній ефективній реалізації. Практика потребує не тільки чіткості і однозначності змісту норм права, а й їхньої певної стабільності, що може бути досягнута лише за умови якісного викладення правил поведінки суб’єктів кримінального процесу у нормах права.

Теорія кримінального процесу потребує вирішення наукової задачі, що полягає у комплексному теоретичному дослідженні норм кримінально-процесуального права. Ця задача має істотне значення як для теорії процесу, так і для практики творення законів, що є джерелами кримінально-процесуального права, а також для практики застосування цих законів.

Метою курсової роботи є  визначення, класифікація  норм кримінально-процесуального права.

Мета зумовила постановку і вирішення наступних завдань:

1) дослідити природу  норм кримінально-процесуального права та їхнє функціональне призначення;

2) виявити і дослідити  зв’язки кримінально-процесуальних  норм між собою, а також з  нормами кримінального права;

3) з’ясувати, чи існують  особливості структури норм кримінально-процесуального  права;

4) проаналізувати особливості кримінально-процесуальних норм у цілому та усіх їхніх структурних елементів.

Об’єктом дослідження  є правове регулювання суспільних відносин, що виникають, розвиваються і припиняються під час провадження  у кримінальних справах.

Предметом дослідження є норми кримінально - процесуального права.

Спеціальними методами дослідження, використаними в цій  роботі, є метод системно-структурного аналізу, історичний, порівняльно-правовий, логічного аналізу, індукції, дедукції, функціональний і статистичний (підрахування). Усі методи дослідження використовувались у взаємозв’язку та взаємозалежності, що в кінцевому рахунку забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, коректність, несуперечливість та істинність наукових результатів.

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ

 

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права  в Україні. Як і будь-яка ланка  єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Правильне розуміння  кримінально-процесуального права  є необхідною умовою для відмежування цього поняття від інших, подібних до нього.

Аналіз кримінально-процесуальної  літератури, в якій розглядається поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон. Отже, під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні.

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону:

1) це акт, що має  найвищу юридичну силу;

2) він формулює принципи  і регулює процедуру кримінального  судочинства;

3) він регламентує  діяльність учасників процесу,  надаючи їм певні права й  обов'язки;

4) цей акт націлений  на вирішення завдань кримінального процесу.

Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати  за різними підставами:

1) за юридичною силою  — закони (КПК) і підзаконні ;

2) за сферою дії  — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

3) за ступенем загальності  правових норм — загальні та  норми, що конкретизують;

4) за характером волевиявлення  — норми, що встановлюють, норми,  що змінюють, і норми, що скасовують;

5) за часом дії —  визначено-строкові та невизначено-строкові;

6) за суб'єктами нормотворчості  — видані Верховною Радою України,

Президентом України, Кабінетом  Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є  кримінально-процесуальний акт вищих  органів державної влади, а його наповненням, змістом — кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону, права, його невіддільна частина і найголовніша одиниця.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

1) передбачений процесуальним  законом випадок повинен бути  подібним до того, до якого  закон застосовується за аналогією;

2) застосування закону  за аналогією ні в якому  разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків;

3) не допускати вчинення  органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних  дій, що не передбачені нормами  кримінально-процесуального закону.

Часто поняття «кримінально-процесуальний  закон» застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні як найменування тільки безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких  органів державної влади, що складають  кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон у систематизованому вигляді (КПК) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуального права, бо є способом вираження і функціонування його норм.

Слід зазначити, що деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права. На мою думку, така позиція є не зовсім правильною.

Досить слушно з цього  приводу висловилися О. О. Чувильов і Т. Н. Добровольська, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Така позиція є більш виваженою і правильною. Адже дійсно, іноді кримінально-процесуальна діяльність регулюється указами Президента України, постановами Верховної Ради України або рішеннями Конституційного Суду України, положення яких стають законом значно пізніше. У своїй сукупності всі ці нормативні акти утворюють кримінально-процесуальне законодавство України.

При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які уклала Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять низку кримінально-процесуальних норм.

Отже, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять  кримінально-процесуальні норми.

До першої групи належать:

1) Конституція України;

2) КПК України;

3) закони про судоустрій, прокуратуру, адвокатуру тощо.

До другої групи належать:

1) укази Президента  України;

2) постанови Верховної  Ради України;

3) рішення Конституційного Суду України;

4) міжнародні договори, угоди, конвенції.

Однак слід пам'ятати, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази, інструкції, вказівки Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ не є джерелами  кримінально-процесуального права, бо вони містять не нові норми права, а лише тлумачення, роз'яснення судам, органам розслідування і прокурорам щодо правильного застосування вже чинних правових норм.

Отже, кримінально-процесуальний  закон — це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального судочинства. їх значення полягає в тому, що вони встановлюють порядок реалізації матеріального закону, регулюють правові відносини між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, забезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.

Дія закону у просторі може бути територіальною та екстериторіальною. Провадження в кримінальних справах  на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця вчинення злочину [9, c.453].

Територіальна дія кримінально-процесуального закону окреслена територією держави  Україна і визначається державним  суверенітетом.

Екстериторіальна дія  закону регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства  певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності  держав — порядок, відповідно до якого  установи або фізичні особи, що перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави.

Правом екстериторіальності  користуються військові кораблі  та літаки, що із дозволу держави  перебування перебувають на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків.

При провадженні в  кримінальній справі застосовують кримінально-процесуальний  закон, який діє відповідно під нас  дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Загальним є правило: закон зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Це правило надає визначеності та стабільності кримінально-процесуальним правовідносинам, бо учасники кримінального процесу орієнтуються у своїй діяльності на чинний кримінально-процесуальний закон. Однак із нього є виняток: має зворотну силу кримінально-процесуальний закон, згідно з яким покращується становище учасників процесу (надаються нові права, скасовуються певні запобіжні заходи тощо). Правило зворотної дії закону має гуманістичну спрямованість.

На порядок дії кримінально-процесуального закону за колом осіб поширюється  загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають на території  його дії та є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України.

 

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ  НОРМ

2.1 Поняття  та ознаки кримінальної процесуальної  норми

 

Загальні положення  щодо норм права розглядають у  межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права". Для норм кримінально-процесуального права притаманні всі ознаки правових норм. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх особливості.

Кримінальні процесуальні норми – це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконання яких забезпечується, в основному, добровільними діями учасників процесу, а у необхідних випадках – засобами державного примусу і загрозою юридичної відповідальності [8].