Злочинна самовпевненість як вид необережності

    В той же час у самовпевнено діючого суб’єкта є обов’язок та можливість усвідомлювати суспільно небезпечний характер скоєного діяння, а відповідно, і обов’язок утриматися від його вчинення. Якщо в силу яких-небудь причин такий обов’язок або можливість відсутній, то відсутня і самовпевненість.

    Разом з тим не можна виключати ситуацій, коли особа усвідомлює суспільну  небезпеку діяння, яке вона вчиняє, бажає його здійснити, і при цьому  до можливості настання суспільно небезпечних  наслідків ставиться самовпевнено. Такі ситуації, на відміну від вищенаведеного випадку, відповідають положенням так званої змішаної (подвійної, складної) форми вини, коли у психічному ставленні особи до ознак об’єктивної сторони злочину, який нею вчиняється, спостерігається сполучення двох різних форм вини: умислу і необережності.

    Передбачення  особою можливості настання суспільно небезпечних  наслідків.

    При передбаченні особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків свого діяння, так і  його суспільно небезпечний характер.

    Певну складність являє собою питання про абстрактний характер передбачення наслідків. Багато хто з юристів вважає, що передбачення при самовпевненості носить абстрактний характер. Ще ряд авторів стверджують абстрактний характер самого передбачення. Заперечуючи проти такого розуміння передбачення, О. І. Рарог зауважує: ”Передбачення – це певний розумовий процес, заснований на реальних та цілком конкретних фактах, і абстрактним, тобто відвернутим від певної життєвої ситуації він бути не може”. Уявляється правильним твердження, що при злочинній самовпевненості має місце передбачення абстрактної можливості настання наслідків. „У визначенні самовпевненості, - пише А. М. Ємельянов, - мова йде про передбачення абстрактної можливості настання наслідків”. Діючи злочинно самовпевнено, суб’єкт передбачає, що діяння, подібні вчиненому ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак саме ним вчинена дія (бездіяльність) таких наслідків не повинна спричинити. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального розвитку причинного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшому навантаженні своїх психічних можливостей.

    Важливою  ознакою самовпевненості, що відрізняє  її від недбалості, є передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності. При цьому особа передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своїх діянь, так і їх суспільно небезпечний характер. Необхідною умовою такого передбачення є передбачення, хоча б в загальних рисах, розвитку причинного зв’язку, інакше неможливе не лише передбачення цих наслідків, але й розрахунок на їх відвернення. Суб’єкт при самовпевненості передбачає, як міг би розвиватися причинний зв’язок, що призводить до настання шкідливого результату, якби не не втручання тих обставин, на котрі розраховує особа і котрі, на її думку, повинні перервати або відхилити розвиток цього причинного зв’язку. Особа, таким чином, відбиває у своїй свідомості перетинання двох причинних рядів: джерелом першого є її діяння, а другого – ті обставини, на котрі розраховує особа; їх взаємодія, на думку особи, повинна призвести до ненастання наслідків²⁴. Для самовпевненості характерною є помилка суб’єкта у пропонованому розвитку причинного зв’язку, що ґрунтується на неправильній оцінці обставин, що протидіють настанню злочинного результату.

    Вольовий  момент злочинної  самовпевненості полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями володіють дійсною здатністю відвернути настання наслідків. Це власні, особисті якості (спритність, умілість, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи і т.п. розрахунок же на втручання обставин, котрі у момент діяння були відсутні, а їх прояв не є закономірним, виключає самовпевненість.

    Незважаючи  на упевненість суб’єкта у ненастанні наслідків, розрахунок його виявляється  невірним (легковажним), внаслідок чого обрані обставини або частина їх не змогли відвернути суспільно небезпечні наслідки.

    Тут треба зазначити, що питання про  те, що необхідно розуміти під „розрахунком”  при злочинній самовпевненості, досить складне для теорії і практики. Заслуговує на увагу у зв’язку з аналізом цього поняття, висловлювання І. П. Лановенко: „легковажний розрахунок буде мати місце лише при умові, що він підкріплений не абстрактними посиланнями на життєвий чи професійний досвід і загальними міркуваннями, а активними, заслуговуючими на увагу заходами обережності, котрих виявляється все ж недостатньо для відвернення негативних наслідків”.    

    4. Відмежування злочинної самовпевненості від непрямого умислу. 

    У слідчій та судовій практиці викликає особливі утруднення відокремлення  самовпевненості від непрямого умислу. Наприклад, за попередньою домовленістю між собою С. та І. з метою викрадення майна проникли в будинок 76-річної А., побили її, спричинивши тяжкі тілесні ушкодження, в тому числі переломи кісток носа, акулових кісток та основи черепа, зв’язали її і вставили в рот кляп. У результаті механічної асфікції, що розвинулась внаслідок введення ганчіркового кляпа в рот, А. на місці події померла.

    Суд першої інстанції діяння в частині  позбавлення А. життя кваліфікував як спричинення смерті по необережності, ґрунтуючись на показаннях підсудних про те, що вони побили А. не з метою вбивства, а щоб зламати її опір, розраховуючи, що вранці до А. прийдуть родичі або знайомі та звільнять її. Однак вища судова інстанція вирок відмінила і направила справу на додаткове розслідування, вказавши, що засуджені, знаючи про похилий вік А., застосували до неї насильство, небезпечне для життя, а потім, зв’язавши руки і ноги, залишили її з розбитим обличчям, залитою кров’ю носоглоткою і кляпом, що закривав дихальні шляхи, закидавши її покривалом та матрацом. Для С. та І. був очевидним безпомічний стан А., і вони інертно віднеслись до цього, та до можливих наслідків. Помилка суду першої інстанції полягала у неправильній оцінці психічного відношення винних до наслідків скоєного діяння як необережного, тоді як мав місце непрямий умисел²⁵. 

      Дані ускладнення детерміновані тим, що і в інтелектуальних, і у вольових елементах злочинна самовпевненість та непрямий умисел мають схожість. Така подібність виявляється у тому, що і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає можливість  настання суспільно небезпечних наслідків.   Разом з тим проф. Борисов В. І. зазначає, що якщо при злочинній самовпевненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслідків,  то при непрямому умислі особа передбачає реальну можливість їх настання, ці наслідки передбачаються нею досить чітко. Особа, діючи (бездіючи) з непрямим умислом, передбачає, що саме її діяння цілком певно може спричинити суспільно небезпечні наслідки. В цьому відміна вказаних видів вини щодо інтелектуального елементу.

    З  вольового моменту відміна злочинної  самовпевненості від непрямого  умислу така: при злочинній самовпевненості  воля особи спрямована на відвернення  можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Розрахунок особи конкретний, спирається на обставину чи групу обставин, які здатні відвернути настання наслідків. Однак, у підсумку розрахунок виявляється невірним, бо ті обставини, на котрі розраховував суб’єкт, не змогли відвернути настання суспільно небезпечних наслідків. При непрямому умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому у неї, як правило, немає будь-якого розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випадках, діючи з непрямим умислом, особа може навіть надіятися на настання наслідків, однак така надія у неї невиразна за характером, надія „навмання”, на випадковість, а не на конкретні обставини. Так, наприклад, суб’єкт, що штовхає у воду людину, яка не вміє плавати, з човна, котрий знаходиться на середині широкої і глибокої річки, не має будь-яких достатніх підстав для реальної надії на ненастання загибелі потерпілого. Тому теорія кримінального права і судова практика розглядають подібного роду злочинні діяння як вчинені з непрямим умислом. „Надія уникнути настання наслідків легковажним розрахунком не на будь-яку обставину, а тільки „навмання”, „ на своє щастя”, на яку-небудь випадковість... не усуває свідомого допущення настання злочинних наслідків, а тому повинна бути віднесена не до самовпевненості, а до евентуального (непрямого) умислу”²⁶.  Ця думка, але в більш конкретизованому вигляді, підкреслювалась і П. С. Дагелем: „При непрямому умислі особа може байдуже чи навіть негативно ставитись до злочинних наслідків, активно бажати їх настання, може, нарешті, надіятися, що вони не настануть, - ці відтінки ставлення до злочинних наслідків не відвертають непрямого умислу. Злочинний наслідок при непрямому умислі – це ціна, яку винний згоден заплатити за досягнення бажаної мети, котрої він добивається ціною спричинення шкоди суспільству, приносячи таким чином суспільні інтереси у жертву заради досягнення особистих цілей”²⁷.

    5. Злочинна недбалість . 

    Другим  видом необережності є злочинна недбалість. Необережність є злочинною  недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК). Як видно із вищенаведеної дефініції злочинної недбалості, вона відрізняється від інших видів вини (прямого та непрямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що особа не передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків.

      Ілюстрацією даного виду вини, що ще раз підтверджує складність  кваліфікації необережних злочинів, може слугувати справа, коли  Балаклавський районний суд м. Севастополя вироком від 1 червня 2004 року засудив Я. за ч. 1 ст. 122 КК (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) на два роки позбавлення волі. Апеляційний суд м. Севастополя ухвалою від 31 серпня 2004 року вирок щодо Я. змінив: перекваліфікував його дії з ч. 1 ст. 122 КК на ст. 128 КК (необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження) і призначив за цим законом покарання у виді одного року обмеження волі. Суд визнав Я. винним у тому, що він 8 березня 2004 року під час сварки з Л. умисно завдав останньому ударів руками й ногами у різні частини тіла, необережно заподіявши йому тілесне ушкодження середньої тяжкості. У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ухвали апеляційного суду і направлення справи на новий апеляційний розгляд у зв’язку з неправильною кваліфікацією судом дій засудженого, стверджуючи, що необхідно було застосувати не ст. 128, а ч. 1 ст. 122 КК України.  Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України не знайшла підстав для такого задоволення. Фабула цієї справи полягає в тому, що під час конфлікту Я. вдарив Л. рукою в голову, від чого останній упав, а коли підвівся, вони схопили один одного й удвох упали на асфальт, об який потерпілий ударився лівою частиною тіла.

    За  висновком суду, за таких обставин засуджений не передбачав заподіяння потерпілому тілесного ушкодження середньої тяжкості внаслідок падіння  разом з ним на асфальт, а також  не мав прямого умислу їх заподіяти, проте повинен був передбачити можливість настання під час бійки таких наслідків. Таки чином, кваліфікація дій Я. за ст. 128 КК як необережного заподіяння тілесного ушкодження середньої тяжкості є правильною, покарання призначено йому відповідно до вимог закону²⁸.

    Особливості злочинної недбалості формують такі ознаки: а) не передбачення особою можливості настання суспільно небезпечних  наслідків своєї дії або бездіяльності; б) обов’язок особи передбачати  такі наслідки; в) можливість особи  їх передбачити. Для встановлення цих ознак слід проаналізувати зміст інтелектуального та вольового елементів вини.

    Формулюючи  недбалість, законодавець, як і при  описі самовпевненості, не дає характеристики психічного ставлення суб’єкта злочину до своєї дії (бездіяльності), а лише вказує на непередбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків, при наявності обов’язку та можливості такого передбачення. Проте, „така характеристика необхідна, по-перше, тому що є необережні формальні злочини, де недбалість вичерпується психічним відношенням до діяння, і, по-друге,  тому що визначення недбалості повинно відповідати загальному визначенню вини...”²⁹  

6. Висновки 

Таким чином в даній роботі проаналізовано необережну форму вини, її основні  види (злочинну самовпевненість, злочинну недбалість), а також здійснено відмежування злочинної самовпевненості від непрямого умислу .

    Бачимо, що ґрунтовні науково-теоретичні дослідження  в даному інституті кримінального  права проводились ще у 70-80-х роках  минулого століття. Це наштовхує на думку про необхідність подальшої розробки наукових сентенцій з приводу злочинної необережності в сучасних умовах глобального розвитку комп’ютерних технологій, ядерної зброї. У цьому відношенні цікавим залишається питання про інші види необережності: правова необережність, під котрою Дагель П. С. та Котов Д. П. розуміють випадки, коли особа, усвідомлюючи всі фактичні ознаки скоєного діяння, по неповажних причинах вагається відносно його суспільної небезпеки³⁰. Досить великий інтерес становить питання про злочинне неуцтво³¹ та вольову недбалість, що тісно пов’язано з індивідуальними якостями особистості. Наприклад, водій потрапив у аварійну ситуацію і через розсіяність не знайшов правильного рішення, котре б дозволило запобігти аварії.

    Дослідивши  тему саме злочинна самовпевненість, ми бачемо, що як вид необережності вона має дуже важливе значення не лише для відмежування злочинів, а і для людини, як учасника злочину. Адже злочинна самовпевненість передбачає в першу чергу легковажність особи, яка передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховує на їх відвернення або ненастання. Ця тема має великий обсяг питань, які виникають при призначенні покарання особі .

Безпосередньо розвиток суспільства, що об’єктивується у науково-технічному прогресі, окреслює коло питань, над якими ще необхідно працювати при дослідженні проблеми необережності у кримінальному праві.