Злочинна самовпевненість як вид необережності

Міністерство  освіти і науки  України

Харківський економіко – правовий університет 
 

Кафедра кримінально – правових дисциплін

та адміністративного  права 
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА 

з дисципліни «Кримінальне право України. Загальна частина» 
 

Тема: «Злочинна самовпевненість як вид необережності» 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала : студентка 2 курсу

навчальної  групи №22

Гелун Наталя Олександрівна 
 
 

Науковий  керівник: 
 
 
 
 
 
 
 

м. Харків

2009р.

План :  

1. Вступ.

 

2. Поняття необережності як форми вини..Її види..

 

3. Злочинна  самовпевненість. Її інтелектуальний та вольовий моменти.

 

4. Відмежування  злочинної самовпевненості  від непрямого  умислу.

 

5. Злочинна  недбалість.

 

6. Висновки.

 

7. Список  використанної літератури .

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Вступ 

    Актуальність  даної роботи полягає у дослідженні правової природи такого виду необережності, як злочинна самовпевненість через призму науково-теоретичних і практичних кримінально-правових сентенцій.

    Ще  у 70-х роках ХХ ст. проф. П. С. Дагель, досліджуючи необхідність вивчення необережності, вірно зазначив, що однією з найсерйозніших небезпек для суспільства в умовах науково-технічної революції є необережність, що розуміється в широкому соціальному плані. Поява нових джерел енергії, збільшення числа та потужностей джерел підвищеної небезпеки на виробництві, транспорті і навіть у побуті, входження у сферу людської діяльності нових технічних засобів, збільшення можливостей активного втручання людини в природні екологічні процеси, нарешті, ускладнення системи управління суспільством – все це суттєво підвищує небезпеку для суспільства необережного поводження людей.¹ На сьогодні, ми бачимо, що ККУ закріпив розмежування необережності на два види: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість.

    Разом з тим, не можна недооцінювати небезпеки необережних злочинів, оскільки юридична практика показує, що значна кількість матеріальних збитків завдається не навмисними, а необережними суспільно небезпечними діяннями. Недисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових та професійних обов’язків призводять в окремих випадках до катастрофічних за масштабами та тяжкістю наслідків. Прикладами тому є аварія на Чорнобильській АЕС (1986 р.). „Достатньо буде сказати, що загибель людей частіше наступає внаслідок необережних злочинів, ніж від убивств”². 

    Актуальністю відзначається вивчення необережної форми вини і в правилах безпеки руху та експлуатації транспорту, порушення правил охорони праці і безпеки виробництва, для окремих господарських та службових злочинів. Спеціальні дослідження показали, що розмір майнового збитку від транспортних злочинів та протиправних діянь, що тягнуть за собою лісові та інші пожежі, з необережної форми вини можна співставити зі збитками від умисних злочинів.

    Необхідність  підвищення ефективності боротьби з  необережними злочинами вимагає правильного застосування законодавства до таких протиправних діянь правоохоронними органами, тому що „в судовій практиці рідко вирішується питання про те, з яким видом необережної вини вчинено злочин”³, „деякі суди не досліджують... характеру ставлення винного до порушення цих вимог і правил та зазначених наслідків, що призводить до неправильної оцінки вчиненого”⁴.

    З аналізу постанов Пленуму Верховного Суду України бачимо, що у них  приділяється увага проблемі застосування на практиці норм, пов’язаних із необережною формою вини⁵, що, однак, змушує зазначити про необхідність існування окремої постанови, що стосувалася б проблемних практичних питань злочинної необережності.

    Збільшення  необережних злочинів пояснюється  не лише ускладненням і зростанням кількості технічних засобів і різних механізмів, але й труднощами психофізичної адаптації людини до нових процесів використання техніки⁶. У зв’язку з цим важливе значення має також комплексне дослідження необережності, як форми вини, оскільки дана категорія є не лише суто правовою, але й філософською, морально-етичною домінантою, що ще раз підтверджує її аксіологічно-значимий вплив на свідомість людей на шляху розвитку до громадянського суспільства та правової держави. „Якщо вчення про вину в кримінальному праві не може розроблятися без даних філософії, соціології, етики і психології, то, як ми вважаємо, розробка проблеми вини в філософсько-етичному плані потребує звернення до висновків правової науки, де ця проблема досліджується в найбільшій мірі”⁷. Таким чином перед юристами постають нові проблеми: дослідження спільно з психологами та фізіологами особливостей поведінки людини в стресових, небезпечних ситуаціях; питання відповідальності за різні форми необережності та ін.

    У роботі використано наукові сентенції стосовно проблематики необережної форми вини у кримінальному праві таких вчених: Борисова В. І.,  Дагеля П. С., Рарога А. І., Угрехелідзе М. Г., Нерсесяна В. А., Ломако  В. А., Багірова С. Р., Грінберга М. С. та ін.  

2.   Поняття необережності як форми вини. Її види. 

        Говорячи про необережність як  форму вини, необхідно мати на  увазі, що „під формою вини  слід розуміти законодавчо визначене  поєднання інтелектуальних та  вольових процесів, що протікають  у психіці винного по відношенню  до юридично значимих об’єктивних властивостей злочинного діяння”⁸. Тобто формою вини є зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості та волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. Різне співвідношення інтелектуального і вольового елементів вини служить критерієм її поділу на умисел (ст. 24) та необережність (ст. 25).

    Відповідно  до ст. 9 КК України в редакції 1960 р. необережність визначалась таким чином, що злочин визнавався вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. На відміну від цього, Закон про кримінальну відповідальність від 5 квітня 2001 року у ст.25 називає і дає визначення двох видів неообережності: злочинної самовпевненості та злочинної недбалості. „Такий підхід до формулювання в кримінальному законі поняття необережності уявляється виправданим, бо більш важливим для правозастосувальної діяльності є визначення конкретних видів вини”⁹.

    Стосовно  закріплення у Кримінальному  кодексі України необережної  форми вини, С. Р. Багіров виділяє  три групи злочинів, які у сукупності і будуть становити клас необережних злочинних діянь. У першу групу слід включити злочини, що у самому кримінальному законі названі необережними (вбивство через необережність (ст. 119 КК), необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК)). Причому згадування терміна „необережність” може стосуватися як найменування статті, так і включатися законодавцем у диспозицію кримінально-правової норми. У диспозицію деяких кримінально-правових норм і в назви статей законодавець включає замість загального терміна „необережність” назви видів цієї форми вини, наприклад, „Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів” (ст. 264 КК).

    Другу групу становлять злочини, які у  самому законі не названі необережними, однак їх юридичний аналіз повною мірою свідчить про те, що їх варто  зарахувати до необережних. Наприклад, порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК), про що свідчить постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.12. 1982 р. №7 „Про практику застосування судами України законодавства в справах про транспортні злочини”. В абзаці 2 п. 6 постанови зазначено: ”... відповідно до статей 8 і 9 КК України злочини, передбачені статтями 215, 215-2, 215-4, 217 і 246 КК України, мають розглядатися як вчинені з необережності”¹⁰.

    Третю групу утворюють злочини, що можуть бути вчинені як умисно, так і  з необережності. Це може бути розголошення державної таємниці (ст. 328КК), доведення  до самогубства (ст. 120 КК)¹¹.

    Вдаючись  до більш глибокого аналізу категорії  „необережність”, слід враховувати, що необережність, яка виразилася у здійсненні злочину, має власні психологічні та соціально-психологічні коріння, причому психологічний механізм необережності злочинів і зв’язок цих злочинів з антисоціальними чи асоціальними установками особистості відрізняється від умисних злочинів.  Слід погодитися з В. А. Серебряковою в тому, що „антисуспільна установка (в найширшому значенні цього слова, як антисуспільні погляди, звички) притаманна і особам, що вчинили необережний злочин”¹². Однак, у багатьох випадках такий зв’язок далеко не очевидний, і у вчиненні злочину велику роль відіграють психологічні особливості і стан особистості.

    Психологічні  прояви необережності мають, таким чином, глибокий соціальний зміст. Вони тісно пов’язані з установками, поглядами і принципами особистості – з її соціальною позицією. Неуважність, легковажність, що проявилися у необережному спричиненні шкоди суспільним інтересам, що охороняються законом, відходять основами до недостатньої значимості цих інтересів для винного, а звідси – до недостатньо уважного до них відношення. Тому необережність, як і умисел, є виявом негативного відношення особи до інтересів суспільства. В той же час між умисним та необережним вчиненням злочину в цьому плані є суттєві розбіжності. Якщо при умислі спостерігається відома пропорційність „злою волею” злочинця, характером і направленістю його умислу і характером, і тяжкістю наслідків, що наступили, в необережних злочинах, як правило, такої пропорційності немає: незначна необережність, легка необачність, проста забудькуватість у визначених умовах, наприклад, при використанні техніки, може спричинити величезний збиток,  спричинити людські жертви. До того ж на вчинення необережних злочинів великий вплив нерідко здійснюють такі стани особистості, як втома, хворобливий стан, і такі її психологічні особливості, як сила волі, стійкість уваги, час реакції і т.д.

    Вказані особливості необережності як форми  вини визначають особливості кримінальної відповідальності за необережність: необережний злочин кваліфікується за його наслідками, а також за способами і засобами здійснення цих наслідків, за сферою діяльності, в котрій ці наслідки спричиняються. Ненастання наслідків, як правило, виключає відповідальність за необережне створення небезпеки спричинення шкоди.

    У частині 1 ст. 25 КК України 2008 року зазначено два види необережності: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість.

    Згідно  з ч. 2 ст. 25 КК необережність є  злочинною самовпевненістю, якщо особа  передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

    Згідно  з ч. 3 ст. 25 КК необережність є  злочинною недбалістю, якщо особа  не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків  свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

    Таким чином, закон визначає необережність  лише як відношення суб’єкта до наслідків свого діяння. Відповідно і склади необережних злочинів або злочинів, що допускають необережну форму вини, в більшості випадків побудовані як матеріальні склади. Прикладом цього можуть слугувати ст.ст. 119, 286, 367 КК.

    При вчиненні необережних злочинів неможливими  є готування, замах і співучасть. У літературі був висловлений  погляд, що співучасть у необережних злочинах можлива, коли дії співучасників були умисними, а їх вина по відношенню до суспільно небезпечних наслідків діянь була необережною. Однак слід враховувати, що по-перше, відповідно до ст. 26 КК України співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб у вчиненні умисного злочину. Таким чином Закон про кримінальну відповідальність обмежує сферу застосування інституту співучасті областю умисних злочинів. По-друге, умисел і необережність – це форми вини, котрі характеризують злочин в цілому і в матеріальних складах охоплюють злочинне посягання. З цього приводу В. Ф. Кириченко вказує, що відповідальність за необережність конструюється законом таким чином, що вона можлива лише при реальному настанні результату, при чому, при здійсненні злочину внаслідок необережності „діяння або бездіяльність винного само по собі може і не бути суспільно небезпечним і розглядатися в якості такого лише у зв’язку з тим, що воно потягло за собою настання суспільно небезпечних наслідків”¹³. Будь-яке – і умисне, і необережне – діяння є або не є суспільно небезпечним не „саме по собі”, а в конкретних умовах місця і часу, у зв’язку з наступившими або реально можливими наслідками.