Права та обов'язки митних органів України

Цієї позиції дотримуються практично всі дослідники цього  питання.

Однак у теорії кримінального права не існує єдності відносно правової оцінки діянь, визнаних КК в якості злочинів, які являють собою погрозу вчинити злочинні дії (погроза вбивством — ст. 129 КК; погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу – ст. 345 КК; погроза щодо державного чи громадського діяча — ст. 346 КК; погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов'язок — ст. 350 КК; погроза або насильство щодо судді народного засідателя чи присяжного — ст. 377 КК; погроза або насильство щодо захисника чи представника особи — ст. 398 КК; погроза щодо начальника — ст. 405 КК), а також щодо вчинення закликів вчинити злочин (н-д, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку — ст. 295 КК та ін.).

Однозначно, що погроза та заклик у будь-якому випадку являють собою виявлення умислу і, таким чином, встановлення кримінальної відповідальності за ці дії на перший погляд суперечить вищезазначеній позиції Конституції України та теорії кримінального права.

Однак це лише поверхневий погляд на проблему.

Що торкається погроз, то слід зауважити, що не кожна погроза (навіть з кола перерахованих вище) буде утворювати склад злочину, а лише та, яка є  реальною, тобто здатною бути втіленою в життя. Про реальність погрози  свідчать характеристики конкретних дій, якими виражена погроза, та дій, які її супроводжують; обстановка, в якій вона висловлена; характеристики особи, яка її висловлює, та ін. Не можуть бути визнані як реальна погроза ті чи інші слова, які висловлені особою, що перебуває в афектованому, стресовому стані при відсутності їх підкріплення іншими характеристиками.

У зв'язку з цим не може бути прийнятною позиція Верховного Суду України, яка  висловлена в постанові № 8 від 26.06.92 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів», де зазначається:

«10. ...для кваліфікації дій винної особи за ст.189-2 КК (ст. 189-2 КК України 1960 р. в редакції Закону України від 2 жовтня 1996р. «Погроза працівникові правоохоронного органу» — П.Ф.) достатньо встановити лише факт погрози працівнику правоохоронного органу або його близьким родичам у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків.... На відміну від ст. 100 КК для кваліфікації дій за ст. 189-2 цього Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов'язковою».

Зазначена позиція Верховного Суду України не була прийнята теорією  кримінального нрава, і проявилась у тому, що автори «Науково-практичного коментаря Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 p.», розглядаючи всі випадки вчинення злочинів у формі погрози, вказують на необхідність її реальності.

Такий підхід до оцінки погрози як кримінально-караного виду виявлення  умислу, який базується на наявності в ній суспільної небезпеки, є об'єктивним та виправданим.

У зв'язку з цим слід зробити  висновок, що не будь-яке виявлення  умислу є кримінально-караним, а  лише те, яке є реальним, дійсним, а звідси і суспільне небезпечним.

Що торкається виявлення умислу, яке здійснено у формі закликів, то слід повністю погодитись з точкою зору П.С. Матишевського, який вказував, що «... вони є діями, спрямованими на схиляння (спеціальний вид підмовництва) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин».

Аналізуючи питання про наявність  стадій вчинення злочину з точки  зору характеристики об'єктивної сторони  злочину, слід прийти до висновку, що вони за загальним правилом мають місце  виключно при вчиненні злочинів шляхом дій. Це абсолютно зрозуміло, так як у злочинах, які вчиняються шляхом бездіяльності, не може існувати ані готування до злочину, ані замах на його вчинення. Звичайно, можна створити  якусь уявну конструкцію, в якій би існували стадії і при злочинах, що вчиняються шляхом бездіяльності. Однак це була б мертва, фантастична схема, відірвана від реальності.

Закінчений та незакінчений злочин — це співвідносні поняття, тому з визначення закінченого злочину та вказівки ч. 2 ст. 13 КК, що незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (види незакінченого злочину), випливає, що незакінчений злочин — це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке не містить усіх ознак складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, У зв’язку з тим, що злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (ч. 2 ст. 13). У літературі незакінчений злочин називають і такими термінами, як попередня злочинна діяльність, незавершений злочин, невдала діяльність у вчиненні злочину тощо.

Саме визначення законодавцем готування  до злочину та замаху на злочин незакінченим злочином свідчить про те, що хоча вони і є незакінченими, але злочинами з усіма наслідками, що випливають із цього. Тобто поняттям злочину охоплюється не лише закінчений, а і незакінчений злочин як діяння суспільно небезпечні. При цьому згідно з ч. 2 ст. 14 КК готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Встановлення відповідальності за незакінчений злочин дозволяє припиняти злочинну діяльність на більш ранніх стадіях, стадії готування до злочину чи діянь, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, і тим самим запобігати спричинення шкоди цінностям, які охороняються кримінальним законом. Порівняно із закінченим, незакінчений злочин за характером вчинених дій і моментом їх припинення має особливості й відмінності, а в силу цього й особливості відповідальності. До того ж добровільна відмова від злочину можлива лише при незакінченому злочині (статті 17, 31 КК).

У незакінченому злочині умисел винного повністю не реалізовано, об’єктивну сторону не розвинено, не виконано, шкоду об’єкту не спричинено.

Незакінчений злочин — це нездійснена  можливість спричинення шкоди об’єкту посягання, умисел на злочин не доводиться до кінця з причин, незалежних від волі винного. Злочинна діяльність припиняється у зв’язку з обставинами, які виникли всупереч волі й бажанню суб’єкта. Причини, з яких злочин не було доведено до кінця, має бути виявлено та вказано у вироку суду. Ці причини можуть бути різноманітними, але у всіх випадках вони не залежать від волі винного і свідчать про те, чому йому не вдалося завершити злочин. Це, наприклад, недосвідченість, невміння, нерішучість, недостатня наполегливість (суб’єктивні причини) або опір потерпілого, затримання винного, втручання об’єктивно випадкових обставин, які не дозволили довести злочинний намір до кінця (об’єктивні причини). Якщо ж злочин не доведено до кінця з власної волі особи, то вона не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок добровільної відмови від злочину (статті 17, 31 КК).

Незакінчений злочин може бути вчинено  як шляхом активної поведінки — дією, так і пасивної — бездіяльністю. Загальним для них є те, то вони (ці діяння) спрямовані на вчинення закінченого злочину, на спричинення шкоди об’єкту і створюють для нього небезпеку.

З об’єктивної сторони при готуванні  до злочину особа створює умови для вчинення злочину, а при замаху на злочин вчинює діяння, яке безпосередньо спрямовано на вчинення злочину.

З суб’єктивної сторони незакінчений злочин може бути вчинено лише з  прямим умислом. Тут завжди є певна  мета, а саме — мета вчинення закінченого  злочину. Якщо особа не бажає вчинення злочину, вона не може готуватися до нього і робити спробу вчинити його. Відповідальність за незакінчений злочин можлива лише при умислі на вчинення певного конкретного злочину.

Якщо мотив і (або) мета є обов’язковими  ознаками складу закінченого злочину, вони повинні бути і в незакінченому злочині. Якщо певні час, місце, спосіб дії також є обов’язковими ознаками складу закінченого злочину, Вони повинні бути щонайменше в меті особи, яка вчинила незакінчений злочин. Суб’єкт незакінченого злочину також повинен мати ознаки, які є обов’язковими для суб’єкта закінченого злочину.

Згідно з КК кримінальна  відповідальність за незакінчений злочин настає за статтями 14 або 15 Загальної  частини КК і за тією статтею Особливої  частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин (ст. 16 КК), а при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись загальними засадами призначення покарання, обставинами, які пом’якшують або обтяжують покарання (статті 65—67 КК), враховує ступінь тяжкості вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ст. 68 КК). Визначення ступеня тяжкості вчиненого особою діяння при незакінченому злочині таке саме, як і при закінченому злочині. Інші обставини, а саме ступінь здійснення злочинного наміру та причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця, характерні лише для незакінченого злочину і є додатковими критеріями визначення ступеня його суспільної небезпеки. Ступінь здійснення злочинного наміру визначається стадією незакінченого злочину (готування до злочину чи замах на злочин), на якій злочин припинено, а так само проявом самої стадії — ступінь самого готування чи замаху (закінчений чи незакінчений замах).

При готуванні до злочину  ступінь здійснення злочинного наміру вимагає з’ясування, якою мірою реально були створені умови для вчинення злочину, який ступінь його підготовки, наскільки реальні та вагомі були самі підготовчі дії, які вибрані засоби тощо.

При замаху на злочин встановлення ступеня здійснення злочинного наміру дає можливість визначити вид замаху, ступінь близькості настання суспільно небезпечного наслідку, реально спричинену шкоду та ін.

Види незакінченого  злочину. Відповідно до ч.2 ст.13 КК видами незакінченого злочину є готування до злочину та замах на злочин.

 

 

РОЗДІЛ 2. СУТЬ ТА ОЗНАКИ ЗАМАХУ НА ЗЛОЧИН

 

2.1 Замах на  злочин та його види

 

Замах на злочин безпосередньо  передує закінченому злочину. У  відповідності з ст.15 ч. 1 КК «Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі».

Замах на злочин містить  у собі в повному обсязі або  частково характеристику діяння, що входить в об'єктивну сторону складу злочину, на вчинення якого було спрямовано умисел особи.

Виходячи з аналізу  ст.15 ч. 1 КК ознаками замаху на злочин є:

• наявність у вчиненому діянні ознак об'єктивної сторони діяння передбаченого нормою Особливої частини КК України;
• вчинення цього діяння умисно.

Вищенаведене визначає, що замах на злочин неможливий при  вчиненні т.з. злочинів з формальним складом, злочинів, об'єктивна сторона  яких характеризується бездіяльністю  та необережних злочинів.

Обсяг виконаної злочинцем  об'єктивної сторони складу злочину  визначає вид замаху, який може бути закінченим та незакінченим.

Закінчений замах визначений ст. 15 ч.2 КК, яка вказує: «Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа  виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі». У матеріальних складах злочину це означає, що винний виконав всі можливі і необхідні за його розумінням дії, які повинні були викликати злочинний наслідок, але останній не наступив з причин, які не залежали від волі та свідомості винного. Закінчений злочин буде мати місце, наприклад, у випадку, коли винний з метою вбивства вчинив влучний постріл у жертву, завдавши травму життєво важливим органам, однак смерть не настала в зв'язку із вчасною медичною допомогою, яка була надана потерпілому.

Незакінчений замах, у  відповідності з ст.15 ч. 3 має місце  тоді, коли «особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця».

Незакінчений замах  має місце, наприклад, тоді, коли винний з метою викрадення грошових коштів проник у приміщення, де стояв сейф, однак не зміг його відкрити. Незакінченість замаху може визначатись різноманітними факторами: відсутністю належних навиків у злочинця, його затриманням, активним опором потерпілого, внаслідок якою напад припинено і т. ін.

В теорії кримінального  права виділяється в якості підвиду  незакінченого замаху так званий «непридатний замах», який може виступати у вигляді:

• замаху на непридатний об'єкт або предмет посягання;
• замаху з непридатними знаряддями або засобами.

Замах на непридатний  об'єкт або предмет посягання  має місце тоді, коли в якості об'єкту або предмету злочинного посягання  виступають суспільні відносини, блага та інтереси, речі матеріального світу, яким злочинець своїми діями об'єктивно не може спричинити шкоду. Наприклад, з метою вбивства злочинець робить постріл в особу, не орієнтуючись у тому, що потерпілий мертвий. Або інший випадок. Помиляючись, злочинець вчиняє викрадення пістолету, вважаючи його бойовим, тоді як насправді викрадає муляж зброї.

Замах з непридатними знаряддями або засобами має місце  у випадку застосування в процесі  виконання об'єктивної сторони злочину  знарядь та засобів, які не можуть спричинити наслідок, на який розраховує злочинець, що в цілому призводить до неможливості досягнення бажаного результату. Прикладом такого замаху може бути використання з метою вчинення вбивства в якості зброї несправної рушниці, спроба використати в процесі злочину автомобіль, який є несправним і т. ін.

Всі види замаху, з точки  зору їх кримінально-правової кваліфікації, розглядаються однаково. При цьому  діяння, яке вчинене винним, кваліфікується за статтею Особливої частини  Кримінального кодексу з посиланням на ст. 15 КК.

 

2.2 Об’єктивні  та суб’єктивні ознаки замаху  на злочин

 

Замах на злочин є другою стадією його вчинення.

а) Об’єктивні ознаки замаху на злочин:

• вчинення діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину;
• злочин не доведено до кінця;
• причини не доведення злочину до кінця не залежать від волі винного.