Права та обов'язки митних органів України

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….4

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ НЕЗАКІНЧЕНОГО ЗЛОЧИНУ. ХАРАКТЕРИСТИКА СТАДІЙ СКОЄННЯ ЗЛОЧИНУ…………..………..6

1.1 Співвідношення понять незакінченого злочину та стадії вчинення злочину…………………………………………………….………………………6

1.2 Види стадій скоєння злочину. Види незакінченого злочину…….….9

РОЗДІЛ 2. СУТЬ ТА ОЗНАКИ ЗАМАХУ НА ЗЛОЧИН……….…………18

2.1 Замах на злочин  та його види………………………………...………18

2.2 Об’єктивні та суб’єктивні  ознаки замаху на злочин…………..……20

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗАМАХ НА ЗЛОЧИН……………………………………………………..…………………..23

РОЗДІЛ 4. ПРАКТИЧНА  ЧАСТИНА………………………………………..28

ВИСНОВКИ………………………………………………………..……………29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….…………30

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження: Замах на злочин займає особливе місце серед інших стадій вчинення злочину. Це важливий інститут Кримінального права України, дослідження якого, на нашу думку, є актуальною проблемою на сучасному розвитку вітчизняної юридичної науки.

Таке визначальне становище  його, мабуть, можна пояснити тим значенням, яке він відіграє не тільки в теорії, але і у практиці застосування органами слідства, дізнання та суду норм щодо кваліфікації дій особи за відповідними статтями Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за замах на злочин.

Для більш повного аналізу поняття замаху перш за все необхідно висвітити питання, пов’язані з поняттям стадій вчинення злочину та їх видами, особливостями та відмінностями одна від одної. Крім цього необхідно вказати на ті ознаки, які дозволяють виділити цю стадію від таких стадій як закінчений злочин та готування до злочину.

Для вирішення цих  завдань необхідно звернути увагу  на погляди науковців ХІХ, ХХ та початку  ХХІ століть, що у свою чергу допоможе нам зрозуміти тенденцію, яка  склалась у вітчизняній літературі, з приводу цього інституту Кримінального права. До них належать зокрема: проф. В.Д. Спасович, проф. Л.Є. Владіміров, А.Ф. Кистяківський, Н.С.Таганцев, А.Н.Трайнін та ряд інших науковців.

Об’єктом дослідження є замах на злочин.

Предметом дослідження є особливості відповідальності за замах на злочин.

Метою дослідження є визначення особливостей відповідальності за замах на злочин.

Відповідно до мети було поставлено наступні завдання:

• Визначити поняття незакінченого злочину та охарактеризувати стадій скоєння злочину;
• Дослідити суть та ознаки замаху на злочин;
• Проаналізувати особливості відповідальності за замах на злочин.

Структурно  дослідження складається з змісту, вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА СТАДІЙ СКОЄННЯ ЗЛОЧИНУ

 

1.1 Співвідношення понять незакінченого злочину та стадії вчинення злочину

 

Злочин крім змістовних характеристик, якими є його ознаки та склад злочину, має і інші характеристики, які пов'язані із розвитком його в часі; ситуацією його вчинення не однією особою, а групою осіб (ситуація: один злочин — декілька суб'єктів); правовими наслідками вчинення декількох злочинів однією особою (ситуація: одна людина — декілька злочинів).

Це визначає існування  в кримінальному праві відповідних  правових інститутів — інституту стадій вчинення злочину, інституту співучасті у злочині, інституту множинності злочинів. Вони, так би мовити, являють собою спеціальні випадки скоєння злочину.

Інститут стадій вчинення злочину достатньо давно відомий  як теорії кримінального права, так і законодавчій практиці, хоча для справедливості слід зауважити, що його формування не сягає своїми коріннями в глибини віків, а належить до ХІХ-ХХ сторіч.

Вперше нормативно відповідальність за вчинення дій, які утворюють попередню стадію злочинного діяння, була передбачена у французькому законодавстві часів Великої Французької революції (1791р.). Це торкалось встановлення відповідальності за замах на скоєння лише двох злочинів - передумисного вбивства та отруєння. Надалі кримінальне законодавство Франції (1810р.) розповсюдило дане правило на всі замахи на вчинення злочинів.

З часом це положення  було перейнято італійським, бельгійським та германським законодавством.

Першим вітчизняним  нормативним актом, який виділив  стадії скоєння злочину було «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845р., яке розглядало їх у другому розділі — «О умысле, о приготовлении к преступлению, о покушении на оное и о совершении преступления» (ст.ст.8-12). При цьому виділялись - виявлення умислу, готування, замах та вчинений  злочин.

Одним із перших, хто дослідив ці стадії у юридичній літературі, був В.Д. Спасович.

Професор Л.Є. Владіміров розглядав стадії вчинення злочину  через призму «осуществления преступной воли», виділяючи при цьому «голый умысел (nuda cogitatio)», «приготовление к преступлению (delictum praepatum)», «покушение (conatus delinqueiidi)» «совершенное преступление (consummatum)».

Професор О.Ф. Кістяківський  зазначав: «... вопрос о том, какого момента и с какого акта начинается для человека уголовная ответственность, принадлежит к числу капитальных в уголовном праве». І при цьому він виділяв (як і Л.Є. Владіміров) — голий умисел, готування до злочину, замах у власному змісті та злочин вчинений або вдалий.

Професор Л.С.Бєлогріц-Котляревський, визначаючи стадії вчинення злочину (сходинки, за його визначенням), виділяв: «волю обнаруженную, осуществляющуюся и осуществленную». Виходячи з цього, ній виділяють голий умисел, до складу якого входить і замах, і закінчений злочин.

Професор В.В.Єсіпов виділяв серед стадій такі: готування до злочину, замах на злочин та вчинення закінченого злочину.

Професор М.Д.Сергієвський теж визначав вказані стадії в  генезисі  розвитку злочину.

Професор М.С. Таганцев виділяв в якості «окремих сходинок»  в розвитку злочинної діяльності: виявлення злочинного умислу, готування, замах та закінчений злочин.

Питанню про зміст  та характеристику стадій вчинення злочину  були присвячені монографічні праці  відомих вітчизняних вчених-криміналістів: А.Н. Трайніна, М.Д. Шаргородского, М.Д. Дурманова, І.С. Тишкевича, А.А. Піонтковського та ін.

У радянському законодавстві  питання про відповідальність за вчинення дій на різних стадіях розвитку злочину вперше знайшло своє нормативне вирішення в «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР» 1919р. Відділ четвертий був спеціально присвячений стадіям вчинення злочину. При цьому виділялись три стадії — готування, замах та закінчений злочин. За загальним правилом дії, що утворювали будь-яку з цих стадій, тягнули кримінальну відповідальність. При цьому на рівень репресії не впливав рівень реалізації (стадія) злочинного наміру.

Однак, таке становище  проіснувало недовго, і вже в 1923 р. дії, що утворювали готування до злочину, стали караними, хоча, для справедливості, слід зазначити, що за їх скоєння передбачались найлегші види покарання — висилка, заборона займати ту чи іншу посаду або займатись тою чи іншою діяльністю або промислом.

«Основні начала кримінального  законодавства Союзу РСР та союзних  республік» 1924 р. визначили основні  підходи до відповідальності за вчинення діянь, які утворюють різні стадії вчинення злочину (ст.11). При цьому, однак, «Основні начала» не визначали ані поняття стадій, ані їх види.

КК РРСФР 1926 р. та КК УРСР 1927 р. вже детально регулювали як поняття  стадій розвитку злочинної діяльності, так і караність діянь на кожній з них.

Так, КК УРСР (ст.ст. І5, 16) визначав види стадій та встановлював караність діянь, що утворювали кожну  з них.

Основи кримінального  законодавства Союзу РСР і  союзних республік від 25 грудня 1958 р. та КК України 1960 р. в якості стадій скоєння злочину визначали готування до злочину та замах на злочин (ст.17 КК України). При цьому поняття закінченого злочину нормативно не було врегульовано, а виводилось виключно теоретично. Питання про караність діянь, припинених на різних стадіях, законодавче не закріплювалось (хоча практика сама їх виробила ~ готування каралось більш м'яко, ніж замах, а замах – більш м'яко, ніж закінчений злочин).

Кримінальне законодавство  України — КК від 05 квітня 2001 року - пішов набагато далі, як у закріпленні стадій, так і у визначенні караності діянь, що їх утворюють.

Ст. 13 КК України визначила  поняття закінченого та незакінченого  злочину, встановивши:

1. Закінченим злочином  визнається діяння, яке містить  усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

2. Незакінченим злочином  є готування до злочину та  замах на злочин».

Одночасно ст.16 та ст.68 ч.1 КК визначили основні підходи  до караності діянь, зупинених на різних стадіях розвитку злочину.

Що ж слід розуміти під поняттям «стадії вчинення злочину?»

Стадії вчинення злочин - це етапи  розвитку злочинного діяння, які різняться, між собою ступенем реалізації злочинного умислу і полягають у готуванні  до злочину, замаху на його вчинення та виконанні закінченого злочину.

Таким чином, в основу диференціації  покладено ступінь реалізації (виконання) винним злочинного умислу.

Це одночасно приводить до висновку, що стадії вчинення злочину мають  місце виключно в умисних злочинах. І це загальна оцінка.

 

1.2 Види стадій скоєння злочину. Види незакінченого злочину

 

Стадії вчинення злочину  неможливі при вчиненні злочинів з необережності, оскільки в цих  випадках неможливе готування та замах на їх вчинення.

Для подальшого аналізу питання  про стадії вчинення злочину необхідно з'ясувати їх наявність при вчиненні діянь, які характеризуються двома основними видами умислу — прямим та непрямим (опосередкованим).

Радянська теорія кримінального права  не визнавала наявності стадій інакше як при вчиненні злочинів з прямим умислом. Це знайшло своє закріплення в роз'ясненні Пленуму Верховною Суду СРСР від 27 липня 1975 р. "Про судову практику в справах про умисне вбивство", п.5 якої, зокрема, зазначав: "по змісту ст.15 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік замах на вбивство можливий лише з прямим умислом, тобто коли дії винного свідчать про те, що він передбачав настання смерті, бажав цього, однак смертельний наслідок не настав в силу обставин, що не залежали від його волі. Така позиція суттєво обмежувала практику застосування кримінального закону і суперечила як кримінально-правовій, так і загальній логіці. Якщо стати на позицію Пленуму Верховного Суду СРСР, то треба прийти до висновку, що при вчиненні злочину з непрямим (опосередкованим) умислом винний не передбачає суспільне небезпечної шкоди, яка повинна виникнути внаслідок вчинення суспільне небезпечною діяння. Однак це суперечить загальному вченню про вину, її форми та види; ст.24 ч.3 КК України, яка закріплює, що: «непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання».

Таким чином, підводячи підсумок, слід зазначити, що стадії злочину можливі при вчиненні виключно злочинів з умисною формою вини незалежно від виду умислу, яким характеризується відповідне діяння.

При цьому, однак, слід зазначити, що не всі умисні злочини можуть містити  стадії попередньої злочинної діяльності. Так, при вчиненні умисних злочинів, які характеризуються раптовим умислом, практично неможлива стадія готування до злочину.

У зв'язку з цим, не може існувати стадій при:

• вчиненні злочинів при перевищенні меж необхідної оборони (ст.ст.118 і 124 КК);
• вчиненні злочинів у стані фізіологічного афекту (ст.ст. 116, І23КК).

Важливим є питання  про відповідальність за виявлення  умислу.

Радянське кримінальне законодавство, загалом не визнаючи можливості притягнення  до кримінальної відповідальності за виявлення злочинного умислу, на практиці досить широко застосовувало це для вирішення питань реалізації політики сталінського тоталітаризму (див., н-д, ст.58-10 КК РРСФР 1926 р. і відповідні статті КК союзних республік «Контрреволіційна пропаганда і агітація», яка визнавала злочином «пропаганду или агитацию, содержащие призывы к свержению, подрыву или ослаблению Советской власти или к совершению отдельных контрреволюционных преступлений». Тобто злочином визнавалось діяння, яке не містило в собі жодних дій, які б були безпосередньо скеровані на досягнення вищевказаної мети. Ці дії містили виключно суб'єктивну оцінку існуючого суспільно-політичного ладу та пропозиції (заклики) до його зміни. Причому, як це витікає із змісту вказаної норми, ці заклики абсолютно не повинні були пов'язуватись із застосуванням насильства. Навіть пропозиція щодо здійснення цього мирним, конституційним шляхом утворювала склад закінченого злочину.

Так само поступило і керівництво  Радянського Союзу в 70-х роках, запровадивши в КК України ст. 187-1 КК України "Поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад".

Звичайно, що така практика аж ніяк не може бути визнана демократичною.

Чинна кримінально-правова  теорія і законодавча практика категорично  заперечують можливості встановлення відповідальності за виявлення умислу. Право громадян на відповідний образ думок є суб'єктивним конституційним правом, закріпленим ст.34 Конституції України, яка базується на принципі, виробленому ще юристами Стародавнього Риму — "cogitationis poenam nemo patitur" (думки не караються) і визначає, що: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".