Поняття та види спеціального субьекту злочину

     До  нормативних спеціальних суб'єктів  відносяться особи, вимоги до статусу  й інші характеристики яких чітко  викладені в диспозиції відповідної  кримінально-правової норми.

     З практичної точки зору більш прийнятною вважається класифікація спеціальних суб'єктів злочинів за властивостями, що їх характеризують. У цьому зв'язку в роботі аналізуються типологічні і видові угруповання спеціальних суб'єктів злочину, робиться висновок про те, що підрозділ спеціальних суб'єктів злочину за ознаками юридичного закріплення стану особи в державному і громадському житті; професійної діяльності суб'єкта; біологічної природи людини; специфіки вчинених злочинних дій може бути цілком використане у практиці правозастосовчої діяльності.

     Особливості кваліфікації злочинів зі спеціальним  суб'єктом звичайно охоплюють ряд  проблемних питань значення ознак спеціального суб'єкта для кваліфікації злочину; спеціальних правил кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом; кваліфікації злочинів за співучастю в злочинах зі спеціальним суб'єктом.

     Дослідження специфіки ознак спеціального суб'єкта злочину, закріплених у кримінальному  законі, припускає: виділення ключових, інтегруючих особливостей видових  і нормативних ознак спеціального суб'єкта; визначення характеристик розподілу ознак спеціальних суб'єктів у складах із бланкетними диспозиціями; конкретизацію спеціальних ознак стосовно конкретного випадку. 

2.2 Суб’єкти злочинів  в сфері службової,  військової діяльності  та інші спеціальні  суб’єкти 

     Ті, хто слідкують за дотриманням законів, не мають порушувати їх самі.

     Особи, які наділені владними повноваженнями, постійно мають можливість зловживати наданою владою. Лише закон та моральні якості цих осіб стоять цьому на заваді. Але статистика свідчить, що кількість посадових злочинів постійно збільшується.

     Зазначимо, що Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III використовує термін “службова особа”, яке за своїм змістом є тотожним поняттю “посадова особа”, що застосовувалося у Кримінальному кодексі Української РСР від 28 грудня 1960 р. № 1960 р. № 8249/1999.

     Визначення  “службового злочину” тісно пов’язане  з терміном “службова особа”. Слід зауважити, що останній широко застосовується як у вітчизненому, так і в зарубіжному  законодавстві, проте в дещо різних значеннях.

     Так, у ст. 364 КК України закріплено, що службовими є особи, які постійно або тимчасово здійснюють функції представників влади, а також посідають постійно або тимчасово на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки на основі спеціальних повноважень.

     Необхідно відзначити, що службовими особами можуть визнаватися й такі особи, котрі посідають відповідні посади чи виконують відповідні функції в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних підприємствах, в установах і організаціях, підприємствах приватної чи колективної форм власності тощо.

     Суб'єктом злочинів, які вчиняються у сфері службової діяльності, може бути тільки службова особа, тобто спеціальний суб'єкт. Відповідно до п.1 примітки до ст. 364 службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Таким чином, до кола службових закон відносить осіб, які: 1) здійснюють функції представників влади або обіймають посади, пов'язані з виконанням 2) організаційно-розпорядчих чи 3) адміністративно-господарських обов'язків.

     Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 357 КК України, може бути як приватна, так в деяких випадках і службова особа (у випадку заволодіння офіційними документами шляхом зловживання службовим становищем).

     Суперечності, що є в теоретичному осмислені, породжені  саме визначенням суб’єкта злочину.

     Так, у науково-практичному коментарі  КК України під редакцією С.С. Яценка зазначається, що суб’єктом  даного злочину є приватна особа, яка досягла 16-річного віку.

     У науково-практичному коментарі КК України під редакцією М.І.Мельника, М.І. Хавронюка наголошується, що суб’єкт злочину загальний. Натомість суб’єктом заволодіння документами, штампами, печатками шляхом зловживання службовим становищем може бути лише службова особа.

     У підручнику з кримінального права, допущеного Міністерством освіти і науки України, визначено, що суб’єктом цього злочину може бути будь-яка особа при досягненні 16-річного віку. Вчинення подібних дій службовою особою з використанням свого службового становища тягне відповідальність за службове зловживання за ст. 364 КК.

     На  практиці зазвичай виникає багато суперечностей  щодо того, чи можна вважати ту чи іншу особу службовою. Зокрема, виникає  необхідність з’ясувати питання  чи наділена дана особа організаційно-розпорядчими чи адміністративно-господарськими обов’язками. Цієї проблеми не виникає, коли службова особа виконує свої функції на підставі посадової інструкції, де зазначено, які саме обов’язки на неї покладені.

     Під спеціальним суб'єктом військових злочинів слід розуміти громадян України, призваних на військову службу до Збройних Сил України та інших  військових формувань на основі Закону "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", які проходять  її відповідно до Положення про проходження військової служби і військових статутів, а також громадян України, що перебувають у запасі, під час проходження ними військових зборів. Вважаємо, що подібні уточнення необхідно і внести до ч. 2 ст. 401 нового КК.

     Поряд із викладеним необхідно враховувати, що у воєнний час і в бойовій обстановці відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р., кримінальну відповідальність за військові злочини згідно з законодавством України будуть також нести військовополонені ворожої армії.

     Оскільки  для військового злочину передбачено  спеціальний суб'єкт— військовослужбовець, то поряд із загальними для суб'єкта злочину психічними і фізіологічними ознаками він повинен відповідати  і ряду особливих вимог, які пред'являє закон до військових, як-от: стан здоров'я, вік призову на військову службу і релігійні переконання. У зв'язку з цим у судовій практиці виникають проблеми при вирішенні питання про кримінальну відповідальність осіб, незаконно призваних на військову службу, тому що в даний час вони чітко не врегульовані ні військовим законодавством, ні судовою практикою.

     На  підставі проведеного дослідження  я пропоную осіб, явно незаконно  призваних на військову службу з  вини посадових осіб призовної комісії, не визнавати суб'єктами військових злочинів і, якщо в їхньому діянні є, крім військового, ознаки загально - кримінального злочину, за вчинення останнього вирішувати питання про притягнення до кримінальної відповідальності.

     Якщо  ж особу призвано на військову  службу відповідно до вимог закону і на момент призову вона не мала підстав для звільнення від неї, проте під час служби такі підстави з'явилися, то варто думати, що вона, правомірно ставши суб'єктом військових правовідносин, не може в односторонньому порядку їх припинити. Для припинення військових правовідносин у таких випадках необхідний акт органів військового управління про звільнення в запас Наявність підстав для звільнення військовослужбовця, особливо за станом здоров'я, психічними аномаліями, іншим хворобливим станом або фізичними вадами, що зумовили непридатність особи до військової служби, повинні враховуватися як при вирішенні питання про її відповідальність за вчинене діяння, так і при індивідуалізації цієї відповідальності. Крім того, не можливо визнавати суб'єктами військового злочину військовослужбовців за порушення незаконно покладених на них обов'язків з військової служби.

Розділ  ІІІ. Недоліки у законодавстві  щодо застосування спеціального суб’єкта та перспективи  їх усунення 

     Відповідно  до ст. 19 Конституції України посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами нашої держави. Від реалізації цього положення значною мірою залежить правильна діяльність державного апарату, функціонування підприємств, установ і організацій усіх форм власності, своєчасне і справедливе вирішення соціальних проблем, забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб.

     КК 2001 р. вживає термін “службова особа”, яке за своїм змістом є ідентичним поняттю “посадова особа”, що вживалось у КК 1960 р. Назва розділу XVII Особливої частини КК 2001 р. видається більш вдалою за ту, яку мала відповідна глава КК 1960 р. (глава VII Особливої частини КК “Посадові злочини”), оскільки, по-перше, суб’єктами окремих злочинів, передбачених у цьому розділі (давання хабара), можуть бути і не службові особи, і, по-друге, низка злочинів, які можуть бути вчинені лише службовими особами, знаходяться за межами розділу XVII.

     Зокрема, завідувач кафедри кримінального  права і кримінології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук, доцент П. Андрушко наголошує на тому, що суб’єкт злочину, передбаченого частинами 1, 2 ст. 176 КК України, є загальним, а ч. 3 ст. 176 КК України – спеціальним. Це, на його думку, обумовлюється тим, що у частинах 1, 2 ст. 176 КК України закон про кримінальну відповідальність не вимагає яких-небудь ознак спеціального суб’єкта для настання кримінальної відповідальності за вчинене, а у ч. 3 ст. 176 КК України такою спеціальною ознакою є те, що суб’єкт даного злочину має бути службовою особою, яка використовує службові повноваження щодо підлеглої особи.

     Щодо  питання кваліфікації військових злочинів, то в диспозиції статті 401 КК України необхідно було б указати не тільки видові ознаки спеціальних суб'єктів, але і визначити коло осіб, які не володіють цими ознаками. Таке доповнення дозволить чітко визначити коло осіб, які можуть виступати суб'єктами військових злочинів; відмежувати коло осіб, які виконують різні обов'язки, зовні схожі з визначеними видами військової служби, але не підпадають під дію статей про військові злочини.

     Уявляється  доцільним також з урахуванням  неоднозначності кваліфікації дій  представників юридичних осіб, у злочинах у сфері економіки нормативне закріпити положення про те, що кримінальну відповідальність за злочинне діяння в справі юридичної особи повинна нести фізична особа, яка вчинила зазначене діяння як представник даної юридичної особи, або яка діяла за дорученням юридичної особи, або службова особа, пов'язана з цією юридичною особою трудовими відносинами. Зазначене положення диктується потребами практики. Так, експертне опитування 100 працівників органів досудового слідства показало, що дві третини з них вважають, що Особливу частину КК України варто доповнити видовими нормами, в яких визначалися б ознаки спеціальних суб'єктів злочинів. Дев'яносто три експерти висловилися за подальше розширення ознак спеціального суб'єкта шляхом їхнього детального закріплення в нормах Особливої частини Кримінального кодексу України.

     Аналізуючи  спеціальні правила кваліфікації, ми зіштовхуємося із ситуаціями, коли відсутність спеціальних властивостей і якостей суб'єкта могли служити  підставою для притягнення особи до відповідальності як універсального суб'єкта; фікції виконавця, при якій об'єктивну сторону виконує особа, що діяла на прохання, за вказівкою, сама не володіючи ознаками спеціального суб'єкта (при цьому спеціальний суб'єкт повинен визнаватися виконавцем, а особа, яка фактично виконала об'єктивну сторону злочину - посібником); конкуренції між спеціальним і спеціально-конкретним суб'єктом; особливостей кваліфікації діянь, зроблених спеціальними суб'єктами в кваліфікованих і привілейованих складах злочинів.

     Дослідження використання законодавцем спеціальних  ознак суб'єктів злочинів як кваліфікуючих  ознак складів злочинів, а однаково, для встановлення привілейованих складів, дає можливість з одного боку диференціювати кримінальну відповідальність, а  з іншого - з метою неможливості притягнення до відповідальності осіб, що такими спеціальними ознаками не володіють чітко й однозначно визначити коло потенційних суб'єктів конкретних злочинів.

     При розгляді меж відповідальності співучасників  у злочинах зі спеціальним суб'єктом я виділяю три види подібних ситуацій. Перший стосується випадків, коли у скоєні злочину, поряд зі спеціальним суб'єктом, що виконує об'єктивну сторону, беруть участь особи, чиї дії підпадають під ознаки чч. 3 – 5 ст. 27 КК (тобто організатора, підбурювача або посібника). Їхнє протиправне поводження кваліфікується відповідно до правил, передбачених у чч. 2 - 5 ст. 29 КК України. Другий вид - коли об'єктивну сторону діяння виконує особа, спеціально залучена спеціальним суб'єктом для цих цілей. Подібний варіант не завжди представляється можливим розглядати як посереднє виконання, оскільки особа, яка не є спеціальним суб'єктом, має всі ознаки загального суб'єкта (вік, осудність) і може обирати той чи інший варіант поводження. При цьому кваліфікація діяння буде залежати від правосуб'єктності особи, яка виконує об'єктивну сторону, а також від особливостей кримінальне правової характеристики діяння, яке нею вчинене. Третій вид - коли в безпосередньому виконанні об'єктивної сторони злочину зі спеціальним суб'єктом бере участь кілька осіб. Сьогодні у випадку, коли особа, яка не володіє ознаками спеціального суб'єкта, здійснює дії, що належать до об'єктивної сторони злочину, то ці дії підлягають кваліфікації як пособництво в здійсненні злочину, оскільки дії особи мали характер надання сприяння в протиправних вчинках спеціального суб'єкта. Разом з тим я відстоюю позицію необхідності нормативного закріплення інституту співвиконавства, визначаючи співвиконавця як особу, яка вчинила злочин разом з виконавцем, але не володіє його спеціальними ознаками, що більш точно дозволило б вирішити дану проблему. При цьому ознаки спеціального суб'єкта не повинні поширюватися на інших співучасників, якщо вони стосуються особистісних властивостей спеціального суб'єкта.